Теперішні протести — це надовго: про що говорили білоруські письменники з Українським ПЕН

Упродовж останніх декількох тижнів, коли весь світ пильно спостерігає за подіями в Білорусі, Український ПЕН влаштовував вечори солідарності з колегами з охопленої протестами країни. Гостями перших трьох зустрічей стали поетеси Таццяна Нядбай (модераторка — Тетяна Терен) та Юлія Цімафєєва (модераторка — Ія Ківа), а також поет і музикант Андрей Хадановіч (модератор — Остап Сливинський). «Читомо» записало ключові думки білоруських авторів.

Про #культпратэст

Таццяна Нядбай: «Недержавні митці навчилися жити самі по собі. Часто це талановиті люди, які були змушені за такого режиму жити бідно. Адже держава фактично їх не підтримує — бо «це не політика», навіщо її підтримувати? Перед виборами склалася цікава ситуація, коли чимало незалежних митців — тих, хто давно вже потрапили під немилість влади, і тих, які дистанціювалися від політики, утворили ініціативу «КультПротест». Вони почали писати твори про актуальні події, висловлюватися на політичні теми, про права людини й незалежні вибори. Це могутня ініціатива. Варто згадати ще і про те, що всі ці літератори, музиканти, дизайнери завжди знаходилися на передовій протесту. Тому що вони здатні мистецьким образом об’єднати, надихнути, метафорично висловитися щодо ситуації, — так, що маси підхоплюють, а потім розносять і ретранслюють повсюди».

Про початок протестів

Андрей Хадановіч: «У Білорусі відбуваються мирні протести, виходять беззбройні люди. Як у тій дитячій казці, ми, змагаючись із драконом Смогом, не хочемо уподібнюватися самому драконові (мається на увазі книжка Дж. Р. Р. Толкіна «Ґобіт». — Читомо). Виходять артисти, художники, вони влаштовують перформанси, вистави — або картин протесту, або тих звірств, які вчиняють до білоруських протестувальників. Це відбувається день у день, а о 13 годині ми збираємося на ґанку Філармонії і співаємо білоруських пісень. Це заклик сотням, а в перспективі тисячам людей долучатися до спонтанних акцій.

Протестувальники вибрали стратегію спонтанних безцентрових акцій, коли виходять спершу двоє людей, до них долучаються двадцять, потім двісті, дві тисячі, двадцять тисяч. Такі протести важко розігнати силовикам, вони відбуваються водночас у різних куточках столиці й Білорусі. Омонівці втомлюються стільки бігати й розганяти».

У робітників зі страйками своя стратегія, і треба її підтримувати, а у творчих — своя.

Юлія Цімафєєва: «Ми якось говорили із Вальжиною Морт (білоруська поетка. — Читомо) про те, що в перші дні протестів в американській пресі не знали, як про нас говорити. Перші репортажі про нас починалися з пояснень: «Білорусь — це країна, яка розташована…». Тобто спершу вони просто повідомляли, де ми знаходимося, а не з чим ми асоціюємося, бо асоціювалися ми тоді ні з чим. Ми, білоруси, були білою плямою, здавалися місцем, де живуть дурні люди й де смішний диктатор. Зараз до нас вживають прикметник «courageous» («сміливі»)».

Читайте також: «Ти дихатимеш іншим повітрям»: вірші білоруських поетів

Про вибори як спецоперацію

Таццяна Нядбай: «У жовтні перед парламентськими виборами правоохоронці, які їх моніторили, сказали, що вибори перестали бути виборами, а перейшли в спецоперацію. Як на мене, це чудово характеризує те, що незалежні спостерігачі були позбавлені можливостей.

Мирні протести, які розпочалися зараз, після президентських виборів, були жорстоко придушені. Уже є смерті. Велика кількість затриманих, скалічених морально людей, які будуть ще довго відновлюватися.

Цьому не можна не дивуватися, адже ми читали про таке в книжці Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя». Ми також читали про Другу світову війну; катування ГЕСТАПО, катування СС, але там, принаймні, ці кати не були білорусами, а тут треба усвідомити, що нас убивали, нас катували й нас калічили, з нас знущалися білоруси. Це складно прийняти. І з цим треба якось жити.

Але водночас не змиритися з цим. Адже зараз відбувається фіксація випадків насильства, от тільки не всі люди готові про це говорити, тому що одержали велику психологічну травму. Не всі люди готові писати заяви, проходити процедуру медичного зняття побоїв, яку роблять у тих-таки правоохоронних органах. Тобто ті ж люди, які повинні були нас захищати, а замість цього — знущалися з нас у найжорстокіший спосіб».

