Петро Кралюк. Історія України «без брому»

П’ятий том щоденникових записів видатного українського політичного діяча, прозаїка, драматурга й художника Володимира Винниченка охоплює період еміграції 1932–1936 рр. Це продовження чотирьох попередніх книг: перші дві виходили друком в Едмонтоні–Нью-Йорку в 1980 і 1983 роках й містили записи 1911–1920 і 1921–1925 рр., а третя й четверта — вже у київському видавництві “Смолоскип” 2010-го та 2012 року, й були присвячені 1926–1928 та 1929–1931 рр.

Систематичні авторські нотатки досконало відтворюють не лише культурно-мистецьку й громадсько-політичну атмосферу, у якій жив і творив В. Винниченко, а являють зацікавленому читачу його унікальний внутрішній світ. Щоденники сповнені великою кількістю побутових дрібниць, інтимних переживань, психологічних роздумів і політичних візій оригінального майстра слова.
Видання розраховане на широкі кола шанувальників української та світової літератури, культури та історії.

У 1920-ті рр. творчість В. Винниченка була надзвичайно популярна. Письменник регулярно отримував гонорари за постановки своїх п’єс в європейських країнах, а також за видання творів в Україні. Тому митець міг нормально жити й працювати, не відчуваючи матеріальної скрути. У 1930-ті рр. ситуація кардинально змінюється.

По-перше, встановлюються тоталітарні режими в Європі (Німеччина, Іспанія, Італія), це зумовило жорстку регламентацію культурного життя. Як наслідок, п’єси письменника зникають зі сцен європейських театрів.

По-друге, утверджується тоталітарна система в СРСР, змінюється курс національної політики. Про В. Винниченка як письменника забороняють згадувати, а його твори перестають друкувати. Це призвело до зміни умов та місця проживання подружжя. Крім того, після невдалих і безрезультатних переговорів восени 1933 року з представником управділами Торгпредства в Парижі І. І. Радченком щодо повернення в Україну В. Винниченко відчуває моральну втому, апатію, психологічне виснаження. Усвідомивши втрату можливості жити й працювати для колективу на Батьківщині, він починає осмислювати життя на Рів’єрі, мріє про власну ферму: “Все частіше й частіше «живу вже» на нашій майбутній фермі. Улаштовуємо, прибіраємо, працюємо, вимінюємо свою працю на гроші. Їздимо в авті своєму, а воно — наша хата пересувна, з ліжками, ковдрами, мішками для спання. Ми «вже» мандруємо, незалежні ні від кого, ні від ресторанів, ні від готелів, все це в нашому авті” (03.03.1934 р.). А вже на початку жовтня 1934 року письменник із дружиною покидають Париж і переїжджають в село Мужен в окрузі міста Канн. Тут В. Винниченко купляє стару напівзруйновану селянську хату (mas), але, як він сам зазначає, “з добрими, товстелезними стінами, дахом (трохи дірявим) і великими можливостями”. Хутір із великою ділянкою землі, криницею з водою, старою системою поливу, зі старими виноградником та садом після обмірковувань Винниченко назвав “Закуток”: “Розуміється, думка майже безупинно, без перерви в’ється круг придбаного притулку. Брудний він, чорний, понурий, старий. Як зробити його чистим, ясним, веселим, молодим? Що саме, як саме робити? Скільки це візьме сил, грошей і часу? І яке ім’я йому дати? Куток? Закуток? Притулок? Затока? Курінь?” (09.10.1934 р.)

Після цього розпочинається історія відродження хутора. Письменник реконструює будинок, викидає стару піч, проводить електрику, облаштовує санвузол та ін. Подружжя тяжко працює на городі, саджає виноград, фруктові дерева, баштан, малину, картоплю, жасмін тощо.