«Юра» і «Клавка»: Історична дилогія, гендерно врівноважена назвами

Гримич Марина. Клавка : роман / Марина Гримич. — Київ : Нора-Друк, 2019

Юра. Роман / Марина Гримич. — Київ : Нора-Друк, 2020

Два романи Марини Гримич «Клавка» і «Юра» — це насправді історична дилогія. Не з княжої доби, і не часів козаччини, а зі значно ближчої для нас України, середини й другої половини іще недавнього ХХ сторіччя. Вже із формальними державними ознаками, але ще під радянським ярмом, насамперед ідеологічним, зі всемогутніми компартією і КДБ. Дія розгортається у Києві, і частково в Ірпені, тобто місцем дії обох романів є, так би мовити, «великий Київ», серце тодішньої УРСР.

Хоча задля істини слід визнати, що тогочасне сполучення столиці з Ірпенем не було таким комфортним, як сьогодні. Але персонажі прози Гримич переважно користуються автом. Авторка вибирає для дії роману час болючий, екстремний, і в першому, і в другому випадках. У першому романі – «Клавка» – це 1947-й з його «погромним» пленумом, де об’єктами ненависті й осуду стали Рильський і Яновський; та 1968-й у «Юрі», – рік чергових кадебістських провокацій, закручування гайок і полювання на відьом в середовищі української інтелігенції, включно з репресіями й тюремними вироками.

Обидва романи поєднуються героями, – насамперед самою Клавкою, а також особами її кола, ближнього і дальнього. Серед персонажів чимало першорядних українських письменників того часу. Тобто, обидва романи загалом все ж розкривають і пояснюють процес становлення української інтелігенції, творчої, гуманітарної, у ті складні роки. І цікаві вони (хоча вони цікаві в цілому) будуть насамперед філологам та гуманітаріям різного віку, які поглиблено займаються українською літературою й історією цієї літератури.

Розірвані у часі на два десятиліття, романи «Клавка» і «Юра» смислово врівноважені приблизно порівну. Мається на увазі, що при читанні другого роману не виникає відчуття знудженості штучно склепаним продовженням. Навпаки, за динамікою і гостротою сюжету «Юра» місцями переважає першу частину дилогії. А фінали Марина лишає відкриті, тож цілком можливо припустити наступний роман з цього циклу, дія якого відбувається десь у другій половині 1980-х. Теж час прецікавий у новітній нашій історії! Юра вже дорослий, близько сороківки, Клавка вже пенсіонерка, але ще жива й енергійна, перші мітинги з жовто-синіми прапорами, Товариство української мови, потім — Народний Рух! А син і мати можуть ще чимало. Принаймні, на трилогію вистачить. (А ще ж можна розвинути лінію партійного функціонера Бакланова й генерала-гебіста Борового, бо були ці соціальні типи дуже активними у ту буремну пору. Так що колізію можна закрутити неабияку.

Читайте також: Ніч, вино, Ірпінь: як пила і про що говорила українська інтелігенція 60-х

Але й у двох вже звершених романах авторка демонструє читачеві добру зануреність у тему оповіді, глибоке знання деталей і нюансів, що дуже важливо в історичній прозі. Побутові предмети, оті порцелянові фігурки, парфуми (особливо ряд радянських та імпортних духів уже дорослої, заміжньої Клавки у «Юрі»), посуд, меблі, естрада, повоєнна і 1950-60-х років, українська і не тільки, а також міський романс, той прекрасний жанр істинно народної пісні останніх двох століть, щирий, суржикомовний, сентиментальний, наївний (саме рядком із такого романсу завершується «Клавка»), архітектура центру Києва, зокрема знаменитий РОЛІТ, будинок на розі теперішніх вулиць Хмельницького і Коцюбинського, заселений літераторами різного калібру, від першорядних до поденників, кулуарні інтриги у Спілці письменників і в кабінетах ЦК КПУ — усе це виписано переконливо, аж кінематографічно, і це робить текст цінним іще й у пізнавальному плані.

Марина Гримич походить із письменницької родини. Вона успішно користається з цієї вродженої переваги й робить це цілком коректно.

