Справжні історії: як пройшов перший літературний фестиваль в українському Нью-Йорку

Влітку цього року прифронтовому містечку Новгородське на Донеччині повернули його історичну назву – Нью-Йорк. Саме так назвали поселення німці-меноніти, які наприкінці 19 століття заснували на його території свою колонію. 2 – 3 жовтня у Нью-Йорку відбувся перший літературний фестиваль, фокусною темою якого стали «Справжні імена. Справжні історії». Організували фестиваль письменниця Вікторія Амеліна та ГО «Культурний елеватор», керівницею якої є Олександра Папіна. Читомо побував у Нью-Йорку і тепер розповідає про свої враження.

Автобус «Львів – Нью-Йорк» вирушає з Краматорська. Проїжджає мимо найбільшого прапора України на Донеччині, світанкове сонце пробивається крізь шторки, освітлює салон і людей в ньому насичено помаранчевим, попереду на лобовому склі миготять червно-чорний і жовто-блакитний прапорці. Попереду Костянтинівка, Дружківка, Торецьк. Хлопці з краматорського Пласту співають: «Бий барабан, бий барабан, бий барабан, бий барабан, лунайте труби, цілуй дівчину просто в губи». Олексій Чупа гортає пластунський пісенник, потім просить гітару. «А давайте щось таке, що знають усі? Може, бета-каротин? Мій відвертий каротин, бета. Я питав у нуль один, де ти, у мережі під чужим ніком… Ця пісня 2005-го, як і ви, хлопці», – говорить Чупа пластунам. «А звідки ти знаєш, що вони з 2005-го?», – дивується Олександра Папіна. «А ти думаєш, я в дітях не розбираюся», – відповідає Чупа. Попереду блокпост. «Давайте «Лента за лентою», – гукає хтось.

Маршрут «Львів – Нью-Йорк» – ще одна мандрівка в межах проєкту «Літературний десант», який 2017 року започаткувала Львівська обласна бібліотека для юнацтва імені Романа Іваничука. Вже декілька років ініціативу підтримує Львівська державна обласна адміністрація. Цьогоріч Нью-йоркський літературний фестиваль – 12 подія «Літературного десанту», серед інших: книжкові толоки у Нововолинську, Верховині, Червонограді, Миколаєві (останні два Львівської області).

Координаторка автобусу, директорка бібліотеки Іваничука Тетяна Пилипець розповідає, що у травні на фестивалі «Кальміус» у Краматорську, співорганізаторкою якого вона є разом з Олександрою Папіною, письменниця Вікторія Амеліна запропонувала робити літературний фестиваль у містечку Нью-Йорк на Донеччині, якому ось-ось мали повернути історичну назву. Тетяна пригадує, що тоді йшлося про малесенький домашній фестиваль, який врешті виріс у дводенну масштабну подію.

«Я запропонувала, що один з літературних десантів буде на Нью-Йорк, але зробити це таким чином, щоб рейсовий автобус віз у гості до ньюйоркців не тільки письменників, музикантів, майстрів зі Львівщини, але й підбирав інших людей, готових провести в дорозі 18 – 20 годин. Так ми зібрали цілу команду з хмельницьких, рівненських, здолбунівських, полтавських, харківських авторів», – розповідає Тетяна. Пасажирами автобуса «Львів – Нью-Йорк» стали Олена Гусейнова, Олексій Чупа, Галина Крук, Олена Стяжкіна, Сергій Гридін, Світлана Поваляєва, Христя Лещук, Тетяна Ваврик, Ольга Поворозник, Галина Вдовиченко, Олена Лотоцька, волонтери та журналісти.

Табличка «Нью-Йорк, New York». Зупиняємось, фотографуємось по двоє, троє, поодинці, усі гуртом, скажіть «Нью-Йооооорк». Готово! А хто сфотографує мене? З цього моменту розпочинається мандрівка українським Нью-Йорком та його справжніми історіями.

Історія один

У 1894 році у містечку Нью-Йорк побудували німецький завод Нібура. Станом на 1902 рік на цьому заводі працювали механічний та чавунно-літійний цехи, сукноваляльна фабрика. Також на території Нью-Йорка були три цегляні заводи, майстерня з виготовлення бричок та екіпажів, маслобійня та шість парових млинів, які працювали без шкоди для екології. Поступово усі виробництва збільшувалися та розширювалися, у 1906 році містечко досягло максимального розквіту. Після приходу радянської влади все зазнало занепаду.