Про терпіння і впертість білорусів

Таццяна Нядбай: «Якщо порівняти українців і білорусів, то білоруси — інтровертні. Пробачити, пережити, перетерпіти, звикнути… Є навіть такий анекдот, що якось повісили білоруса, і він собі висить. Питає в нього китаєць: «Ну як тобі там?», а він відповідає: «Спочатку було важко, а зараз уже звик». Це добре характеризує наше терпіння. Але те, що ми бачимо сьогодні — зовсім інша ситуація… Якщо зараз не вдасться змінити ситуацію, то нас ще років 10–20 знищуватимуть. Когось змусять виїхати, когось посадять, а інші боятимуться виступати проти, бо бачитимуть, що ні до чого це не призведе».

Юлія Цімафєєва: «Мені здається, що зараз ми перебуваємо на стадії прийняття, адже розуміємо, що теперішні події — це надовго, що треба звикати жити за цих умов — змагатися й не відступати.

Наш закон зараз — це послідовність і впертість. Одна з кричалок, яку можна почути під час демонстрацій, звучить російською так: «Каждый день! Каждый день!».

Протест — це не тільки ходіння на площу, але й допомога — зокрема грошова, різні види волонтерства, чергування біля Окрестіно (місце, яке асоціюється із затриманими мітингарями). Протест може виглядати по-різному, але він мусить відбуватися кожного дня».

Читайте також: 5 книжок від Андрея Хадановіча, щоб краще зрозуміти Білорусь

Про силу жінок

Таццяна Нядбай: «На початку виборчої кампанії Лукашенко виголосив промову на Національних зборах, яку закінчив фразою «Кохану не віддають», маючи на увазі державу і владу. Це спричинило чимало креативних лозунгів на кшталт: «У мене тепер інший, а ти йди», «80 % не твої, то й бісишся», «Якщо любиш — відпусти». Лукашенко просто недооцінює силу жінок. Він кепсько сприймає ситуацію, приймає кепські рішення. А ми маємо силу, бо краще оцінюємо ситуацію.… Він недооцінив Тихановську, жінку, яку він називає «домогосподаркою», адже «що їй говорити, їй би на кухні готувати». Він хронічно недооцінює інших, думаючи, що якщо він посадить чоловіків у в’язницю, то самі жінки нічого не зможуть. А вони змогли! Це надихає».

Про силовиків

Андрей Хадановіч: «Я не знаю, як Білорусь, громада і я особисто житимемо далі, знаючи про нечувані звірства щодо протестувальників. Такого ще не було в найновішій — тобто повоєнній, після-голокостівській і після-сталінській — історії Білорусі.

Чути чимало тривожних голосів. Сучасність починає римуватися із 1937 роком. Пострадянська Білорусь — це єдина країна, яка не відмовилася від абревіатури «КҐБ». Більш того, один із попередніх керівників силовиків Шунєвіч любив фотосесії в стилі сталінського НКВД-шника. Ці люди повинні боятися, але й повинні розуміти, що у випадку щирого покаяння й переходу на «світлий бік» вони мають шанс. Інакше це буде терор наших силовиків супроти нас, супроти мирного народу. Тому я б оминав «темний бік», оспіваний у «Зоряних війнах».

Я б не впадав в іншу крайність, як тоді, коли на Площі Незалежності вийшли юні дівчата з квітами. Раптом ОМОН, який їх там зустрів, опустив свої щити. Дівчата у своїй праведній невинності відповіли щирим пориванням і кинулися обіймати омонівців, повіривши в щирість цього жесту.

Я б тримався посередині: покидав шанець, закликав до миру, але й не втрачав своєї гідності. Якщо сьогодні обіймати з квітками, то завтра станеш на коліна. Саме цього силові структури від нас і чекають».

Про голос білоруського народу, його мову і прапор

Юлія Цімафєєва: «Слово «голос» — багатозначне. У нас воно означає так само й голос виборчий, який у нас фактично вкрали, позаяк за народ довго говорив лише один чоловік. Зараз ми шукаємо свій голос. На демонстраціях — і великих, і маленьких — люди використовують свої власні лозунги й пишуть їх на плакатах. Зараз у нас відродження мистецтва плакату: кожний креативить, як може. За допомогою плакату людина повідомляє про свій голос, окрім того, що ми кричимо на площі, ми ще й так позначаємо голосом простір».

Таццяна Нядбай: «У Мінську зараз небувала ситуація, коли можна спокійно ходити містом із національними прапорами. Ще рік тому це був змаргіналізований національною пропагандою символ. Сьогодні ж на нього можна натрапити всюди. Здавалося б, неможливо пошити таку кількість прапорів за такий час. Можна хіба припустити, що люди зберігали їх давно, щоб тепер дістати.

Я зауважила, що зараз значно спокійніше і вільніше використовувати білоруську мову. Поменшало ворожих поглядів. Втім, по-різному буває: і на мову, і на прапор по-різному реагують. Думаю, ця ворожість стосується людей, які піддалися пропаганді. Їм потрібен час, щоб зрозуміти, що наші мова і прапор — це нормально».

