Для чого дітям Дивокрай, або 6 книжок про фантастичні світи

Фентезі, казки та інші книжки про фантастичних істот і нереальні події тільки на перший погляд показують нам дивовижні світи, яких аж ніяк не може існувати в реальності. Насправді ж чим фантастичнішим є світ у книзі, тим краще він підходить, щоб поговорити про світ справжній. Толкін писав про ельфів та орків, що дало йому змогу описати війну, Урсула Ле Ґуїн розповідала про пригоди чарівників, хоча темою її циклу книжок про Земномор’я ставали смерть чи фемінізм. А популярний переклад «Шістки воронів» Лі Бардуґо – це історія самотніх підлітків, які переживають втрату близьких людей, залежність від азартних ігор чи сексуальне рабство. Це вже не кажучи, що у чарівних казках все відбувається не знічев’я, а тому, що це вдалий спосіб показати, як влаштований світ і поділитися сакральними знаннями про нього.

У цьому огляді ми зібрали 6 книжок, у яких автори вдаються до описів фантастичних світів. Для чого їм було створювати свій Дивокрай? Нумо розбиратися.

Анастасія Лавренішина. Дрімучий ліс

ілюстраторка Надія Дойчева-Бут. – Київ: Фонтан Казок, 2018. – 256 с.

Перше, що потрібно знати про події казок – це те, що вони описують обряд ініціації. Тож пригоди героїв після проходження через будиночок Баби-Яги – це сходження у справжнє потойбічне царство, з якого казкові герої повертаються зовсім іншими. Там вони проходять випробування, пізнають таємниці та стають… повноправними дорослими. Оскільки повість Анастасії Лавренішиної «Дрімучий ліс» – це казка, не дивно, що тут ітиметься про дорослішання героїні книжки, Уляни.

Дівчина живе у Старої, володарки Дрімучого лісу. За поведінкою цієї малоприємної персонажки одразу вгадуються типові риси Баби-Яги, та й поводиться вона з Уляною не як дбайлива вихователька, а як зла відьма, якій щось потрібно від дівчини. Стара посилає Уляну на типові казкові завдання: піди, дівчино, туди-не-знаю-куди та принеси те-не-знаю-що. І якщо серйозно проаналізувати цю ситуацію і в повісті «Дрімучий ліс», і в казках загалом, стає зрозуміло, що туди-не-знаю-куди – дуже конкретне місце, дорогу до якого Уляна не знає тільки тому, що ще недостатньо подорослішала, недостатньо пізнала світ і має замало досвіду.

Це така ж формула, коли дорослі вживають незнайомі слова чи говорять на свої дорослі теми, а діти чують суцільну абракадабру. І як типова доросла Стара навіть не думає пояснювати дівчинці, в яке не-знаю-куди та по що саме вона посилає Уляну.

Тож Дрімучий ліс у цій книзі – не тільки назва місця дії, а й метафора таємничого незрозумілого світу, яким блукає Уляна на шляху свого дорослішання. І у своїх блуканнях вона зрозуміє і те, як влаштований ліс (тобто казковий мікросвіт), і власну природу й історію. А ще виявить, що Сірий Вовк, ще один персонаж цієї повісті, – зле створіння тільки на перший погляд. А що саме ховається за його лякливою подобою і як це інтерпретувати – про це читачі та читачки повісті «Дрімучий ліс» дізнаються наприкінці книжки.

Олексій Надемлінський. Маленька Відьма та Кір

ілюстратори Андрій та Діна Нечаєвські. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 200 с.

Для всіх дітей, які в 11 не отримали листа із Гоґвортса ще є останній шанс. Вони цілком можуть виявитися відьмами чи мольфарами, і до них завітає Кіт Розумний (скорочено Кір) і навчить їх левітації та зазиранню в майбутнє нічим не гірше за професорів із «Гаррі Поттера». Принаймні саме так стається із героїнею повісті «Маленька Відьма та Кір».

Марина вже доросла 12-річна дівчина, мати якої проводить багато часу на роботі (хоча й не забуває про важливість спілкування з донькою), а батько із невідомих причин живе далеко й пише доньці довгі листи (на які та дуже неохоче відповідає). А кожна дитина, обділена батьківською увагою, потребує свого Дивосвіту.

Марина заводить чорного кота, який виявляється тисячолітнім магічним створінням, дуже схильним до повчань. І незабаром виявиться, що такий дуже турботливий і повчальний він у книзі не один. Якщо навколо звичайних дітей крутиться зграя дорослих (батьків, вчителів, тіток, бабусь з дідусями), які вказують, що дитині робити й радять (чи нав’язують), як краще вчиняти, то у повісті «Маленька Відьма та Кір» функцію дорослих на себе перебирають фантастичні створіння. Передовсім це Маринин вчитель магії кіт Кір, тоді Домовик, а ще Коловерша, істота-берегиня, що на ілюстраціях нагадує добру товстеньку тітоньку.

