Полювання на привидів: як Ширлі Джексон налякала усіх

Привиди Дому на пагорбі / Ширлі Джексон; пер. з англ. Н. Гоїн. — Х.: Видавництво «Жорж», 2021. — 320 с.

Добра новина для поціновувачів горор-літератури: з’явився український переклад культового готичного роману американської письменниці Ширлі Джексон. Роману, який сам Король жахів — Стівен Кінг — називає однією із найкращих історій про привидів. Пропонуємо дізнатися, чим же книжка особлива, чи є привиди у Домі на пагорбі і чи вдалося екранізаціям зберегти атмосферу тексту.

Англійською назва роману звучить як «The Haunting of Hill House» (1959), слово «haunting» має кілька значень — це і привид, тобто безтілесний дух, і той, що переслідує, нав’язливий. Тож ми мусимо говорити не тільки про містичних примар із класичних історій, а й про щось, що не дає спокою нашим героям. 

У центрі сюжету — Елінор Венс, що приймає запрошення доктора Монтеґю відвідати  Дім на пагорбі, аби дослідити його паранормальну природу. Жінка розхитана і прагне жити — по-іншому. Адже більшу частину свого життя доглядала хвору матір, що померла за 2 місяці до початку подій у книжці. Відчайдушність Нелл можна зрозуміти із цього речення: «Елінор стільки часу провела наодинці, не маючи кого любити, що їй було важко говорити з людьми навіть на буденні теми — вона завше ніяковіла й насилу добирала слова.» Аж раптом вона викрадає авто сестри (її тільки наполовину) і їде у незнайоме місце до незнайомих людей, де мусить пристосовуватися до нових обставин.

Крім неї до Будинку на пагорбі прибуває авантюрна Теодора, спадкоємець цього місця Люк Сандерс і сам доктор Монтеґю, а пізніше — його дружина з компаньйоном Артуром. Кожен із героїв по-особливому сприймає нові обставини — хтось лишається скептиком, хтось відверто боїться, а місис Монтеґю, наприклад, шукає раціональні причини паранормальним подіям у будинку. 

Дім на пагорбі має свою моторошну історію — кілька дивних смертей та нещасливих людей, що жили і вмирали саме у цих стінах. Це безумовно наповнило дім темрявою, здогадками про те, що блукає заплутаними коридорами і не дає ні спокійно жити, ні спокійно втекти (обраним звісно ж).

Читати також: Маєтки, книжки і ненависть: чому сестри Блеквуд завжди жили в замку

А з чого ж зітканий страх книжки? Спробуємо розібратися разом.

Передчуття

У першій половині книжки взагалі нічого фактично страшного не відбувається — тільки передчуття, наче мить перед стрибком, наче за короткий момент щось станеться, але поки все спокійно. Ширлі Джексон майстерно використовує саспенс як інструмент, властивий фільмам жахів та книжкам у такому жанрі. Гнітюча атмосфера передається і читачам, уже на кожній сторінці очікуєш побачити щось невимовно жахливе, до цього готується і кожен у будинку.

Це втілюється у фразах, що здаються випадковими, наче герої видають їх навмання, не задумуються, що говорять чи відчувають. Вони називають будинок непривітним, нездоровим, проклятим, прокаженим чи хворим — як людину:

 вона навіть не змогла б сказати, якого кольору він був, у якому архітектурному стилі чи якого розміру, лишень що він здоровенний, похмурий і дивиться на неї зверхньо.

Будинок стає ще одним героєм твору — відлюдькуватим і неприємним типом, якого ніхто не любить і відверто побоюється, бо не знає, що від нього очікувати.

Тривожні передчуття, повторювані нав’язливі думки дуже часто переслідують Нелл: «Вона спіймала себе на тому, що намагалася поставити валізу без найменшого звуку». Жінка вся зіщулена, хоч поки немає чого лякатися, але відчуття страху і дискомфорту підступають все ближче. Її психологічна нестабільність очевидна, але розвивається поступово — якщо спочатку вона боїться простору навколо, то потім вважає саме його своїм домом і піддається власному божевіллю.

Моторошність простору

Хороший інструмент, аби налякати — довгі коридори, що ведуть не туди, куди думають герої, розміщення кімнат, яке важко запам’ятати, навіть, якщо користуватися планом. А наймоторошніше — неправильні пропорції:

Якесь хибне тут було планування, якась критична помилка в пропорціях, від чого в одному напрямку стіни завжди видавалися трохи довшими, ніж їх здатне сприймати око, а в іншому — трохи коротшими, ніж мали бути.

Саме від цього втрачається рівновага будинку, а отже і його мешканців. Замкнений простір, спотворений і викривлений не може сприйматися безпечним — він однозначно ворожий і загрозливий. Ще одна деталь — двері, що постійно зачиняються, навіть, якщо їх хтось підпер. Наче будинок не відпускає, проковтує і забирає шляхи відступу. 

Перебування у цьому химерному просторі оголює справжні потреби та бажання Нелл — бути вдома, бути не самотньою, бути у колі людей, бути прийнятою. Проте не забарилося і те, що переслідує — почуття провини — величезне і невгасиме. Саме це стає її привидом. 

Сутність страху 

Найбільше лякає невідоме, неокреслене, первісне Ніщо, яке не має форми, а отже з ним неможливо боротися — проти будь-якого монстра знайдеться зброя, якщо знати, хто чи що він таке, бачити його і аналізувати слабкі та сильні сторони. Тоді людський розум врешті знаходить вирішення і на всяких вовкулаків знаходиться срібна куля, а на вампірів — осиковий кілок у серце. Але проти того, що описує Ширлі Джексон, ніякі кулі чи кілки не допоможуть. Від цього усвідомлення стає моторошно.

