Як нагодувати диктатора: історія кухарів Фіделя Кастро

Вітольд Шабловський, Як нагодувати диктатора. Саддам Хуссейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями / переклад Андрія Бондаря. – Львів: ВСЛ, 2020 – 256 с.

Ця книжка — історія життя п’ятьох найкривавіших диктаторів ХХ століття — Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро та Пола Пота — у спогадах їхніх кухарів. Журналістська мандрівка відомого польського репортера Вітольда Шабловського чотирма континентами та п’ятьма країнами (Уґандою, Кубою, Іраком, Албанією та Камбоджею) відкриває завісу перед життям тиранів, яке було приховане від загалу.

Що їв Пол Пот, поки кілька мільйонів камбоджійців помирали від голоду? Чи правда, що Іді Амін куштував людську плоть? І чому Фідель Кастро був одержимий коровою Убре Бланка, яка стала символом кубинської Революції? Це не кулінарна книжка, хоча деякі рецепти ви тут знайдете. Це спогади з перших уст про життя, сповнене страху, любові й ненависті під тиранією.

В уривку з книжки ми дізнаємося про історію Флореса й Ерасмо, які були кухарями кубинського диктатора Фіделя Кастро.

Вони п’ють ром, грають у карти, свистять собаці, длубають у носі, стоять у чергах — по таксі, рибу, цукор або борошно. Тріскучі старі автомобілі розвозять їх дальшими районами міста, де повії змішуються з черницями, рибалки — з букіністами, а коханці — з тими, кого ніхто вже навіть не обійме. Вони продають квіти, стрижуть волосся, купують м’ясо, або тільки кістку, або тільки обрізані курячі лапки.

— Я вмію приготувати з них смачний суп! — говорить бабуся, яку я фотографую, коли вона несе саме таку здобич додому. — Зайди до мене і спробуй!

Ми усміхаємося одне одному, хоч коли я подумаю, що вона, мабуть, нічого кращого не їла з часів Революції, у мене витягується обличчя.

Я полюбляю змішатися з натовпом у Гавані. Йти з людьми поміж спорохнявілими зубами кам’яниць, з яких щороку кількадесят руйнуються безповоротно; поміж базарами, на яких миршаві кури змішуються з буйними помідорами та фруктами манґо; я полюбляю вистоювати з кубинцями на площах, де вони по інтернету спілкуються з родиною, яка втекла до Маямі (інтернет і готспоти діють лише в кількох місцях у Гавані, але космічно дорогі). Вони показують одне одному дітей. Розпитують про здоров’я, роботу, бабусю, дідуся. Під час таких розмов вони часто сміються.

Вони також часто плачуть. Бо за позліткою з рому, самби та сигар тут криються тисячі трагедій.

Також криються спецслужби, що контролюють журналістів, які приїздять сюди, і тих кубинців, які хочуть з ними розмовляти. Коли я потрапив до Гавани вперше 2006 року, то вмостився на лавці в парку неподалік Капітолію, що є копією вашинґтонського і пам’яткою про ті часи, коли Куба та Сполучені Штати перебували у близькості. Вже настав вечір, птахи співали, як божевільні. Біля мене сів дідусь у потертому костюмі, він виглядав у ньому як чиновник або бухгалтер на пенсії. Я сидів на одному кінці лавки, а він на другому. Не дивлячись на мене, він покивав головою і промовив тільки одне речення: «Ми живемо тут як звірі».

І раптом із кущів вилізло просто на нас двоє поліціянтів у цивільному. Вони перевірили наші документи. Мені вони віддали паспорт і наказали забиратися геть. А дідуся забрали. Коли я спробував запротестувати, мене брутально відштовхнули. Досі не знаю, що з ним сталося.

Тож коли я їду на Кубу шукати кухаря Фіделя Кастро, то знаю, що мушу зберігати пильність. Я мушу стежити і за собою, і за людьми, з якими розмовлятиму.

На допомогу мені приходить американський президент Барак Обама, який навесні 2016 року робить історичний, перший з часів Революції Фіделя, візит на Кубу.

— Їдь на острів у той самий час, що й він, — радить мій приятель Хуан, кубинець, що мешкає в Польщі. — Усі наші службісти бігатимуть за службістами зі Штатів. Ніхто не матиме часу займатися тобою.

Він може мати рацію. Тож я приземляюсь у Гавані якраз за тиждень перед візитом Обами.

Столиця Куби сильно змінилася з часу мого попереднього приїзду; у ній повно нових кав’ярень, а в наймоднішому барі табличка місцевого Комітету захисту Революції висить одразу ж біля дверей до туалету. Ще кілька років тому, коли вся Куба мала захищати здобутки тієї Революції, це було важко уявити. Я вільно їжджу в таксі — колись я міг користатися лише тими, що мали ліцензію на перевезення іноземців, а мій єдиний клопіт — як не дозволити себе занадто сильно обдерти, бо кубинці з усіх сил намагаються подолати економічну відстань, що відокремлює їх від решти світу.

Я розмовляю, з ким хочу, і ніхто не заарештовує жодних дідусів, а люди часто сміливо і навпростець критикують братів Кастро. Усе це мене дивує.