Андрей Хадановіч: «Палка з двома кінцями — це коли, з одного боку, маємо масовість білоруських протестів, а з іншого боку — маргінальність білоруської мови й культури в самій Білорусі. Зрозуміло, що окрім половини мільйона білоруських мітингарів не протестують теж біля півмільйона громадян. Я відчуваю, що білоруської мови зараз як ніколи раніше бракує».

Революція пісні

Таццяна Нядбай: «Гімном цих протестів стала пісня російськомовного співака Віктора Цоя «Перемен». Хоч я переконана, що білоруські митці могли б створити щось не гірше, якби тільки в них були сприятливі умови для розвитку. До слова, Андрей Хадановіч переклав «Перемен», а ще «Mury» Яцека Качмарського, що теж лунала під час протестів, хоч, знову таки, десь лунала російська версія пісні, десь — білоруська. Це ще одне свідчення того, що ми часто перебуваємо в російському медійному полі, а білоруські митці не мають доступу до своєї аудиторії.

У цьому винна політика держави у сфері культури: митцям перекривають канали комунікації з аудиторією. Творці не можуть поширити свій продукт, а аудиторія часто гадки не має про їхнє існування. Сьогодні жодна акція протесту не обходиться без музики й віршів — це важливий продукт, який об’єднує людей, надихає їх і підтримує моральних дух. Митці разом із людьми виходять на мітинги. І серед постраждалих теж є творчі люди».

Андрей Хадановіч: «Я думаю, що це — Революція Гідності. Це біла революція мирного спротиву. Це жіноча революція, від органічно складеної картини Хаїма Сутіна «Єва» до трійці: кандидатки в президенти і двох представниць штабів, які її підтримували. А ще — це революція пісні.

Я зараз писати постійно не можу — натхнення так часто не приходить, а перекладати виходить щодня. Я звернув увагу, що це літо — передвиборче, виборче й сьогоденне протестне для мене є часом перекладів пісень.

Перекладач мусить не зупинятися, а кожний день щось робити, щоб білоруських голосів у цьому спротиві ставало все більше й більше. Тому я й переклав відому пісню Цоя. Причому, це не перший білоруський переклад. Двоє моїх товаришів теж спробували перекласти її білоруською.

Часом приходять замовлення «на добру справу»: «Андрею, а чи не перекладеш із польської пісню «Kocham wolność» для концерту солідарності з Білоруссю?» Сідаєш і перекладаєш. Або наша талановита акторка і співачка Света Бєнь, лідерка гурту «Серебряная свадьба», питає: «Чи не перекладеш ти, Андрею, «Пісню про партизанів» Анни Марлі часів французького спротиву, яку так легендарно переспівав англійською Леонард Коен?» Маю надію, що ми зі Светою в новій, вільній Білорусі цю пісню французькою й білоруською разом заспіваємо!»

Про підтримку й надію

Андрей Хадановіч: «Ми чуємо голоси зі всього світу. Литовці влаштовують вечори білоруської поезії, грузинський бенд приймає відгуки, поляки чого тільки не роблять на знак солідарності… Найкращі російські поети зараз перекладають і популяризують своїх білоруських колег, працюють із віршами протесту й солідарності».

Україна ж — на передовій, бо вам відомо найкраще, як це. Ви зробили на декілька кроків більше, ніж ми, у напрямку до визволення. Тепер і ви розумієте, що в цьому процесі бувають відкати і кроки назад.

Юлія Цімафєєва: «У мене є вірш, який починається словами: «This poem should be written in English / This poem should be written in French». З одного боку, я написала його, щоб передати свій жах моїм європейським колегам. Ми з Альгердом Бахаревічем (білоруський письменник та чоловік Юлії. — Читомо) часто їдемо на літературні фестивалі, де виступаємо англійською мовою, спілкуємося з європейськими авторами й авторками. Удаємо, що ми нормальні, що ми такі, як усі. Що ми читаємо такі самі книжки, як усі: Джойса, Кафку, якусь сучасну літературу. Але насправді ми не такі, як вони. У нас велика травма, яку вони не зрозуміють.

З іншого боку, вірш закінчується словами про надію: я не можу говорити про неї білоруською. Ми стільки разів програвали, стільки разів терпіли поразки, що білоруською я не можу думати про нашу перемогу. Тому це була спроба екстраполювати через чужу мову, «мову міжнародних відносин», «мову європейських письменників». Таким чином я хочу сказати, що в мене є надія. Я хочу цієї надії. Ми її заслужили. Я хочу сподіватися на цю надію».

Читайте також: Як «живє Білорусь» – Ірванець про українські переклади Морт, Бикова й альбом Хадановіча

Зображення Єжи Йорш