Тож і читачам, і героям страшно від того, що всі події не мають логіки, що пояснення місис Монтеґю і її спіритичної дошки не заспокоюють, бо привиди — о, так, вони цілком реальні — уже оселилися поруч. І їх не проженеш ритуалом, бо ми носимо своїх примар з собою.

«Привиди Дому на пагорбі» на екрані

Завжди цікаво, як різні пласти художнього тексту можна втілити засобами іншого виду мистецтва, тому екранізації не залишаються поза увагою відданих фанатів. «Привиди Дому на пагорбі» мають аж 2 екранізації та серіал за мотивами. 

Чорно-білий горор

Почнемо із першого фільму — «The Haunting» (1963). Отже, уже за 4 роки після виходу роману читачі отримують його екранне втілення. Події фільму досить точно відтворюють книжковий сюжет — є кілька розбіжностей, але загалом акцент на психологічних аспектах і страхах головної героїні залишається. Прийоми для відтворення моторошності теж: непропорційність простору, гучні звуки зі стін, плач, написи кров’ю. Є незначне зміщення любовної лінії: якщо у книжці Нелл відчуває симпатію до Люка, але помічає його зацікавленість у Тео, то фільм оповідає про закоханість Нелл у доктора і навіть його взаємну симпатію (але на заваді стає дружина). Це допомагає зробити події гострішими і додати трагізму. Привидів, що лякають своєю несподіваною появою, тут немає, як і у романі Ширлі Джексон. Є тільки страх, моторошніший за будь-яких примар.

Не страх, а сміх

Екранізація «The Haunting» (1999) зовсім відходить від свого літературного джерела. Це банальний фільм жахів, ба більше — спроба фільму жахів, що ніяк не відповідає жанру. Прийоми, які мали б нас налякати, — смішні. Психологічні акценти розмиті, жоден персонаж не викликає емпатії у глядачів, бо кожен із них шаблонний, без власної історії чи мотивації. Нелл хоч і залишається дівчиною, що пів життя доглядала за хворою матір’ю, але вона не тікає світ за очі, Люк — не є спадкоємцем Будинку на пагорбі, а доктор, хоч і вивчає людські страхи, але обманом запрошує героїв відвідати моторошний дім — начебто для дослідження сну і безсоння. Тут уже з’являються привиди у класичному розумінні — безтілесні духи, що не мають спокою після смерті.

Бонус. Серіал від Netflix

«The Haunting of Hill House» (2018) — саме так називається 10-серійний проєкт від Нетфліксу — взяв від своєї літературної першооснови багато чого, але все ж серіал не є екранізацією книжки Ширлі Джексон. Адже він оповідає історію сім’ї, що опиняється у будинку. Батьки вирішують купити Дім на пагорбі, реставрувати його і продати за більші гроші. Крім Г’ю та Олівії, сюди приїжджають і їхні діти — Нелл, Тео, Люк, Ширлі та Стівен. Як бачимо, творці взяли деякі імена з книжки. Уже у будинку сім’я стикається з незрозумілими проявами, діти впевнені, що бачать привидів, а батько намагається захистити усіх. Їхнє літо у Домі на пагорбі стає поворотною точкою — після нього все змінюється і з наслідками родина бореться ще 20 років. 

На відміну від книжки, у серіалі привидів ми таки побачимо — вони моторошні, загадкові чи гидкі. Але і тут йдеться про метафору, Стівен — старший син у сім’ї, що пише книжку про Дім на пагорбі каже:

Привиди — це вина, це секрети, це гіркий жаль і помилки, але здебільшого привиди — це бажання.

Тобто людина транслює власні непрожиті моменти, страхи і підсвідомі бажання у зрозумілі, хоч і моторошні образи — привидів, що не дають спокійно жити і переслідують. Чи є у серіалі надприродне? Вочевидь так, але тут і багато людського — непроговореності, тривоги, відчаю і непомірно великого горя. Будинок — злий, він притягує людей і губить їх, але і люди гублять себе і своїх близьких відсутністю любові.

Ще один бонус. Фільм про Ширлі Джексон

Якщо вас зацікавить життя самої письменниці — авторки «Привидів Дому на пагорбі» і ще кількох культових текстів, то перегляньте фільм «Ширлі». У ньому немає згадок про Нелл та її історію, адже події розгортаються між 1948 (рік виходу скандального оповідання «Лотерея») та 1951 (з’являється друком повість «Кат»). Саме про останній художній текст ми дізнаємося найбільше — таке собі заглиблення у творчий метод авторки, як вона працює з героями, як шукає мотивації їхніх вчинків, чому не одразу знає, чим закінчиться повість. 

«Ширлі» не можна назвати документальним фільмом-біографією, адже автори беруть за основу однойменний роман Сьюзен Скарф Меррелл. Йдеться про художнє осмислення образу письменниці, що страждала від тривожності, місяцями не виходила з дому і писала неймовірні тексти. У фільмі втілюється тема митця та соціуму, дару чи прокляття письменництва та ціни культових текстів.

Читати також: Нова близькість: 6 книжок про страх і радість самотності

П’ятий роман Ширлі Джексон знайшов своїх прихильників та критиків і отримав безліч теорій, що мусили пояснити, що насправді сталося у Домі на пагорбі. І можна довго сперечатися та здогадуватися, ким же була Нелл — нещасною душевнохворою чи чутливою телепаткою, але книжка відповіді не дає, вона грає з нами, залишаючи тільки запитання. І якраз це робить її такою непростою — це не чергова історія для лоскотання нервів, а цілісний текст про психологію людського страху, що шкребеться у двері і знає тебе на ім’я.

Матеріал створений у співпраці

Купити книжку