Чи потрібна письменнику філологічна освіта – розповідають Дереш, Прохасько, Денисенко та інші

Філологічну освіту часто вважають «профільною» для письменників — для професійної роботи зі словом, розуміння стилю, композиції тексту, уявлення про історію літератури і їхнє ймовірне місце у ній. Не дивно, що Сергій Жадан захистив кандидатську за  творчістю Михайля Семенка, а Ірена Карпа — магістерську з французької та англійської філології. 

Водночас така освіта швидше позбавляє ілюзій про власну унікальність і значущість, що вкрай важливо для самооцінки автора-початківця. Відтак студенти філологи, які ще вчора мріяли про письменницькі лаври, знаходять себе в інших нішах. 

Ми поспілкувалися з письменниками про шлях митця за межами філологічної освіти, опанування креативного письма та їхнє ставлення до наук про мову та літературу.

Любко Дереш (облік і аудит, Львівський національний університет імені Івана Франка)

Я почав вчитися креативному письму відносно недавно. До цього я був у пошуку — експериментував, намагався зрозуміти що відбувається у тексті. У 2012 після 5-тирічної паузи, коли я нічого не писав, я почав усвідомлено вчитися і викладати. Тоді відчув, що маю моральне право це робити, адже зібрав  досвід помилок, і з тим хотілося поділитися. До того я вчився на помилках і на кризах, і це теж дуже класна школа.

У 2016-му році зі мною стався другий поворотний момент — я познайомився з Володимиром Рафєєнко. Я відкрив для себе у Володі глибокого теоретика літератури й письма, людину, яка розуміє глибинні механізми тексту. Коли він почав вести курси в Києві, я став одним із його перших учнів і досі ним залишаюся.

Останні роки почав відчувати брак системної філологічної освіти, розуміння того, що є ще багато знань, які варто було б засвоїти.

Мені бракує начитаності, широти читацького кругозору, щоб розуміти, що є дуже різні зразки хорошого в літературі.

Але водночас я зустрічав тривоги у письменників, коли ти навчаєшся на філолога, то це в тобі вбиває письменника. Надто велике знання того як робити вбиває можливість щось робити. Філологам потрібні більші зусилля, щоб перерости ці тривоги, аби не матеріал володів тобою, а ти — матеріалом.

Лариса Денисенко (юридичний факультет, Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

У мене є кілька підходів навчання письма. Перший: живе мовлення, я люблю дослуховуватися до людей на вулицях, і виписувати підслухані діалоги, важливість в тому, що треба відтворити живе мовлення, але і почистити це, змоделювати це так, щоб воно сприймалося як текстовий етюд. Пишу есе, роблю конструкт життєвих історій. Виписую діалоги, коли упіймаю якусь смішну фразу, вдалий жарт, бувають такі моменти, коли ніби цілісні фрази героїнь та героїв народжуються в голові. 

Далі — стилістичні вправляння, які полягають в тому, що ти багато читаєш і звертаєш увагу на мову. Для мене стилістичним підручником став назавжди Роберт Музіль.

Мені цікаво працювати з різними форматами, хоча це схоже на отримання завдання. Наприклад, Анастасія Платонова започаткувала і веде літературну сторінку у Форбс Україна, і запросила мене написати новелу. Я подумала про аудиторію, про свій досвід і можливості, запропонувала кілька людей, і оповідання вийшло, на мій погляд, вдалим і зрозумілим тим, хто читає цей журнал.

Я довіряю якісній академічній освіті, бо вважаю, що мені не просто бракувало філологічної освіти, але і бракує.

Знаєте, це дивне відчуття, коли твоїми першими підручниками української мови стають кримінальний, кримінальний процесуальний і цивільний кодекси, а також, зміни в національному законодавстві. Я можу не знати, як ідеально формувати речення, можу йти від російської мови, наприклад, яка є мовою мого дитинства. І тут, безперечно, можуть бути хиби й помилки.

