Поет, що говорить правду: Чеслав Мілош і життя поміж війнами

111 років від дня народження, попри красу цифри – це зазвичай не привід для пишних офіційних святкувань, академій та ювілейних промов. Зате є час подумати і розважити. Саме 111 років тому, 30 червня 1911 року, народився Чеслав Мілош, польський поет-нобеліат, європейський інтелектуал такого масштабу, що його особистість ніколи не вміщалася у жодні тісні ідеологічні чи естетичні рамки. Він був завжди незручним, але на нього неможливо було не зважати. Перебував трохи осторонь, у позиції, яка дозволяє побачити більше. Спершу наблизившись, а потім рішуче відійшовши від комунізму, він написав один із найточніших в історії світової думки аналізів тоталітарного суспільства («Поневолений розум»). Спершу причастившись омріяної Європи, а потім опинившись біля її майже бездиханного тіла, ледь живого після Другої світової війни, він створив один із найпереконливіших образів Європи з перспективи східноєвропейця і вигнанця, вічного шукача її цінностей («Родинна Європа»).

З огляду на дату народження та дату смерті (2004) Мілоша називають «свідком ХХ століття», а це означає, що його життя минало поміж війнами. Від Першої світової, яка прогриміла над його колискою, через Другу світову, яку він зустрів уже зрілим чоловіком, до останньої великої війни ХХ століття – війни на Балканах, якою Мілош, хоч був уже в поважному віці, глибоко перейнявся.
То що ж він може нам сьогодні розказати про війну?

«Перше моє усвідомлення світу прийшло водночас із війною», — написав Мілош у «Родинній Європі». Влітку 1914 року німецька армія наступала на його рідну Литву, відтісняючи звідти російські війська. Паніка, зблиски на горизонті, натовпи біженців на дорогах — чи щось із того могла збагнути трирічна дитина, «вистромлюючи голову з-під пелерини бабусі»? Навряд. Але, як згадує Мілош, було ще дещо. Був білий баранець, якого російські «козаки» вполювали на очах у дитини, щоб зарізати і з’їсти, і був розпачливий дитячий крик як реакція на це насилля — «перший протест супроти Неминучості».

Саме між цими двома полюсами — безликою, сліпою Неминучістю і поодиноким життям, яке намагається цій Неминучості протистояти — і розгортається Мілошева оповідь про війну. Такою є його оптика, що рятує від розпачу й відчуття безвиході: вдаючись до максимально можливої «макрозйомки», що фокусується на поодиноких, «дрібних» буттях, Мілош водночас віддаляється від страшної машинерії війни (конкретної війни, що вирує тут і тепер), вбудовуючи її у тканину часу, який в підсумку все поглине, все врівноважить. Так, соки, що течуть у листку трави, рипіння хвіртки щоранку й щовечора, коли її відчиняє господар, дозрівання плодів у саду є тривкішими і сильнішими, ніж війна — хіба що та знищить останній слід життя на землі. Це — своєрідний анти-ескапізм: якнайглибше входження в матерію, в саму клітинну структуру того, що нищене війною; аж до усвідомлення її, матерії, фундаментальної незнищенності.

Ось що згадує Мілош із перших днів вересня 1939 року, коли нацистська Німеччина вдерлася до Польщі, в одну мить перевернувши життя країни і народу з ніг на голову і розділивши його на «до» і «після»: «Лежачи у полі біля бомбардованого літаками шосе, я вп’явся поглядом у камінь переді мною та дві стеблини трави. І раптом, чуючи свист бомби, я збагнув, якою великою є вартість матерії: цей камінь і ці дві стеблини трави є самодостатнім царством із нескінченною кількістю форм, відтінків, нерівностей, полисків. Вони були всесвітом».
Можливо, то було осяяння (як дивно звучить це слово в обрамленні війни), але його ефект прийшов не відразу.

Прощання з романтизмом

У Чеслава Мілоша був вірш, якого він дещо соромився. Вірш був написаний наприкінці Другої світової війни і називався «Передмова». Згодом, у пізнішій публікації з 1967 року, з цього вірша зникла одна строфа — Мілош припускав, що викреслив її інтуїтивно, відчуваючи якусь її недоречність. Ця строфа звучала так:

Що є поезія, яка не рятує
Ані народів, ані людей?
Посібниця офіційних брехонь,
Пісенька для п’яниць, яким за мить підріжуть горлянку,
Читанка із салонів шляхетних дівиць?

