Володимир Арєнєв: Ми втрачаємо звичку до літературної гри та інтертекстуальності

Володимир Арєнєв — один із найпопулярніших українських письменників-фантастів. Кожна його нова книжка стає культурною подією. Новинки читають, рецензують і обговорюють. А нещодавно його підлітковий роман «Сапієнси», який вийшов у видавництві «Ранок», отримав міжнародне визнання і потрапив до світового каталогу дитячої та підліткової літератури «Білі Круки». Що ж це за звірі такі — «Сапієнси» та чим вони приваблюють читачів, розповів Володимир Арєнєв.

Читомо також  підготувало ексклюзивний блок, присвячений кіноалюзіям у «Сапієнсах». Володимир Арєнєв розповів, чому ті чи інші фільми потрапили до його книжки.

— «Сапієнси» вийшли у світ орієнтовно рік тому. Як ми бачимо, книжка дуже успішна. Спершу — премія від BBC, тепер от історія про пригоди двох школярів у космосі потрапила до міжнародного каталогу «Білі Круки». Чи очікував ти, що «Сапієнси» вистрілять настільки потужно?

— Чесно кажучи, я ніколи не мислю у цих категоріях, коли працюю над книжкою. Сідати за стіл з думкою: «Отримаю купу премій!» — це роботі точно не допоможе. У цей момент ти вирішуєш зовсім інші завдання. Звісно, я дуже й дуже тішуся, що книжку помітили. Завдяки премії ВВС я з’їздив у січні в Лондон, і це був надзвичайно важливий тиждень: він дав той імпульс, який дозволяє триматися на плаву цей рік.

Але не сумнівайтеся: якби я точно знав, що за «Сапієнсів» не отримаю жодної-жоднісінької премії, я би їх усе одно написав! 

— Кажуть, що між любов’ю критиків та любов’ю читачів лежить велика прірва. Хто любить «Сапієнсів» більше?

— Мабуть, я як автор із двадцятирічним стажем мусив би на все дивитися зважено, мовляв, усе в цьому житті було. Але, даруйте, не виходить: кожна рецензія і кожен відгук для мене важливі, я радію позитивним і уважно вчитуюся у негативні, щоб на майбутнє врахувати свої помилки. І певно, мені пощастило, бо не маю підстав нарікати ні на критиків, ні на читачів.

 — А про що взагалі ця історія? Чим живуть її герої? Наскільки в них багато тебе?

— Це історія про звичайних київських школярів. Так само, як їхні однолітки, вони люблять не тільки бешкетувати, а й дізнаватися нове (особливо заборонене), люблять батьків, однак не завжди їх слухаються, і вчаться поступово брати на себе відповідальність за власні рішення й вчинки.

Щоправда, життя в них дещо складніше, бо у Києві майбутнього є свої проблеми, а не тільки приємні моменти. Та й світ, у якому живуть Мишко Неборак і Сашко Ненарок, — це світ після міжпланетної війни. Щодо відсоткового відношення «мене» у «них» — гадаю, це не моя історія. Жоден з героїв не Володимир Арєнєв, і я ніколи не створюю «мері сью», це не цікаво. 

Купити книжку

— А хто із персонажів твій улюбленець?

— Я не маю улюбленців. Мабуть, тому що це означало би, ніби когось із персонажів ти пишеш знехотя. У мене це так не працює: якщо персонаж тобі не цікавий, отже, є системна проблема з книгою і її треба вирішувати, щось міняти, щось перевигадувати.

А от якщо говорити про персонажа, який з’явився несподівано і кілька разів мене здивував, то це імп (тобто штучний інтелект, імплантований у застарілий скафандр) Кавалерія.

— «Сапієнсів» вирізняє незвична ретро-футуристична атмосфера. Замість писати похмуру підліткову антиутопію, ти взявся створювати переважно оптимістичну візію майбутнього в найкращих традиціях «Зоряного Шляху». Вирішив здолати повсякденну похмурість?

— Навіщо ж писати щось, що вже написали — і вдало! — інші? Може, комерційно це й виправдано, але абсолютно не цікаво. Взагалі ж однією з тих думок, які стали причиною появи «Сапієнсів», було спостереження, здавалося б, очевидного: наша література для молодих читачів не пропонує жодних візій майбутнього.

В нас чимало пишуть про проблеми сучасних підлітків. Є книжки про героїчне минуле. Про майбутнє — просто нуль, пустка. Звісно, є перекладні книжки, але в них чомусь британські автори пишуть про майбутнє Великої Британії, а американські — про майбутнє США. Мені ж здалося цілком логічним написати про майбутнє наше, причому не в дусі ура-патріотичних плакатних текстів (даруйте, не мій стиль) — а от по-чесному спробувати уявити такий світ, який здавався би на перший погляд привабливим, однак не безпроблемним. Тож я придумав світ, у якому хотілося б жити, який би хотілося наближувати своїми вчинками, здобутками, винаходами.

— А чи хотів би ти сам жити у цьому світі?

— Пропустимо цю відповідь як потенційний спойлер. 