З іншого боку, моє відчуття мови дозволяло мені бути лінгвістично сміливішою, і шукати, наприклад, нетипові відповідники юридичної термінології під час проєктування нових законів або ж перекладу конвенцій. Я люблю утворювати нові слова, гратися мовою. І з вдячністю сприймаю, коли хтось вказує на мої типові помилки. У мене багато словників, я залюбки слухаю курси української мови, до яких є доступ.

Макс Кідрук (механіко-енергетичний факультет Рівненського університету водного господарства)

Я опублікував 4 чи 5 книжок перш ніж почав вчитися писати. Але згодом мені пощастило з редакторкою, це Ольга Веремчук, одна з найкращих професіоналок в галузі, з якою я співпрацюю з 2014 року. Лише вона редагує мої тексти, як нові книжки, так і перевидання. Ольга багато чого мене навчила, надсилала файли з помилками, зі стилістичними й мовленнєвими, пояснювала, чому ці чи інші речі не працюють. Відтоді я постійно намагаюся дізнатися щось нове, вдосконалитися, бо це єдина запорука успіху — робити все для того, щоб завтра ти став кращим автором. 

Безперечно філологічної освіти бракувало і зараз бракує. Я дивлюсь свої ранні тексти й розумію, що я грубий тесля. З іншого боку, позитивний момент того, що у мене технічна освіта, адже це дозволяє робити тексти кращими в іншому, зокрема в реалістичності, структурованості та логіці.

Водночас є купа речей, які важливі і яких мені бракує без філологічної освіти. 

Наприклад, мене не вчили як писати «півтора року» чи «півтора роки», також я рік чи два тому дізнався, що термін «керівництво» у значенні «інструкція» вживати помилково. Подібні помилки для письменника, як для людини що заробляє на життя письмом, ганебні. Тому я постійно вчуся.

Вікторія Амеліна (комп’ютерні технології, Національний університет «Львівська Політехніка») 

Головне навчання письма — це читання та саме письмо. Але також вчилася в Гарварді, дивилася уроки на ресурсі masterclass, де навчає, наприклад, Маргарет Етвуд. Читала книжки: від класичного «Тисячоликого героя» Джозефа Кемпбела до простого «Як писати книжки» Стівена Кінга.

Колись була й на літературній школі в Карпатах, але тоді це було не про навчання, а радше про спілкування, середовище — там зблизилася з Маріанною Кіяновською, яку до того знала лише з фейсбуку. Познайомилася з людьми, які зараз відіграють значну роль у літературному менеджменті — ми поки не співпрацюємо, але приємно стежити за їхніми успіхами та експериментами. 

Філологічної освіти, насправді не те, щоби справді бракувало. Просто досі маю «синдром самозванки» — серед жінок це часте явище. Наприклад, я ніяк не звикну, що маю право виступати перед студентами, які здобувають ту саму філологічну освіту, якої я не маю. Чи що викладачі розбирають мій роман «Дім для Дома» зі студентами. Це все ще якесь диво для мене. Втім, я взагалі досі вмію сприймати весь світ як диво — якось вдалося до тридцяти п’яти не розгубити цей свій дитячий захват.

Читайте також: Соцмережі як «ярмарок суєти»: чому Андруховича, Прохаська й Бойченка немає у Facebook

Брати Капранови (технічна кібернетика, Московський енергетичний інститут, Уральський політехнічний інститут)

Що таке креативне письмо, ми, сказати щиро, й досі не знаємо, а писати вчилися з дитинства — в нашій родині писати вірші було нормою. Іще в сьомому класі ми видали цілий альманах з творами членів нашої родини, він звався «Тихий омут». Але головними вчителями завжди були класики — читаєш і вчишся писати. Так і досі.

На нашу скромну думку, філологічна освіта з письменництвом пов’язані дуже мало, починаючи з того, що Шевченко був без філологічної освіти і закінчуючи хоч би Кідруком, який, як і ми, вчився на інженера.

Про брак цієї освіти ми ніколи не думали, мабуть, можна сказати, що й не відчували, раз не думали. Мабуть, освіта, це не те, що тобі дали, а те, що ти сам узяв. У цьому сенсі ми освіту беремо постійно і щодня, так що і браку жодного немає. 