А в другому романі, за всіма законами постмодерної гри вводить у текст і саму себе, ще маленьку, у платтячку в горошок. Також там виникають і батьки авторки, Віль Гримич, знаний письменник, перекладач і редактор, а також мати, Галина Михайлівна, якій і присвячено роман «Юра».

Марина Гримич ще й киянка, і це теж відстежується у тексті — Київ написаний з любов’ю, у різні пори року однаково позитивно, прегарні Євбаз і Хрещатик, і Ярославів Вал, де тоді знаходився головний офіс Спілки письменників України (тоді Спілки радянських письменників України, назва, що припускає існування нерадянських!), і навіть коридори ЦК на тодішній Орджонікідзе, а нині Банковій, хоча й навіюють нудьгу та відразу, але й вони несуть позитив, бо саме в тих коридорах головна героїня зустрічає того, з ким поєднає своє життя.

Окрім того, Марина Гримич — жінка, і цією перевагою вона користується теж. Насправді жіночі образи в обох романах виглядають яскравішими, об’ємнішими, живішими за чоловічі, хоча й чоловічі виписані цілком рельєфно. Жіночі постаті просто активніше діють в загальному тілі обох текстів, їхні вчинки і судження більш логічні й зрозумілі. (Мабуть, так воно є і в реальному житті…) Єдиним винятком тут бачиться Андромеда, загадкова східна феміна, що з’являється аж наприкінці другого роману, як перша постійна партнерка вже майже дорослого Юри. Але в цілому жінки-персонажі дійсно об’ємні й реальні, – і першорядні, як Єлизавета Прохорова, чи Неля Сіробаба, чи Рита і Зойка із другого роману; і другопланові, такі, як стара звар’ятіла співачка Емма Германівна, або секретарка у ЦК КПУ зі смішно-помпезними зачіскою та іменем: Віолетта Ромуальдівна! Що ж до Андромеди, то вона ще може зблиснути в уявному поки що третьому романі.

При обговоренні першого роману багато говорилося саме про романтичну складову тексту — несподіване кохання високого партійного функціонера Бакланова до головної героїні. (Клавка виявляється ще й донькою жінки, в яку Бакланов був закоханий замолоду.) І в «Юрі» тема плотського кохання отримує своє продовження, – Борис Баратинський, серцеїд із першої частини знову з’являється у житті Клавки, і відкладене на два десятиліття, здійснюється. Треба визнати, що й сцени еротики у Марини Гримич написані зі смаком і коректно, включно навіть з болючою сценою в «Клавці», коли там описуються сексуальні страждання безногого інваліда — героя війни, і допомога молодої медсестри. Гримич пише чисто й вивірено, лінія розповіді чітка, не розмита, деталі доречні й вичерпні.

Окремим цікавим сегментом тексту є цитати з документів — усіх тих пленумів Спілки, а також газет і партійних постанов.

І хочеться відзначити, як черговий комплімент, що середньо-досвідчений читач ці відтинки тексту проковтне, не поперхнувшись, і навіть не замислившись: а чи це Марина сиділа в архівах (найшвидше так і було!), або ж це чудова компіляція, що демонструє окрім інших переваг авторки ще й блискуче знання радянського канцеляриту.

Взагалі, у текстах обох романів також чимало і мовної гри, – часом так легко й невимушено героїні та герої кидаються цитатами, і тлумачення до цих цитат, вплетені в загальну оповідь, теж виглядають вдатними й доречними. Порівняльний аналіз української й російської мов теж є захований в одному з діалогів, і майстерно закамуфльований, – знову ж таки цілком згідно із канонами постмодерну.

Отож, на прикладі двох романів Марини Гримич маємо цікаву дилогію, котра цілком може перерости у трилогію. Читабельної української прози має бути якнайбільше, і хочеться побажати, аби Марина Гримич, десь там і під ліванським кедрами снувала собі потрохи канву наступного роману.

Читайте також: Історія без брому: Будинок «Слово» і «Клавка» Гримич

Купити книжки на сайті видавництва.