І саме це доросле магічне кодло радить дівчинці, як їй вчиняти, а поза очі по-дорослому муркочуть про те, як же гарно їхня дівчинка росте й розвивається.

Що цікаво, якщо стати відьмою Марина все ж вирішила сама, то її жанровий і професійний обов’язок – рятувати світ – дівчині нав’язує магічна рідня. Хоча, звісно, Марина не може не впоратися з усіма фентезійними випробуваннями гідно.

До того ж межування з магічним світом потрібне також автору, щоб продемонструвати поруч в одному світі і широковідомих магічних створінь і артефакти (джини, пегас, Некрономікон), і специфічно слов’янських, а також щоб прочитати цикл коротеньких лекцій про різних фантастичних істот (устами кота, звісно). І, звісно, щоб висловити погляди на природу добра і зла. Олексій Надемлінський тут мало відрізняється від видатних авторів фентезі, в яких зло мало аристократичне й заможне обличчя. У нього джерело світових нещасть теж виростає в небідній родині. Хоча не все із цим злом у повісті так однозначно.  

Леонід Сапожніков. Дмитрик у Країні Синіх Троянд

переклад з рос. Лариси Вировець, ілюстрації Ксенії Скоморохової. – Київ: Час Майстрів, 2018. – 188 с.

Фантастичний світ буває потрібний не лише героям книжок. У книзі Леоніда Сапожнікова Країна Синіх Троянд потрібна передовсім автору книжки, щоб продемонструвати своєму персонажу (а разом із ним і читачам) механіку світу.

Дмитрик  потрапляє до чарівної країни на кораблі, який він сам намалював у зошиті. Так заведено, що кожному герою потрібен свій Вергілій, свій провідник до фантастичного світу і для Дмитрика ним стає капітан Медіана, який і привезе хлопця у чарівну країну Дивувандію. Передовсім цей світ відрізняють маленькі милі дотепності. Тут є кролик, який відкушує від предметів частини, що перетворює їх на інші речі. Відкусив від шипшини два останніх склади – боляче вколовся шипом. І таких ігрових моментів, які так подобаються дітям, у книзі повно.  

Що стосується самого казкового світу, то одвічний поділ на чорне та біле, себто на добро і зло, тут представлений як поділ на трударів і ледарів.

Серед ледарів справедливо опиняються пірати (не завжди ж розбійникам бути благородними й романтизованими), а серед трударів – представники усіх почесних робочих спеціальностей. Трударі живуть у своєрідній утопії, де замість вечірніх новин усі слухають милі й повчальні вечірні билиці Бабусі Грибусі, а світ тримається на праці й взаємній допомозі.

Випадково чи ні, та перед юними читачами вимальовується картинка громадянського суспільства і того, як у ньому все налагоджено функціонує. Перебої стаються лише коли це ідеальне суспільство намагаються поневолити ледарі (у яких, до речі, на всю процвітає монархія). Тож Дмитрик буде рятувати Дивувандію від ледарів. І робитиме він це не вдаючись до чарів, а за допомогою колективної праці всіх трударів, гарних вчинків та добрих намірів.  

Едіт Несбіт. Драконарій

переклад з англ. Володимира Чернишенка. — Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2018. — 176 с.

У міфах і казках заведено: якщо в історії є дракон або якесь інше чудовисько, отже, чекайте на появу принцеси, яку чудовиська прагнутимуть з’їсти. А якщо є принцеса в біді, отже, має бути юний герой-рятівник.

У книзі від англійської письменниці Едіт Несбіт «Драконарій» зібрані казки, в яких неодмінно фігурують дракони. Їх необачно пробуджують чи викликають, а герої цих казок демонструють 8 способів приборкання драконів.

І, здається, це єдина книжка в огляді, де фантастичний світ – це саме те, чим він здається. Ця книжка пояснює світ казково й наївно, як міфи в прадавні часи. Наприклад, Несбіт каже що північне сяйво виникає через вогнище хутряних гномів, в Англії вогко тому, що діти не змогли закрутити кран із дощем, коли рятували світ від драконів. А земний рай, королівство Ротундія, де на деревах ростуть пундики, а слони є маленькими, як песики, утворилося внаслідок природних катаклізмів і розвивалося не так, як решта світу. І тривало це до пригоди з драконом, яка у підсумку зробила цю частину світу якнайзвичайнісінькою.

Тож у такий спосіб Несбіт відповідає на дитячі питання, чому трава зелена, що таке північне сяйво чи чому дракон має з’їсти принцесу. Бо, звісно, принцесу вигадує віддати дракону не абихто, а її злий дядько, який хоче в такий спосіб здихатися дівчинки, щоб панувати в країні.