Що в ній муляло Мілоша? В книжці есеїв «Приватні обов’язки» він пояснював: «така безсумнівно романтична декларація могла спричиняти непорозуміння». Романтична – отже, яка? Незрозуміла, погана, невчасна? Що змінилося у свідомості Мілоша між 1945-м, коли постав цей вірш, і 1967-м, коли він його відцензурував?

Припускаю, насамперед одне: він перестав вірити у рятівну силу поезії, в її здатність відвернути війну, крутнути в інший бік кермо історії. В її здатність примирити ворогів, переконати в чомусь тих, хто тебе ненавидить. Романтичне бачення ролі культури в часи історичних потрясінь зродилося тоді, коли війни мали ще інше обличчя: хай страшне, але людське. То були війни людей з людьми. Край цьому поклала Перша світова війна — перша в історії глобальна машина смерті, яка перемелювала не людей, а людські маси, яка принесла жах смерті з повітря, жах загибелі від невидимого отруйного газу. Ніколи ще людське не було таким приниженим, помноженим на нуль. Яка культура може протиставити себе ескадрильї бомбардувальників? Тому таким природним і зрозумілим є це вдивляння Мілоша у стебла трави під ворожими бомбами — вдивляння не в людину, а в безлику живу матерію. Щось та й лишиться, навіть коли людина випалить землю дотла. Якась жменька клітин, з якої зародиться нове життя.

І все ж романтичний дух щоразу піднімав голову впродовж важкого ХХ століття. Люди потребують віри і спільної дії. Піддався цьому духові і Мілош на початку Другої світової, «в кошмарі 1939-го», в час найбільшого сум’яття, коли люди зазвичай підкоряються споконвічним рефлексам: гуртуватися перед лицем небезпеки, збиватися у більші чи менші групи, швидко нагадувати собі про спільні цінності. Чиїм є голос, який звучить у такі миті? Важко сказати. Він спільний, зрослий з якогось колективного минулого, тобто нічий. «Не свій» — так в одному з повоєнних листів Мілош назвав тон віршів, які поставали в Польщі у перші роки Другої світової (в тому числі і своїх власних віршів). Цей «не свій» голос, за словами Ірени Ґрудзінської-Ґросс, був «відлунням минулого, романтичним голосом загиблих і померлих».

Коли вибухнула Друга світова, Чеслав Мілош відпочивав серед білоруських лісів зі своєю майбутньою дружиною Яніною Ценкальською. Першого вересня 1939-го почався хаос. Якби накреслити маршрут пересування Мілоша в ті місяці, вийшла б шалена ламана лінія: Люблін, фронт, куди він намагався дістатися як радіокореспондент, Львів, дорога на Румунію, Полісся, де Мілош віч-на-віч зіткнувся з радянськими танками, все-таки Румунія, рідна Литва, яка опинилася під радянською окупацією. Звідти Мілош, ризикуючи життям, тікає до так само окупованої, але вже Гітлером, Варшави, і це місто стане його пристановищем аж до смерті. Ні, не смерті Мілоша — смерті міста, яке нацисти перетворили на цілковиті і майже безлюдні руїни після Варшавського повстання 1944 року.

Яким було життя Мілоша у воєнній Варшаві? Ось як він описує його в книжці «Поневолений розум»: «Ми жили і, оскільки були письменниками, намагалися писати. Щоправда, час від часу хтось із нас зникав, вивезений до концтаборів чи розстріляний. На це не було ради. Ми були як люди на крижині, що танула. Не варто було думати про мить, коли вона розтане. Воєнні зведення повідомляли дані про наш забіг зі смертю. Ми мали писати: це був єдиний спосіб упоратися з розпачем».

І Мілош писав поеми у своєму довоєнному неокласичному стилі, як-от «Подорож» чи «Книга з руїн», перекладав Шекспіра. У той час як інші – здебільшого на десятиліття молодші за нього – шукали розради і самоздійснення у підпільній боротьбі, у підготовці збройного повстання. Причому саме вибір цивільного буття, а не активність у збройному опорі, вимагав упертості і був свідченням своєрідного нонконформізму: адже, як писала та ж Ґрудзінська-Ґросс, саме друга опція відповідала «моделі поведінки польського чоловіка», яка склалася впродовж десятиліть воєн і окупацій, і «відхід від норми карався дуже суворо». Чи все ж таки уперта відмова Мілоша брати до рук зброю і ставати у патріотичну шеренгу була продиктована звичайною нерішучістю?