Однією з ключових подій Нью-йоркського літературного фестивалю, про яку згодом із захватом говоритимуть як його гості, так і учасники, стала лекція письменниці та історикині Олени Стяжкіної «Історія Донеччини: втрачена чи вкрадена?». «Насамперед ми не маємо називати себе Донбасом, не маємо дозволяти іншим називати себе Донбасом, – говорить пані Олена. – Історія про «Донбас» – це історія про корисні копалини. Ми – Донеччина і Луганщина, не треба жаліти літер». Лекція Олени Стяжкіної, вимушеної переселенки з Донецька, це розповідь про діяльність УНР на Донеччині, про селянські повстання з гаслами «За вільну Україну», про мапу криївок ОУН та коріння дисидентів на сході України. А також – про європейське минуле та європейську перспективу. На проєкторі два фото із заводами. «Де наше, а де не наше?», – запитує письменниця. Несміливі відгуки із зали: «Наше ліворуч, ні, праворуч…». «Ось це ми, а ось це – Оклахома. Ось це ми, а ось це – Мічиган, ось це ми, а ось це – Толедо», – посміхається Олена Стяжкіна.

«Ми, всі люди, хочемо побачити трошки радості від того минулого, яке могло би бути іншим. Яке, якщо не відмовлятися від нього сьогодні, зробить нас просто щасливими. Тому моя ідея в сьогоднішній лекції полягала в тому, аби люди зраділи, що зрештою вони не якісь безрідні, безплемінні чи якісь не такі. Я хотіла, щоб усі побачили, що ми є справжньою частиною Європи. Наскільки ми завжди були в тренді чи попереду того тренду і навіть часто його задавали», – скаже після лекції Олена Стяжкіна.  

Письменниця запевняє, що це історія про те, що ми можемо, і якщо ми змогли це зробити один раз з тими «космічними кораблями» фенольного заводу, то здатні зробити це знову, тільки тепер вже не з фенольними заводами, але з такою ж небувалою поставою чогось нового, чого ще ніхто не бачив. «Я хотіла сьогодні повернути оту потугу мрії і точне розуміння того, що ми на це спроможні», – додасть історикиня.

Зі схожими настроями проходила розмова «Донеччина у світовому контексті: український Нью-Йорк на культурній мапі?», модераторкою якої також стала Олена Стяжкіна. Під час цієї події французький журналіст та мандрівник Себастьєн Гобер дистанційно презентував свою книжку про український Нью-Йорк «New York, Ukraine. guide d’une ville inattendue» (з фр. – путівник несподіваним містом). Передмову до видання написав Сергій Жадан, який разом з Любов’ю Пилипенко, Павлом Кириленко, Юлією Костюніною, Василем Чинчиком та Ольгою Герасим’юк у межах події підписували листівки з Нью-Йорка до світу. Цими листівками стали фото містечка, які свого часу зробили Вікторія та Олександр Амеліни: барвисті – до війни, чорно-білі – під час.

Історія два

На вулиці Садовій, яка раніше називалася Gartenstraße, у затінку розлогої тополі стоять руїни книгарні Абрама Дека, на полицях якої ще на початку минулого століття можна було знайти книжки чотирма мовами: німецькою, англійською, українською та російською.

Літературний фестиваль у Нью-Йорку проходив без класичного книжкового ярмарку. У жителів містечка прифронтової зони не завжди є можливість придбати ті чи інші видання, тож влаштовувати тут подібний ярмарок було б не зовсім доречно, вважає Тетяна Пилипець. Однак простір Будинку культури Фенольного заводу 2 і 3 жовтня все ж наповнювали книжки як у фізичному, так і духовному сенсах.

Ще до початку фестивалю розпочалась акція, у межах якої письменники та усі охочі надсилали книжки для міської бібліотеки-філії №5 Нью-Йорка. Бібліотекарка Наталія Гармаш розповідає, що загалом надійшло близько 70 видань: багато дитячих, але також дорослих.