Водночас казки Несбіт місцями дуже іронічні. Звісно, після приборкання драконів ніхто не хвалить маленьких рятівників, а батьки поводяться типово по-дорослому: звертають увагу на мокрі ноги своїх дітей і відправляють їх спати, замість того, щоб дякувати за порятунок світу. А остання казка сіє в нас сумніви, а чи були насправді дракони та василіск, чи це все вигадка одного хлопчика, якому дуже не хотілося вчити звичайні уроки у школі.

Сара Пенніпакер. Пакс

ілюстрації Джона Классена, переклад з англійської Олекси Негребецького. – Київ: Рідна мова, 2018. – 208 с.

У цьому підлітковому тексті американки Сари Пенніпакер фантастичного світу як такого нема. Зате є гра з реальністю та душевним станом героя книжки, яка створює цікаве двосвіття.

Пакс – це лисеня, яке живе в підлітка Пітера. Проте на самому початку книжки батько змушує хлопця кинути лисеня у лісі. Саме це Пітер і вчиняє, щоправда, лише для того, щоб решту повісті блукати в лісах у пошуках Пакса, а Пакс тим часом шукатиме шлях додому, до свого хлопця. Але цікаве в цьому тексті не це.

Майже одразу ми дізнаємося, що Пітер пережив дві травми. Йому досі болить смерть матері в автокатастрофі, а ще до його дому підступає війна, на яку вирушає батько Пітера. Тож на самому початку книжки хлопець почувається покинутим аж ніяк не менше за покинутого Пакса. А це наводить на певні асоціації. У зв’язку із цією повістю хочеться пригадати відомий роман «Життя Пі» про поневіряння на одному човні хлопця та бенгальського тигра. І якщо наприкінці роману Янна Мартеля з’ясовується, що хлопець і тигр – це частина одного цілого, так у «Паксі» реальність розщеплюється на людську та лисячу, а постать Пітера – на нього самого і лисеня.

Тож Пакс – не тільки ручна тварина хлопця, а передовсім дзеркало його душі. Залишений без підтримки у дикому світі Пакс – це відображення полишеного батьками Пітера. Дикий ліс – незбагненний світ. До того ж це світ, до якого підступає війна, яку в світі лисиць (на цьому наївному дитинному рівні свідомості) сприймають як одну із жахливих людських хвороб. І якщо ми не спостерігаємо в книзі воєнних подій у людській площині, зате лиси, що підриваються, гинуть і калічаться, – це і є сумне віддзеркалення катастроф війни.   

Мітч Каллін. Країна припливів

ілюстрації Богдани Давидюк, переклад з англійської Наталі Гончар. – Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека 2018. – 176 с.

Діалог із Керрловою «Алісою у Дивокраї» найгучніше лунає в недитячому романі американця Мітча Калліна. Сама його назва «Країни припливів» (англійською Tideland) співзвучна з Керроловим Wonderland’ом. Тільки якщо Аліса походила із заможної родини, а її фантазії в Дивокраї були фантасмагорійними, але доволі невинними, то героїня Калліна, 11-річна Желіза-Роуз, виростає в родині наркоманів, а її Дивокрай розгортається у найсправжнісінькій реальності.

Желіза-Роуз не має особливих почуттів до матері, терпить від неї брутальне ставлення та цілком відсторонено спостерігає її смерть. Зате дівчинка дуже любить свого батька, щоправда, виявити цю любов може хіба готуючи для нього героїновий шприц. Замість казок перед сном вона слухає страшні історії посеред ночі про болотних людей. До того ж у дівчинки немає справжніх ляльок, і вона вдягає на пальці їхні голови та грається із ними. А замість порядних американських сусідів поруч із нею живе жінка, яка полюбляє робити опудала та її дивний брат.

Викривлена реальність викривляє і фантастичний світ Желізи-Роуз. Дівчинці немає з чого вигадувати чаювання божевільного Капелюшника, бо в її світі просто немає традиції пити чай у родинному (чи бодай чиємусь) колі. Зате вона може гратися в дочки-матері, фантазуючи, що від поцілунків в її животі визріває дитина.

А ще бачити в рисах єдиного доступного їй чоловіка прекрасного принца. Тож усі події персонального Дивокраю Желізи-Роуз – це її інтерпретація реальності, її власний акт міфотворення й спосіб зрозуміти та прийняти наявний світ.  

Здається, що всіма цими описами автор «Країни припливів» лоскоче читачам нерви. Роман має викликати відразу до зображуваної реальності, бажання захистити героїню чи принаймні помити її, дати дівчинці новий чистий одяг і затулити очі на дещо з побаченого. Тож зі сценами цього тексту некомфортно нам, читачам. Желізі-Роуз у її жорстокому Дивокраї цілком нормально.

Читайте також: Українки, які змогли: чотири добірки казок на ніч для малих і дорослих бунтарок

Авторка: Тетяна Петренко