Міркуючи над цим питанням, треба зважати на факт, що становище Польщі під гітлерівською окупацією було справді дуже скрутним, і повстанський рух виглядав великою мірою самогубчим. Деякі не схильні до дипломатичних вивертів історики прямо називають Варшавське повстання колективним самогубством, продиктованим тим-таки романтичним кодексом честі, який наказував у будь-якому разі скласти голову за батьківщину, а ще вкрай нереалістичними оцінками політичної ситуації, через яку повстанці надмірно сподівалися на підтримку союзників.

Саме 1943-й рік, найтяжчий рік Другої світової, для багатьох – у тому числі й для Мілоша – став роком усвідомлення, що романтичні зразки поведінки, успадковані з часів повстань ХІХ століття, не працюють в обставинах нелюдської війни. Що цей танк не зупиниться перед героями, які вийшли супроти нього голіруч, і треба діяти інакше. Тональність його віршів змінюється. Він перестає закликати, повчати й оплакувати. Його адресат — «ти», а не колективне «ви». Його об’єкт – те, що в досяжності людської руки. Насамперед — рука іншого. Того, хто живий, а не загиблий. Вірш знову стає потиском долоні ближнього.

Відновлення значень

Молодший колега Мілоша поет Тадеуш Ружевич після війни написав вірш-скаргу «Вцілілий», у якому, зокрема, вболіває через втрату словами істинних значень. Так, слова також повертаються скаліченими з війни. «Поняття, — писав він, — то лише звуки: невинність і злочин, правда і неправда, краса і потворність, мужність і боягузтво».

Мілош іще в найтяжчі дні війни відходить від тональності скарги. Він не вболіває над станом мови, яка збожеволіла, ніби стрілка компаса, під який підклали магніт, і вже не спроможна вказувати на вартості. Він пробує відновлювати значення слів.

У 1943 році серед обстрілів і вуличних облав (від однієї з яких йому ледве вдалося врятуватися) він пише поетичний цикл «Світ. Наївні вірші». Це — один із дивовижних поетичних документів. Саме документів, хоч це зовсім не документальна поезія. «Світ» є свідченням виходу з темряви, з підвалу страху і нерозуміння. Майже всі вірші з циклу є своєрідними поетичними тлумаченнями різних слів. Іноді це назви дуже простих, буденних речей («дорога», «хвіртка», «ґанок», «їдальня», «сходи»), іноді — абстрактні поняття («віра», «надія», «любов», «тривога»). Усі ці слова, що б вони не означали, належать до фундаментального словника, до лексикону основ. Це – назви цінностей, а ще – речей з дитинства, які найраніше — і назавжди — запали у пам’ять. Усіх їх треба відтерти від багнюки війни, повернути їм прозорість і ясність. І Мілош пробує це робити, замість того, щоб плакати над могилою мови:

Любов

.

Любов — лише погляд на себе самого,
Немов на чуже щось, не з нашого дому,
На річ між речей, непомітну за ними.
А той, хто так дивиться, хай несвідомо,
Очищує серце своє від тривоги,
І дерево, й птах його звуть: побратиме.

.

Тоді й сам він, і речі скинуть полуди
І стануть у сяєві сповнення й дії,
Дарма, що в служінні він хибить і блудить —
Не той служить найкраще, хто розуміє.

Незручна правда

Поезія не може відвернути війну, переконати у чомусь ворога, воскресити полеглих. Що ж вона може, крім того, щоб лагодити мову, по суті, свій власний інструмент?

У поезії є ще одне завдання: говорити правду, хоч якою незручною чи важкою вона б не була. З війни ніхто не виходить кришталево чистим — можливо, крім дітей та рано загиблих. Мілош чудово це розумів. Під час війни не буває простих виборів, а нерідко всі варіанти є різною мірою поганими, лишаючи слід провини. Відмова ж від будь-якого вибору, намагання бути осторонь, заховатися іноді буває найгіршим варіантом.

Провина пасивного свідка, бездіяльність якого сама собою стає лояльністю до ката, є важливою темою воєнних віршів Мілоша. Найгостріше вона звучить у вірші «Campo di Fiori» — тексті-свідченні про дні знищення варшавського ґетто. Це один із найконтроверсійніших текстів в усій польській поезії ХХ століття. Ще в роки війни він ширився в численних рукописах і машинописах, а на початку 1990-х став предметом дискусії серед свідків та істориків. Чим він особливий?