— Якби ти розповідав про книжку та радив її прочитати людям, які ніколи не чули про Володимира Арєнєва і не знають, чого від нього чекати. На що би ти звернув їхню увагу?

— Серед моїх недоліків є й такий: невміння нахвалювати свої книжки. Тому в такій ситуації я би охоче взявся розповідати про книжки колег. Наприклад, про чудову дитячо-дорослу повість «Вбивство п’яної піонерки» Сергія Оксеника. Цього літа вона для мене була надзвичайно доречною, бо не в кращі дні подарувала призабуте відчуття свята, канікул, сонячного простору. Дуже і дуже раджу, бо книжка ця з’явилася і, хоч не проминула непоміченою, зараз, здається, призабувається.

— У «Сапієнсах» є багато різноманітних цитат й алюзій. Промовисті прізвища — це взагалі, здається, головна особливість книжки. Яку мету ти ставив перед собою, коли вдавався до подібного прийому? Адже далеко не всі із зашифрованих речей будуть знайомі чи зрозумілі основній аудиторії.

— Я свідомо писав книжку так, щоб читач, який  не знайомий із історією світової фантастики, не почувався розгубленим. Будемо чесними: інакше це була би повість для дуже вузького кола втаємничених. З іншого боку, на нашому ринку вистачає книжок двовимірних, правда ж? От є в них сюжет, є ідея — і на тому все.

А пам’ятаєте, яке задоволення було в дитинстві читати ту ж таки фантастику і дізнаватися, що тут відсилка до «Мобі Діка», а там до Сервантеса? І це ж мотивувало знайти і прочитати книжки-попередниці!

Я боюся, ми зараз губимо цю звичку до інтертекстуальності, до літературної гри. Весь час озираємося: чи зрозуміє читач, чи не заскладно? Чорт забирай, ми живемо у надскладному світі, і наші мізки – це єдиний інструмент, який дає нам шанс розібратися у ньому.

Відповідно, ми мусимо дбати про нього і вправлятися, збільшувати навантаження, — натомість усе наше середовище вибудовується таким чином, щоб надати максимальний комфорт. А потім ми дивуємося, що втрачаємо критичне мислення, і актора в капітанському кітелі наймаємо керувати кораблем, бо ж він так красиво повертав туди-сюди штурвал.

Складні книжки – це нормально. Книжки із відсилками – це нормально. Головне, щоб вони при цьому лишалися цікавими.

— Одним із повноцінних головних персонажів «Сапієнсів» є генерал Оксеник, а книжка присвячена пам’яті Сергія Іванюка. Розкажи трохи про цю людину. Чому ти вирішив зробити її дійовою особою своєї історії?

— На відміну від кількох поколінь студентів, я не можу назвати Сергія Семеновича своїм учителем: у Могилянці я не вчився, та й познайомилися ми з ним відносно пізно, на черговому ювілеї журналу «Однокласник». Сергій Семенович запросив мене до редакції, де я не був років десять, і от якось сама собою виникла симпатія (сподіваюся, взаємна). З ним можна було говорити на будь-які теми, він був шикарним оповідачем, а ще — мудрим порадником. Ми бачилися хіба кілька разів на рік: на семінарах, куди нас запрошували викладати, на фестивалях. І щоразу це було абсолютно розкішне спілкування, зараз таке рідко трапляється, люди частіше контактують онлайн. Коли Сергій Семенович помер – для мене абсолютно несподівано, — я відчув, що з’явився пробій, діра. 

Читайте також: Видавець Олександр Савчук: За освітою я танкобудівник

І коли вигадувалися «Сапієнси», якось одразу стало ясно, що Школою зореплавства керуватиме адмірал Оксеник, колишній очільник Дірявої ескадри. Це було важливо: не реальна людина, а його альтер-его, бо всі художні книжки Сергій Семенович видавав під псевдонімом.

Завдання було легке й водночас складне: я намагався справді відтворити характер і мову Оксеника/Іванюка. Здавалося б, якщо ти знав людину, це просто, — та ні, деякі фрази переписувалися по кілька разів, аж поки не починали звучати так, як треба. Чи вдалося досягти бажаного результату — вирішувати читачам. 

 — Чому для цієї історії ти обрав саме науково-фантастичний антураж? Чи спрацювали б «Сапієнси» у класичному фентезійному сетингу з драконами та чугайстрами?

— Це працює не так. Ця історія одразу вигадалася у науково-фантастичному антуражі, й у жодному іншому вона би просто не відбулася, не мала би сенсу. Інша річ, що й у світі майбутнього може знайтися місце для, наприклад, чугайстрів.

 — Кожна твоя нова книга — це несподіванка. Міське фентезі, дитячий детектив про тварин, науково-фантастичний роман, от нещодавно вийшов «Заклятий меч», який базується на скандинавських міфах. Чому ти так стрибаєш між країнами, епохами та жанрами? Чи легко переходити від одного світу до іншого?

— Правду сказати, це чітерство з мого боку. Перемикаючись між різними всесвітами, я, по-перше, не нудьгую, по-друге, завдяки такій зміні оптики часом помічаю логічні недоладності, які виникли через те, що я надто сильно занурився у певний світ.

