Василь Герасим’юк: «Поезія не повинна нагадувати тост за святковим столом»

До 30-ї річниці незалежності суспільний телеканал UA: КУЛЬТУРА покаже відеочитання віршів видатних українських поетів у виконанні лауреата Шевченківської премії, члена Національної спілки письменників України, поета Василя Герасим’юка. Сьогодні в інтерв’ю Читомо пан Василь розповідає про народження й дитинство у засланні, спогади про серпень 1991 року, дух гуцульщини та поезію як складову історії й культури. 

— Ви народилися в Караганді (Казахстан), тому що ваша родина була вивезена після війни. Чи залишилися у вас спогади про повернення в Україну? 

— На той момент мені було кілька місяців, тому вони не могли залишитись. Ми повернулися у 1956 році після ХХ з’їзду партії й початку «відлиги». Взагалі наша сім’я почалася в бараці: мої батько з матір’ю були засланці, а мій дід був одним із командирів УПА. Ми повернулися в Карпати, у «столицю Гуцульщини» Космач, і в основі всієї моєї літературної роботи — саме дитинство в Карпатах. Спочатку мені вдома про заслання навіть не хотіли говорити, бо боялися. Взагалі не можна було говорити на цю тему, бо ж «українські буржуазні націоналісти». А потім я вже, звичайно, довідався про ці родинні справи. І ця трагедія разом з гуцульською міфологією, моєю родинною — і були темою багатьох моїх віршів. 

Читати також: Сатирик завжди в опозиції: розмова з Олегом Чорногузом

— Чи були у вас в дитинстві кумири, українські письменники та поети, на яких ви хотіли бути схожим?

— Десь у кінці 60-х в наше село зі Львова приїхав поет Ігор Калинець. Він мені розповів про Богдана-Ігоря Антонича, поета-лемка з дуже цікавою гірською тематикою. Тоді якраз вийшов том його поезії, який упорядкував Дмитро Павличко, і цей томик та сам Антонич справили на мене найбільше враження.

А також у нас був геніальний перекладач Микола Лукаш. Він переклав «Дон Кіхота», «Доктора Фауста» й інші твори, але головний його переклад для мене — вірші іспанського поета Федеріка Гарсії Лорки. Він так їх переклав, що мова ця була дуже близька до гуцульського діалекту. Йому здалося, що за музичним звучанням, ритмом це вийшло схоже на оригінал. І так і було.

— Ви пам’ятаєте 24 серпня 1991 року?

— Пам’ятаю. Я якраз був у Карпатах, бо їздив справляти свій день народження до батьків. Вранці прокидаюся у свого однокласника — а по телевізору вже показують «Лебедине озеро». А потім, звичайно, почалися ці всі дні. В Коломиї були мітинги. Згадка на все життя — особливо вираз облич моїх батьків. Це серпневе визволення в контексті історії нашої сім’ї для них, в першу чергу, було здійсненням мрії. 

— Ви були українським патріотом до 1991 року? 

— Звичайно. Я не міг не бути, бо народився в засланні. А виріс у Карпатах. Де ми знали, що таке УПА, цікавилися нею. Там не патріотом бути неможливо, бо це передається у спадок. Тому це навіть не моя заслуга. 

Читати також: Галина Кирпа: Машинку, на якій я друкувала заборонені твори, довелося знищити

— Що поєднує Карпати й Донбас?

— Волелюбність. Донбас дав нам Василя Стуса, Миколу Руденка, теж довголітнього в’язня концтаборів, Володимира Сосюру й інших незламних поетів і літераторів, без яких нашої культури просто не було б.

А от щодо політики, то вважаю, що нам з цим регіоном вдасться розібратися тільки на полі честі, без підлості. Хоча, на жаль, поки не маю жодного оптимізму стосовно Донбасу. 

— Вірші, які ви читаєте до Дня Незалежності, ви обрали самі? Чому саме їх?

— Вірші я обрав сам. Але не робив із них «святковий набір». Тут мало бути щось про нашу землю і нас, людей, які тут живуть. Поезія не повинна нагадувати тост за святковим столом. У ній мають бути й вірші про кохання, лірика, як от вірш Івана Драча із цієї програми. Ну і, звичайно, соціальна тематика. У цій добірці до Дня Незалежності  висока емоційна шкала, тут немає байдужості. Самі вірші написані людьми, які цей світ відчувають безпосередньо, без жодних обмежень, сприймають біографію країни, як свою особисту. 

— Якби ви могли щось сказати в День Незалежності України тим українцям, які зараз перебувають на Донбасі, в Криму, і які, можливо, будуть слухати ці вірші, що б ви їм сказали?

— Словами не все можна передати, як і фарбами чи музикою. Але слова найповніше можуть відтворити людське переживання. І якщо ви відчуєте, що це слово, яке звучить з екрана, якось відгукується вам, значить, ми з вами дихаємо одним повітрям і живемо на одній землі. І якщо в цієї землі свято, то це свято для нас усіх. 

Фото: Ксенія Шубеляк