Цей вірш, названий за іменем римського Поля Квітів — площі, на якій стратили Джордано Бруно, — не просто був першою реакцією польської літератури на Голокост. В об’єктиві поета — карусель, яка стояла біля самого муру ґетто з так званого «арійського», зовнішнього боку, і яка, за свідченням Мілоша і деяких інших сучасників, працювала навіть у дні, коли всередині ґетто вирували пожежі і вбивства. Байдужість звичайних варшав’ян, які живуть своїм буденним життям, не зважаючи на жахливе задзеркалля у кількох десятках метрів від них — ось склад злочину, про який говорить цей вірш-звинувачення:

Непроханий вітер приносив
Клаптики чорні з-за мурів,
Чіпляючи зміїв летючих
До рук, що мигтіли в повітрі.
Спідниці дівчат надимались
Від жару, що віяв із ґетто,
А варшав’яни сміялись
Безжурно над каруселлю.

Дискусії, які оберталися довкола фактів — чи справді там стояла та карусель? чи працювала вона у ті страшні дні весни 1943-го? — не змінюють головного: досить нічого не робити, аби стати злочинцем. Саме з віршів Мілоша воєнного часу («Campo di Fiori» та «Бідний християнин дивиться на ґетто») почалася непроста розмова про участь польського населення у знищенні євреїв, і вона триває досі. У деяких країнах подібна розмова так і не розпочалася.

«Залиште поетам радости хвилину»

На славнозвісну максиму Теодора Адорно про те, що писання віршів після Аушвіцу — це варварство, поети відповідали по-різному. Хтось і справді замовк. Хтось — як-от згадуваний Тадеуш Ружевич — почав писати поезію аскетичну й сувору, як скелет спаленої будівлі, поезію, що розгорталася між «не можу говорити» і «не можу змовчати».

Мілош і в цьому сенсі — особливий. Він сприймає писання після трагедії як повноцінну відбудову з відновленням усіх функцій, а не як символічну меморіалізацію. Місця, де сталося нещастя, потрібно знову обживати, бо жити на кладовищі неможливо, а після Другої світової кладовищем була, фактично, вся Європа.

У його першій повоєнній збірці «Порятунок» (1945) є два вірші, які можна потрактувати як спробу побудови містків у майбутнє, і вони обидва пов’язані з містом, міським простором, у який потрібно повернути життя: «Місто» та «У Варшаві». Це — не неповага до пам’яті загиблих, не свято серед могил. Це — абсолютна, якщо хочете, біологічна необхідність. На місце неминучої «провини тих, що вижили» має прийти усвідомлення простої місії: жити далі. Народжувати дітей, не обтяжуючи їх з дитинства «родовою травмою» пам’яті, а дозволяючи їм прийти до розуміння минулого у слушний час. Припинити безперестанку оплакувати померлих. Сказати, що така позиція теж вимагала громадянської відваги — це замало.

Чи я на те був створений,
Щоб стати жалібником скорботним?
Ні, я хочу оспівувати карнавали,
Гаї веселі, до яких
Мене водив Шекспір. Залиште
Поетам радости хвилину,
Інакше пропаде ваш світ.

Так написав Мілош у вірші «У Варшаві». Ним закінчується його перша повоєнна збірка віршів. Підсумок війни і окупації. Далі були вже інші сюжети. Були довгі, не по-сучасному розлогі, майже барокові поеми «Моральний трактат» і «Поетичний трактат» — спроби відбудови світу зі слів, — і лаконічні пронизливі вірші-осяяння на кшталт написаної вже у французькій еміграції мініатюри «Що було великим»: «Що було великим, малим здалося. / Королівства блідли, як засіжена мідь. / Що вражало, більше не вражає, / Космічні далі обертаються і світять».

Таким баченням може володіти лише той, хто бачив найстрашніше і не дозволив, аби жах осліпив його. Чи можна радіти світові, в якому стільки болю? А якщо — попри весь жах —наш світ усе-таки є найпрекраснішим зі світів? Чи не занадто це песимістичне припущення?
Не більш песимістичне, ніж інше: наше життя — це життя між війнами. Цю фразу можна прочитати по-різному. Мілош прочитує її, роблячи наголос на слові «життя».

Читайте також: Від найстарішої книгарні Європи до квартири Мілоша