Маркіян Прохасько про бучацький часопростір

Письменник Маркіян Прохасько ділиться своїми думками про культурних героїв Бучача, розширення географії та місцевий часопростір. Есей написаний в межах літературної резиденції в Бучачі, що відбувається з ініціативи Літературного центру імені Аґнона та за сприяння канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч».

Мені завжди хотілося розширити географію і контекст, хоч і не міг сподіватися, що у 27 років потраплю аж в Антарктиду. Працюючи над книгою про цей континент, бачив, що українцям не потрібно доводити, що вони “не гірші”. Річ у тім, що це і так видно між рядками всієї цієї історії з українською Антарктидою. Тому сподіваюся, що книга підкреслить зокрема включеність України у глобальні процеси з точки зору простору: ми тут, Антарктида там, але наша причетність до неї триває ось вже два століття. Втім, попри розгортання географії, контекст буває розширюється в одній дуже локальній точці просто під боком. У цьому випадку – в Бучачі.

У літературних пошуках мене цікавило зокрема те, яким міг би бути Львів – чи будь-яке інше наше місто – якби воно залишалося помітною крапкою на карті світу. “Де смагляві італійці купували б солодке грузинське вино, кінзу і шафран, греки привозили горіхи, оливки, цитрини, а поляки підходили б до марокканців купити запашний майоран, родзинки, фініки, чорнослив, кус-кус та курагу… І куди б приїжджали режисери зі Східної Європи, щоб зняти кадри про середньовічне Середземномор’я”.

Ця давня літературна цікавість і мотивувала мене відвідати Бучач – рідне місто лауреата Нобелівської премії Шмуеля Йосефа Аґнона. І ось перший у житті візит до міста нагадав мені й про Чернівці, і про Івано-Франківськ, і про безліч прикарпатських і галицьких містечок з австрійськими тунелями й мостами над дрібними річечками, що, однак, течуть у глибокій долині між гір.

Книга Аґнона і розповіді про нього самого наштовхнули на об’ємне відчуття життя міста, яким воно було на початку ХХ століття.

Немовби лише в одній точці світу це сприйняття було аж настільки можливим. Невидимий ліфт опускає тебе крізь пелену часу, і там, згори з-під тієї пелени ти хоч із далеку, але бачиш Бучач столітньої давнини. А за ним – інші міста Галичини й Східної Європи. І ти розумієш, що те, що з тобою сталося, то не лише про Бучач і Аґнона, а про закопаний, як Троя у землі, світ, на уламках якого ми живемо сьогодні. Світ, у якому хоч і немає ніякого Смарагдового моря, але є щось схоже на всіх тих італійців, греків і марокканців: співжиття культур.

Зрештою, у мене виникла дилема. Адже у багатьох наших містечках у різних пропорціях співжили українці, поляки і євреї. У багатьох із них жили великі й цікаві постаті з різних культур (чи то з однієї потрійної культури?). Проте, звісно, одиниці стають Нобелівськими лауреатами й привертають до себе більше уваги. Втім, якби ж узяти якесь інше місто й іншу постать, приїхати туди на започатковану резиденцію і так само зануритися в атмосферу оповіді про особу та її вже минулу епоху. Чи вдалося б відтворити ефект бучацького часопростору?

І так, і ні.

Ні, бо не дарма Аґнон пише: “Більше ніде у світі не знайти такого місця”. Бучач з Аґноном одні.

Але й так, бо вони обоє ще раз показують потенціал цих земель – скільки нам всього є сказати. Прикро, що багато забуто і втрачено. Але перевага у тому, що ми живемо в сучасному світі, все ще спраглому – і спраглому з новою силою – нових сюжетів. Як багато вже промовили, наприклад, Франція чи Англія, і як багато їм все ще є чого розповісти про себе. А скільки ж можна сказати про Україну! Важко писати там, де все витоптано. Тож у нас є чимала перевага, треба лиш звільнитися від думки, що тутешнє не таке цікаве.

Найцікавіше ж розповідати, коли сам довідуєшся, коли це свіже, і ти у захваті від власних знахідок. Кожна щаслива і сумна мить, яка сталася з різними народами на цій землі, примножує людські сюжети і їхні сплетіння, які хочеться розповісти й вислухати. Саме такі сюжети, які ми дивимося у всіляких “Абатствах Даунтон” про життєві перипетії людей, родин, містечок, країн. Такі сюжети, які не схематично і через коліно змушують себе полюбити, а сюжети, яким співпереживаєш, які хочеш пройти до кінця, і які розгортають у собі, як у близькій людині, якусь нову грань, після чого ти відчуваєш ще більше спорідненості.

І може коли з’явиться критична кількість універсальних сюжетів, що розгорнуться в унікальному українському часопросторі, у світі з’явиться безліч людей, що мріятимуть потрапити бодай колись у житті в Англію, Японію, Україну і ще, може, Францію.

А оскільки Бучач – це місто не лише Аґнона, але й Пінзеля, якого не так давно світ побачив у Луврі, Симона Візенталя, знаного “мисливця” на нацистських злочинців, і великого списку інших, то сюжетів тут є безліч: як приватних, так і хитро сплетених і вплетених у стародавнє історичне мереживо. Просто-таки й не знати, з чого саме почати серіал про Бучач. Можна і з Аґнона, чому б і ні? Врешті він написав про Бучач чи не найбільше.

Читайте також: Маркіян Прохасько: ми влаштовували в Антарктиді літературні вечори