Раніше у міській бібліотеці взагалі не було текстів сучасних українських авторів, зараз же тут можна взяти почитати, приміром «Смерть лева Сесіла мала сенс» Олени Стяжкіної, «Дім для Дома» Вікторії Амеліної, «Бог свободи» Юлії Мусаковської, «Сотворіння світу. Сім днів з Тарасом Прохаськом» Тетяни Терен, «36 і 6 котів» Галини Вдовиченко і багато іншої літератури. Стенд бібліотеки діяв протягом усього фестивалю, а за книжками «Оця Марія звірів малювала» Світлани Тараторіної й Наталії Левицької та «Про що мріють листочки» Оксани Драчковської та Христини Лукащук у межах дитячої програми проходили бібліотечні майстер-класи. 

Про важливість проведення книжкового фестивалю у прифронтовому містечку говорить Борис Бочаров – керівник місцевої літературної студії, започаткованої 2017 року, коли Нью-Йорк ще був Новгородським. Вже тоді поети обрали собі назву «Голос Нью-Йорка». Студія випустила три поетичні збірки, зараз триває робота над четвертою. «Фестиваль – це розвиток, для молоді, для нас, старших. Після нього і в літературну студію прийдуть нові люди», – говорить Бочаров.

Представники студії – її очільник, а також Юлія Захарченко та Ірина Звягінцева – долучилися до поетичного марафону «Від New York-a до Нью-Йорка», під час якого свої вірші читали Галина Крук, Світлана Поваляєва, Ольга Поворозник та Олексій Чупа, а у форматі відео до ньюйоркців звернулися українські літератори з-за кордону: Аскольд Мельничук, Ія Ківа, Оксана Луцишина, Василь Махно та Олена Дженнінгз. «Бажаю, щоб ви, попри війну, знаходили приводи для радості», – сказала Ія Ківа перед тим, як зачитала свій вірш.

Ще однією поетичною подією фестивалю стали «Нью-йоркські читання Сергія Жадана», які зібрали чи не всю залу Будинку культури. На фоні жовто-блакитної мапи України Жадан говорить ньюйоркцям: «Батьківщина – це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні». І згодом, ніби мантрою, звучить: «Щастя не оминеш, щастя не оминеш».

Читайте також: Сергій Жадан. Любити країну цілісно, перевіряти реальність на відлуння

Історія три

Порослий чагарниками безіменний пагорб. Пахне полином, ковила лоскоче руки, дрібні реп’яшки чіпляються до одягу, дряпають шкіру. Звідси видно увесь Нью-Йорк, а за ним – окуповану Горлівку, закинуту шахту, терикони. Лише декілька кілометрів.

Попри те, що війна дуже близько, одразу цього не відчувається. У Нью-Йорку сонячно і тепло, діти разом з волонтерами проєкту «Олені святого Миколая» бавляться величезними мильними бульбашками, гості та учасники фестивалю смакують пловом з польової кухні, у Парку письменників джазовий музикант Марк Токар грає на контрабасі, готуючись до свого виступу з Сергієм Жаданом, а поруч з фонтаном молодь б’є у барабани. Та якщо придивитися уважніше, можна помітити на польовій кухні сліди від куль, свіжі, після обстрілу 11 вересня.

Тоді троє українських військових отримали поранення, один боєць загинув. Якщо поспілкуватися з місцевими мешканцями, можна дізнатися, що 28 серпня російські найманці з безпілотника скинули на Нью–Йорк дві міни 82 мм і два воги 17, унаслідок чого четверо українських військових отримали поранення. Це було ось, буквально на днях, говорить один з ньюйоркців. Якщо зазирнути до розкладу залізничних потягів, можна звернути увагу, що станція «Фенольна», яку планують перейменувати на «Нью-Йорк», – це остання станція перед окупованими територіями на Донецькому напрямку.

Зазвичай, коли в інформаційному просторі мова заходить про дітей на лінії розмежування, насамперед йдеться про їхню безпеку. Натомість про інші потреби, необхідні для розвитку особистості та становлення світогляду, говорять значно менше, як про не першочергові. Але Нью-йоркський фестиваль підготував насичену, пізнавальну дитячу програму, у центрі уваги якої – саме дитина. Театралізований квест-читання за книжкою «36 і 6 котів» з Галиною Вдовиченко, майстер-клас ліплення з полімерної глини з Тетяною Ваврик, малювання «Міст майбутнього», майстрування машини світла з Тетяною Пилипець за мотивами книжки «Війна, що змінила Рондо» Романи Романишин і Андрія Лесіва, справжні розмови з письменниками, – малеча з’їжджалася на фестиваль велосипедами, наповнювала стіни Будинку культури сміхом. 