Дарія Піскозуб (комп’ютерні науки, Національний університет «Львівська Політехніка»)

Страшенно люблю вчитись всьому та звідусіль. Щодо креативного письма — перш за все багато читала — як оригінальну літературу, так і закордонну. Перевчилась із «любительського» читання у «професійне», аби бачити, як автор конструював світ та персонажів. Потім почала шукати книги про ремесло красного письменства і паралельно ходити на презентації українських авторів, вчитись досвіду напряму. Навіть пригадую, яка перша презентація викликала в мене ефект «вау» — «Бот» Кідрука 2009 року.

Зараз продовжую навчатись як ремеслу красного письменства, так і всьому, що може бути потрібним для писання фантастики, починаючи із розуміння тектоніки, завершуючи модою раннього Середньовіччя. І знаєте, що? Попереду ще багато, багато, багато чого треба вивчити.

Для себе я визначила, що у письменницькій кар’єрі для мене необхідно знати, як писати й за допомогою чого. Тобто, потрібне знання красного письменства та української мови. Думаю, що коли хтось каже, що письменникам потрібна філологічна освіта, то має на увазі, що письменнику слід уміти писати, а це не те саме, що вивчати походження та складові мови тощо. Принаймні для себе я не ставила цілі бути спеціалістом з мови, тож поки мої потреби не вимагали філологічної освіти.

Тарас Прохасько (біологічний факультет, Львівський Національний університ імені Івана Франка) 

Я не вчився писати. Дивився підходи багатьох авторів і щоразу коли читав, то робив для себе висновки. Наприклад про важливість ритму, чи про відстороненість чи включеність автора, про знання матеріалу, про вміння поступово викладати. 

Я досі не знаю, як працює філологія, погано знаю теорію культури, творчості. Для мене репортаж у широкому сенсі залишився найважливішим підходом — я хочу описати якомога детальніше й доступніше щось таке, що тільки я бачу.

Бажання поділитись спостереженнями – це головний двигун мого писання, віра в те, що я бачу щось, чого не бачать інші.

Часто не знаю дуже простих рішень, які передбачає це ремесло – це і мовні конструкції, і метафори, і інші засоби формального вираження. Тому я не можу дозволити собі сказати, що я зараз напишу новелу чи я передам психологічні моменти через репліки героя. Я пишу то, що мені вдається. Для себе зрозумів, що кожен робить то, що він може, що йому притаманне і властиве. 

Я перестав ставитись до літератури як до обов’язкової виконавської програми, що, приміру, я мушу заграти Шопена чи Ліста, я підійшов до письма як до імпровізації, дозволяю собі писати так, як можу. І разом з тим я досі не досягнув того ступеню вільності, яким би був задоволений.

Юлія Мусаковська (факультет міжнародних відносин, Львівський Національний університет імені Івана Франка)

Ніколи навмисне не вчилася писати, хоча було б цікаво. Зазвичай вчуся через взаємодію з іншими текстами чи обговорення власних текстів із моїми важливими співрозмовниками. Також бачу велику цінність у роботі над перекладами поезії, якими час від часу займаюся, в перекладацьких воркшопах — наприклад, литовсько-українські перекладацькі студії (Львів, Друскінінкай), в яких брала участь у 2014-2015 роках.

Я свідомо обрала свій нефілологічний фах і почуваюся реалізованою у професії. Освіта в напрямку міжнародних відносин дала мені основу в економічних дисциплінах та можливість поглибленого вивчення іноземних мов, а також заклала інтерес до психології. Тим часом поезія — це мій таємний сад. 

Глибинне розуміння нюансів та законів мови, дослідження літератури, безумовно, додає в техніці письма. Особливо гостро відчуваю це як білінгва, чия українська мова — набута, вивчена, нехай ретельно і старанно з дитинства. Є усвідомлення, що не можеш бути настільки добрим редактором власних текстів, наскільки це потрібно.

Читайте також: 10 міфів про філологів