Переходити між ними легко, а щоб не забути, що я там собі планував, я веду до кожної з книжок розлогі конспекти з цитатами, поепізодниками та ін. Тому, наприклад, повертатися за рік чи два у світ «Сезону Кіноварі» чи «Сапієнсів» — не проблема.

— Чи є у тебе рецепт ідеального підліткового роману?

— Гадаю, якби я й знав його, то зробив би все, щоб забути якнайшвидше. Письменництво – це ж не перегони і не конвеєр (принаймні для мене). Задоволення від пошуків правильної інтонації, вдалого сюжетного повороту, цікавих персонажів – це все не можна отак взяти й перекреслити простим знанням. Звісно, є певні формули, за якими пишуться комерційно вдалі тексти, вони розпізнавані, їх можна вирахувати. Але чи цікаво буде писати такі книжки? А найголовніше — якщо тобі писалося так собі, це й у книзі відчуватиметься.

Зрештою, мабуть, у цьому і полягає рецепт ідеальної книжки — будь-якої, не лише підліткової. Ти знаходиш тему, яка тебе по-справжньому хвилює, от просто не відпускає. А потім намагаєшся писати про це із любов’ю. Останнє – надважлива умова, як на мене.

 

— Твої нібито повністю завершені історії часом отримують цілком несподіване продовження. Чи плануєш ти повертатися у світ «Сапієнсів»?

— Щонайменше має бути одна книжка, яка завершить пригоди Неборака й Ненарока, а далі подивимося. З цим світом все не так, як завжди. Він розкривається складніше, але й містить у собі чимало таємниць і скарбів. Зараз я бачу щонайменше ще одну окрему історію, про яку можна було б розповісти, та коли до неї дійдуть руки (і чи дійдуть), не наважуся загадувати. Все робимо поступово, крок за кроком, книжка за книжкою. 

ДІТИ ЦЕЛЛУЛОЇДУ

Жодна історія не існує у вакуумі, автори теж люди, які цікавляться, дивуються і надихаються, помережуючи свої твори алюзіями та ремінісценціями на все те, що вразило їх самих. Так уже повелося, що в тексти найчастіше приходять інші тексти, а ось інтермедіальні зв’язки трапляються рідше. У «Сапієнсах» сховалося чимало цікавих натяків на знакові фантастичні фільми, тож ми запитали в автора про деякі з них. 

Цей фільм я дивився в кінотеатрі імені Юрія Гагаріна (бачите, космічна тема не відпускає)! У ті роки тема НЛО була надзвичайно модною, а «Ангар 18» став своєрідним символом того, що десь там, у потаємному сховищі, може, й лежать приховані від усього світу рештки справжніх іншопланетян.

 

«Колишня горила наче несла в собі зародки інших істот: тіло спотворилося, шкіра в одних місцях напнулася, в інших просіла — і з-під неї проглядали дивні панцирі, довгі сегментовані лапи з гачками, крила, щупальця, мушлі й ратиці. Права рука, наприклад, нагадувала тепер двох переплетених восьминогів, а ліва саме зараз почала розвалюватися на окремі шматки. На очах у закляклого Мишка шкіра від ліктя до кінчика пальців горили розійшлася, і звідти вигулькнули дві кальмароподібні істоти з мушлями на спинах».

Книжка про іншопланетян, які здатні міняти форму, не може не викликати у досвідченого читача думки про фільм Карпентера чи й оповідання Кемпбела, яке стало першоосновою. Я це розумів і навіть не намагався залишити якісь очевидніші натяки: все це лежало на поверхні, правда ж?

 

«От тільки в жодному із соборів, що їх Мишко бачив у подорожах з батьками та на фотках, по стелі не зміїлися ліани з багряним листям. Тим більше — не складалися вони в літери, які, щойно Мишко почав у них вдивлятися, замерехтіли, наче ліхтарики в гірлянді. […] Мишко ще раз поглянув на напис у себе над головою. Багряне листя закликало: “Знайди вихід з бібліотеки. Врятуй мене”».

Цей серіал дав нам дві важливі речі: нагадав про той читацький і глядацький досвід, який подарували 70-80-ті, а на додачу вивів «дитячий пригодницький наратив про канікули» на сучасний рівень. І тут скажу чесно: ці відсилки у «Сапієнсах» були незаплановані, певно, просто я був тоді настільки під враженням, що мимоволі вписав їх – а вже помітивши, вирішив не викреслювати.

Четвертий епізод «Зоряних воєн» я дивився у тому ж кінотеатрі ім. Гагаріна – і це було надпотужне враження. Я не можу назвати себе затятим фанатом, хоча моя чашка – у формі шолома Дарта Вейдера, а на стіні висять у рамках плакати повстанських пілотів. Перші «Зоряні війни» — це світ надзвичайної свободи уяви, світ поєднання непоєднуваних сетингів, світ, сповнений пригод, дружби, іронії. Впевнений, що «Сапієнси» ніколи не з’явилися б, якби у дитинстві я не побачив «Нову надію».

Матеріал створено у співпарці з партнерами

Читайте також: Консервація, рибальство, кулінарія: чим рятувалися письменники на карантині