«Я просто сама проводила майстер-класи та зустрічі з дітьми в прифронтовій зоні – ще зі своєю першою дитячою книжкою «Хтось, або Водяне серце». У мене тоді вся сім’я рибок вирізала з кольорового паперу для цих майстер-класів, – розповідає Вікторія Амеліна, – Я знаю, як діти тут потребують тепла та людяності. Потребують більше, ніж будь-де. По-моєму, це ж щось очевидне: немає нічого важливішого, ніж приїздити до дітей в маленьких містечках і селищах з добрими книжками – і в прифронтових містах та селищах, і просто – в забутих».

Вікторія Амеліна переконана, що потрібно їздити не лише на Донеччину та Луганщину – країна б змінилася, якби в кожному селищі був гарний книжковий клуб – навіть не фестиваль. Але для цього потрібна стратегія і план на державному рівні, потрібне навчання бібліотекарів, обмін досвідом, налагодження співпраці між школами та бібліотеками. «А це різні міністерства і різні департаменти, освіта і культура. Через цей розрив між освітою і культурою ми й втрачаємо вже чергове покоління (не)читачів», – говорить письменниця.

Сашкові Дерманському, який читав для юних ньюйоркців «Неперевіршені задачі», діти, що прийшли на творчу зустріч, здалися дещо закритими: «Зазвичай отримую від аудиторії більше запитань, більше емоцій. Думаю, таку «обережність» можна пояснити браком досвіду подібного спілкування. Отже, треба, щоб зустрічей з митцями було більше». 

Водночас Галина Вдовиченко, яка майже увесь фестиваль провела, спілкуючись з малечею, розповідає, що реакція дітей на літературні події в Сєвєродонецьку, Маріуполі, Краматорську, Слов’янську, Костянтинівці фактично така ж сама, як і будь-де: у Києві, Львові, в карпатському селі чи в Одесі. «Наші діти всюди однакові. Єдине, що їх відрізняє одне від одного, – це доступ до книжок. Є такі бібліотеки, де фактично немає сучасної літератури. На сході це відчувається більше», – зауважує письменниця.

Одним з найсильніших вражень фестивалю для Галини Вдовиченко та багатьох інших учасників стала молодь Нью-Йорка, яка брала участь у конкурсі есеїв на тему «Що для мене назва мого містечка?». Одна з переможниць конкурсу Марія Чечель сказала пані Галині: «Я не могла повірити, що ви сюди приїдете».

Про старт конкурсу есеїв для старшокласників у межах Нью-йоркського фестивалю оголосила Вікторія Амеліна на зустрічі з учнями 9 – 11 класів 2 вересня. Конкурс тривав два тижні, участь у ньому взяли 26 старшокласників із трьох шкіл Нью-Йорка. «Ця тема стала нагодою поміркувати про перейменування містечка та його історичну назву, а також повернутися до особистих спогадів, що залишилися в Новгородському», – розповідає одна з членкинь журі Христя Лещук.

Також до складу журі увійшли Вікторія Амеліна, Станіслав Федорчук, Олена Гусейнова, Олексій Чупа, Анна Грувер та Олена Сабадаш. Критеріями для оцінки були використання родинного досвіду чи посилання на історичні факти, ясність і чіткість викладу, особиста авторська думка.

У підсумку – є чотири переможниці й один переможець: Марія Чечель, Марія Суровець, Мирослава Тимченко, Анастасія Тішкова і Богдан Старущенко отримали в подарунок примірник антології письменників Донеччини та Луганщини «Порода», також вони наступного року вирушать в ознайомчо-освітню подорож до Києва та Львова.

У номінаціях «За справжність» і «Особиста історія» (у межах фокусної теми фестивалю) перемогли Павло Каліберда та Зоя Сосова, ще у двох номінаціях журі відзначило Вероніку Кирилову та Лізу Прокопенко. Нагороджували переможців номінацій книжкою Олесі Яремчук «Наші Інші» або збірником есеїв авторів Українського Пен-клубу.

Олексій Чупа, випускник школи у Макіївці, відзначив, що рівень письмової української у текстах молоді Нью-Йорка значно вищий, аніж той, який він пам’ятає зі своїх шкільних часів. Вікторія Амеліна говорить, що голоси цих підлітків зворушливі та сильні водночас – мають оповідати про перейменування містечка, а збиваються на розповіді про війну.

