Есеїстика: про свободу мислення та суголосність часу

Есеїстика — це жанр, який переступає часові пороги. Тому є автори-есеїсти, які будуть актуальними завжди. Проте, чим є есеїстика в медіа? Які вимоги до неї існують?

У межах фестивалю «Дні есеїстики», який проводять довкола премії імені Юрія Шевельова, відбулася дискусія «Есеїстика в сучасних медіа». Оля Гнатюк, Юлія Бентя та Віктор Трегубов розповіли про своїх улюблених авторів-есеїстів, схарактеризували головні риси есею, а також порівняли їх з іншими формами текстів.

Хто батько українського есею? Зазвичай ми говоримо про Юлія Шевельова. Зрозуміло, що жанр есею старший. Я виростала на польській есеїстиці, яка для мене стала певним еталоном. Я з радістю повертаюся до моїх улюблених польських есеїстів, наприклад, до Єжи Стемповського, автора збірки «В долині Дністра». Він дуже неспішно міркує та мандрує. Цей образ неспішного перехожого є для мене образом хорошого есеїста. Він подорожує різними просторами думки, веде діалог з іншими авторами й щось на цьому вибудовує. 

Коли я вивчила українську мову наскільки, щоб читати есеїстику, лише тоді я побачила українські есеї. І першим з авторів-есеїстів був Юрій Шевельов. Згодом я побачила есеїстів також і в радянській Україні. Йдеться про Євгена Сверстюка і його книжку вибраних есеїв, яка вийшла на Заході, — «Собор у риштованні». 

Легше сказати, чим не є есей, аніж про те, чим він є. Він не сумісний з відсутністю свободи, адже він і є свобода. І там, де немає свободи — немає індивідуальності, особистості, тобто немає есею. 

Там де є вимога щодо дотримання певної кількості знаків, там не може бути есею. Есей — це свобода, та це не означає, що він не може бути коротким, і ми це знаємо ще з часів Мішеля Монтеня. 

Есей можливий і в блогах, і в колонках, і навіть на телебаченні. За умови, що є збережені певні цілі, основні елементи, тобто оця свобода. І не тільки в сенсі свободи від цензури, але також свободи думки й витонченості твору. Звичайно я ніколи не плутаю есей з фейлетоном, що досить часто трапляється сьогодні, або зі шкільним твором на літературну тему. Це взагалі речі зовсім несумісні. Є дуже багато жанрів, про існування яких ми вже забули. Ескізи, нариси, фейлетони — сьогодні майже ніхто не вживає цих понять.

Погодьтеся, що потреба бути актуальним і суголосним часу — це не завжди хороша підказка для понадчасового тексту. Тексту, який залишиться і до якого ми будемо повертатися через 100 років, бо я залюбки повертаюся до есеїв чи Шевельова, чи Бочковського — блискучого політичного есеїста, якого практично не знають. І так відбувається не через те, що він цього не вартує, а через те, що обставини часу були таким. Його викреслили. Загалом існує дуже багато різних авторів, не тільки українських, яких викреслили саме через збіг обставин, а не через драматичні політичні колізії.

Читайте також: Поміж вигадкою та істиною ― практика написання есею від Тетяни Огаркової 

Що нам каже порівняння просвітництва і бароко? Бароко — це світ такий як є. Воно визнає, що існує різна марнота марнот, все змінюється. А просвітництво, і в есеях як трактатах, і в есеях як чуттєвих текстах, листах, подорожах, показує нам процес мислення і процес почування. Такі тексти нам розповідають, що люди й світ змінюються. Він учора був одним, а завтра буде іншим, і немає ніяких сталих ідентичностей. Ось це те, що показує есей і що показують довгі тексти.

Я людина, яка довгий час писала для газет. Я дуже люблю цей малий формат періодичних видань, але розумію, що він відрізняється від есею. Будь-які видатні тексти часом виходять за межі своїх жанрів, але ми від них не чекаємо, що вони будуть вписуватися в дуже академічну традицію. Водночас мені в Україні не вистачає класичних речей. Наприклад, класичної щоденної газети, яка буде задавати дуже чіткі межі, від якої можна щодня чекати рецензію на важливу музичну подію чи виставку.

Живучи в суспільстві, ми мусимо знайти межу своєї закритості й самозбереження, а також межу відкритості комунікацій. Ми мусимо в них перебувати, адже самі ми не змінюємося, суспільство не зміниться, тож розвиток не відбудеться незалежно від нас. Розвиток потребує спілкування.

Але я хочу зачепити питання професіоналізму: будь-яка людина, вмонтована у журналістські процеси, добре знає своїх колег. Вона може зрозуміти, хто написав текст, навіть якщо автор використав псевдонім. Тут навіть не потрібен певний фактаж.

Мені здається, що одна з наших великих проблем, як світу загалом, так і, наприклад, української освіти, це те, що ми занадто зациклюємося на іменниках, коли краще зациклюватися на дієсловах. От, наприклад, коли мене запитують, як мене найкраще протитрувати, я не знаю, чи мені ліпше казати, чим я займаюся, чи говорити, ким я є. Часом ці речі відрізняються.  Раніше я казав, що журналіст, потім мені сказали, що я займаюся політичною діяльністю і тому не можу бути журналістом. Тоді я сказав, що називайте мене публіцистом, бо слово «блогер» я взагалі не люблю. 

У мене кілька українських гуманітарних освіт, і загалом зі свого досвіду я помітив, що в українській освіті є проблема: вона намагається дати якомусь явищу визначення і його класифікувати. Така ж сама проблема з літературними чи будь-якими жанрами. Як кажуть деякі музиканти, «я не граю жанри, я граю музику». Це не через те, що їм ліньки себе класифікувати, а тому, що вони не знають, як це робити. Я не маю уявлення, чи тексти, якими я оперую зараз, чи тексти, якими я оперував як журналіст, а потім як редактор, можна класифікувати як есеїстичні. Для мене головне те, який вплив вони мають на читача, як вони змінюють його світогляд, як змінюють процеси довкола мене. 

Я свої тексти оцінюю не за формальними ознаками, а за ефектом, який вони чинять. Якщо це есей, хай це буде есей. Якщо це фейлетон, хай це буде фейлетон. 

Для людей, які читають мої матеріали, не має значення формат чи рівень редакторського втручання. Читач прочитав текст, вловив думку, побачив ім’я автора. Він не намагається класифікувати тексти, а цікавиться тим, яку інформацію він до нього доніс і найголовніше, на жаль, яку емоцію він викликає у читача. Ми живемо у світі, який не обов’язково вписується у нашу систематику. 

Будь-який есей може бути філософським, але є окремі філософські есеї. Діалоги Платона навряд чи застаріють взагалі. Навіть якщо брати, наприклад, Вертеку Гесета і його «Естетику в трамваї», вона теж навряд чи застаріє, бо стосується тем, які є абсолютно вічними, аналізує їх так, що вони більш-менш зрозумілі незалежно від епохи. Ситуація змінюється, і тексти журналістики стосуються і мають стосуватися того, що відбувається зараз. 

Читайте також: Анонімізація героя дає свободу: про що була дискусія «Есеїстика як сторітелінг»