— Поки ти критикуєш, але не намагаєшся нічого змінити, вони не втручатимуться, — пояснює Міґель, друг моїх друзів, чий батько був важливим діячем комуністичної партії в Гавані. — Мало хто ще має силу й бажання захищати соціалізм. Я — точно ні.
Завдяки вже померлому батькові Міґель має чимало контактів. Він допомагає мені шукати кухаря Фіделя.

— Найкраще шукати через інших кухарів, — пропонує він.

І має рацію.

Тож ми йдемо на вечерю до одного з найкращих ресторанів у Гавані. Ми наминаємо смачну яловичину з овочами, оточені колоніальними меблями й огорнуті димом дорогих сигар, а коли закінчуємо, Міґель запрошує до столика власника, з яким, як запевняє він, знайомий сто років.

— Цей сеньйор, — каже він, показуючи на мене, — мій друг. Він шукає кухаря el Jefe, щоби зробити з ним інтерв’ю. Ти мусиш нам допомогти.

Власник дивиться на мене, на Міґеля, після чого починає роззиратися навсібіч, немовби перевіряє, чи за стіною не стоять службісти і чи його не схоплять, як колись мого дідуся з парку біля Капітолію.

— Але ж це таємниця, — врешті говорить він. — Твій друг повинен написати листа до міністерства.

— Якого листа? — Міґель вибухає сміхом. — Ти знаєш усіх кухарів у Гавані. Ти і є нашим листом.

— А може, не всі кухарі в Гавані хочуть вийти на яв? — таємничо відповідає ресторатор.

Але, здається, розслабленість Міґеля передається і йому, бо він перестає роззиратися, зате обоє вони обмінюються кількома необов’язковими фразами про ціни на пальне, товари на місцевому базарі та різні моделі мобільних телефонів.

Чоловіки ще якийсь час балакають, поки на столі не з’являється пляшка рому. Приблизно після другої чарки власник розслабляється вже остаточно і раптом пригадує, що колишній кухар Фіделя відкрив ресторан у Старому Місті. А ще після однієї чарки він раптом пригадує, що той кухар Фіделя вже давав інтерв’ю (це правда, я сам їх читав, тільки під ними не була вказана адреса), тож у нашій зустрічі немає нічого небезпечного. Ще після однієї чарки шеф перетворюється на завзятого поборника мого інтерв’ю з колишнім кухарем Кастро.

— Конче сходи до нього! — мало не кричить він. — І… — тут він бере довшу паузу, — візьми одного з моїх офіціантів. Вони закінчили ту саму школу, вам легше розмовлятиметься. Хорхе! Х-о-о-о-о-орхе-е-е-е-е! Ходи сюди на хвильку.

Хорхе двадцять три роки, у нього усмішка південноамериканського ловеласа, і він такий приязний, що його починаєш любити ще до того, як він щось скаже.

— Це улюблений офіціант усіх американських екскурсій, — усміхається власник.

А через те що того дня у графіку вже немає більших груп, Хорхе знімає фартух, і ми одразу йдемо до колишнього кухаря Кастро.

Його ресторан називається Mama Ines, і він розташований в елеґантно відреставрованій колоніальній кам’яниці. Ерасмо Ернандес, бо так звати колишнього кухаря Фіделя, має окуляри в модній червоній оправі й розхристану сорочку, а коли ми приходимо, він якраз попиває перед будинком чорну каву.

Я не знаю, чи має він бажання з нами балакати, але не встигаю зорієнтуватися, як Хорхе поширює на нього свої чари, знаходить кільканадцятьох спільних знайомих, зокрема кількох далеких родичів, і якийсь час вони розмовляють так, ніби між ними не було п’ятдесяти років різниці, а немовби вони обоє закінчили кулінарну школу того ж року і разом обмивали дешевим ромом іспити на Малеконі — знаменитому гаванському бульварі.

Розмова просувається настільки добре, що наступного дня Хорхе просить свого шефа кілька днів відпустки і починає щодня супроводжувати мене в зустрічах із Ерасмо. Тож уранці ми розмовляємо з колишнім кухарем, а пополуднями Хорхе вишукує для мене інших людей, які можуть щось розповісти про Фіделя або кубинську кухню.

Ерасмо:

Ти запитуєш про кухню. Я від початку схилявся до готування — мабуть, через те що раніше працював у ресторані. У нашому загоні був справжній кухар, його звали Кастаньєрою. Кожної вільної хвилини я йшов до нього і допитувався, як готувати різні страви. Кастаньєра раніше готував у дуже дорогому ресторані; він приєднався до Революції, бо потрапив у немилість одного з людей диктатора Батісти. Їли те, що було, переважно ахіяко — дуже популярний на Кубі суп, його кожен уміє приготувати. Я готував його з Кастаньєрою майже щодня. Береш ковбасу, бекон, курку або свинячу голову — що завгодно, на чому можна зварити бульйон. Коли він готовий, додаєш квасолю, кукурудзу, картоплю, ковбасу, рис, помідори — все, що маєш під рукою. Можеш також додати рибу або морепродукти, але в горах риба була вкрай рідко, а про омара чи креветок можна було забути. Все кидаєш до каструлі. І готуєш на повільному вогні приблизно пів години.

Це смачний суп і до того ж поживний, тому він був ідеальним для солдатів.