Ініціативні

Справжні історії Нью-Йорка на Донеччині про заводи та млини, книгарню Дека та німецький цвинтар розповідали, гуляючи тихими сонячними вулицями містечка, активісти ГО «Ініціативна молодь українського Нью–Йорка» на чолі з учителькою української мови в місцевій школі Крістіною Шевченко. Довгий час активісти, які боролися за повернення назви «Нью-Йорк», почувалися трохи самотніми, їх далеко не всі розуміли, пояснює Вікторія Амеліна. Нью-йоркський літературний фестиваль допоміг місцевим жителям зацікавитися своєю історією і послухати те, що про рідне містечко може розповісти найактивніша молодь.

«Коли ми почали боротися за повернення історичної назви, зіштовхнулися з тим, що багато людей говорили, а чому саме Нью-Йорк, навіщо вам це треба. Ми почали вивчати історію. З’ясувалося, що багато репресованих німців-менонітів були вбиті або вислані. Радянська влада дуже несправедливо вчинила з перейменуванням містечка у Новгородське 1951 року, адже люди ще 2-3 роки після того навіть не знали, що живуть вже не в Нью-Йорку», – говорить Крістіна. Вона спокійна та усміхнена, на шиї носить блакитно-помаранчеву хустинку.

Молодь розпитувала краєзнавців про цікаві факти з історії свого містечка, знаходила нові документи, намагалася працювати з архівами. Наразі пошукова робота ведеться складно – у Нью-Йорку були пожежі, всі дані згоріли. Однак, як говорить краєзнавець Віктор Ковальов, на той час всі документи робилися у двох екземплярах: перший зберігався у місцевої влади, другий – у Москві. Зараз Віктор веде пошукову роботу, контактуючи саме з московськими архівами, але через російсько-українську війну це робити доволі проблематично.

Крістіна розповідає, що мотивувало молодь боротися за повернення історичної назви: «П’ять років ми прожили у сірій зоні в прямому сенсі слова. Все погано, у людей важкий емоційний стан, люди стають агресивними, байдужими, відчуженими. Ми зрозуміли, що треба щось змінювати. Спочатку згуртовували громаду, а потім подумали, чому б не скористатися нашою назвою? Нью-Йорк – це гучно і справедливо. З цією назвою нам буде простіше розповідати про себе».

Блакитно-помаранчева хустинка на шиї Крістіни – це елемент символіки фестивалю, яку розробила художниця Тетяна Ваврик. Із Вікторією Амеліною Тетяну познайомив її друг, дизайнер Микола Ковальчук під час Книжкового Арсеналу.

«Вікторія розповіла мені про ідею створення літературного фестивалю на Донеччині, у містечку Нью-Йорк, що знаходиться за 2 кілометри до лінії розмежування. Вже у процесі розповіді у мене шалено запалали очі від інтересу та бажання зробити свій внесок у реалізацію такої неймовірно потрібної та по-доброму божевільної ідеї. Відтоді ми й почали працювати», – згадує Тетяна. 

Фокусна тема – «Справжні імена. Справжні історії» – надихнула художницю на побудову усієї візуальної концепції фестивалю на основі шрифтової композиції. «Адже імена та історії завжди мають словесне, текстове вираження», – зауважує Тетяна. Абревіатура Нью-йоркського літературного фестивалю НЛФ була взята за основу та розкладена на елементи айдентики. І сама абревіатура, що має конкретний сенс і яку можна прочитати, перетворюється ще й на адаптивну графічну композицію.

Тетяна говорить, що для неї було принципово використати у проєкті шрифти саме українських шрифтових дизайнерів. Тому що фестиваль український, історія наша, а ця сфера дизайну в Україні зараз активно розвивається, хоча, на погляд художниці, досі залишається недостатньо поміченою.

Дизайнерка обрала шрифтову гарнітуру Namu, розроблену Дмитром Растворцевим для ребрендингу Національного художнього музею України, однак автор дозволив використовувати її й для інших проєктів. Вона має 9 варіацій накреслень, кожне з яких містить знаки певного історичного періоду. Додавання історичного контексту шляхом використання цієї гарнітури допомогло підсилити та підкреслити ідею фестивалю про повернення своєї історії, зробити лого одночасно сучасним і концептуальним.

Кольори також підібрані невипадково. В архітектурі містечка переважають помаранчеві, жовті, коричневі, цегляні відтінки, багато будинків мають сині або блакитні віконні рами чи двері з білими акцентами. 

«За основу я взяла цегляний колір – колір знаменитої тутешньої черепиці, виготовленої на цегляному заводі Унгера, що діяв у кінці XIX – початку XX століття. Програма фестивалю розділяється на основну (дорослу) і дитячу. Для зручності, це розділення відображається й у візуальних матеріалах. Для основної програми додається блакитний колір, для дитячої – жовтий. Чорний і білий – акцентні кольори», – розповідає Тетяна. – Я хотіла зробити айдентику сучасною, такою, що б відповідала сучасним трендам у дизайні, але при цьому була персоналізованою до місця та історії цього місця».

«Якось так все – гуртом…»

Тамара Горіха Зерня говорить, що фестиваль у Нью-Йорку вже стоїть в одному ряду з великими багаторічними літературними фестивалями України. Олексій Чупа переконаний, що НЛФ – ще один плацдарм для укорінення або повернення української культури українцям.

«За декілька кілометрів проходить лінія фронту, тому позначення нашої присутності у такий спосіб відіграє дуже важливу роль саме в стратегічному плані», – каже письменник. Сашко Дерманський зауважує, що будь-який фестиваль, проведений на прифронтовій території, не є суто культурним явищем: «В умовах протистояння «рускому міру» кожна культурна подія чи активність – це акт єднання з нашими бійцями, що тримають лінію фронту. Вони ризикують власним життям не заради територій, а заради української України. Щоб вона відбулася, й потрібні фестивалі, концерти, лекції. Такі фестивалі – це радше не про свято, це – про нашу спільну відповідальність».

Сергій Жадан підкреслює, що армія звільняє та захищає міста, але маркує їх саме культура.

Для Олени Стяжкіної завданням фестивалю у Нью-Йорку є ревіталізація, повернення того життя, яке було тут, а також перезаснування: «Ми змінюємо погляд самі на себе і перезасновуємо свої консенсусні засади. Тепер ми не дивимось на руїни, ми дивимось на те, що можемо тут зробити. Не плачемо від відчуття безпорадності, а використовуємо цей ресурс, щоб побудувати щось нове».

Письменниця говорить, що тут її вітер, її пейзажі, її степ, її запах, абсолютно неповторний: «Я тут дихаю і розумію, що ми переможемо. Я думаю, що всі письменники, які вірять в українську перемогу, просто мають бути тут, щоб підтримати небо над Горлівкою, яка за чотири кілометри звідси».

Усі письменники та письменниці приїздили до Нью-Йорка як волонтери. Водночас проживання, харчування та гонорари музикантам забезпечила Вікторія Амеліна зі свого сімейного бюджету. «З грантом ми би не встигли до карантину, та й красиву золоту осінь у Нью-Йорку пропустили би», – каже письменниця. 

Приміщення Будинку культури Фенольного заводу надали безкоштовно, інтернет допоміг провести місцевий волонтер Ігор – інакше б не було прямих трансляцій. Техніка та камери – це допомога від військово-цивільної адміністрації Торецька та Донецької обласної адміністрації.

Глядачів годували українські захисники: військовослужбовиці 10-ї військово-штурмової бригади відкрили польову кухню. А пластуни з Краматорська варили з місцевими дітьми куліш. Також пластуни влаштували мотузкову трасу в парку для дітлахів. «Якось так все – гуртом, як було під час Революції Гідності та на початку війни», – говорить Вікторія Амеліна.

***

«Всі, хто виявився достатньо сильним, аби протистояти темряві, всі, хто став під знамена співання опівнічної пори – так ми видихаємо нашу свободу…», – читає Сергій Жадан зі сцени Будинку культури в Нью-Йорку 3 жовтня. Поруч з ним, занурений в музику та слова, грає на контрабасі джазовий музикант зі Львова Марк Токар. Далі на цій же сцені виступатиме дует «Light Music» з Торецька, гратимуть «Лінія Маннергейма» та випускники рок-школи Авдіївки, врешті усі разом заспівають гімн України, натхненно, з долонями на серцях. Але поки що: «Звучання – й нічого більше. Радість і довгий тривалий вечір, як голос, як дихання, збите співом і поцілунками». Жадан і Токар дякують ньюйоркцям, тиснуть один одному руки, обіймаються. Хлопці-пластуни гукають із зали: «Файно, файно, дуже файно». І аплодують.

Читайте також: Кілька тисяч аристократів – досвід Mariupol Open Book