Алегорична війна з піском — «В урагані» Ульріке Альмут Зандіґ

Німеччина, 2026 рік. Авторку цього роману в Україні представляти не треба: Ульріке Альмут Зандіґ добре інтегрована в наше мистецьке середовище як поетка і музикантка передовсім. Значно менше знаємо її як авторку малої прози. А наразі маємо нагоду дізнатися про неї як про авторку роману про російсько-українську війну. Книжка зветься «В урагані», її варто разом почитати. Обіцяю, буде пізнавально. 

Хто?

Ульріке Альмут Зандіґ походить із Саксонії, зараз живе в Берліні, їй трішки за сорок. Вона вчилася журналістики, потім вивчала релігієзнавство, займалася індологією, в якій здобула ступінь, і зрештою зупинилася на Німецькому інституті літератури в Лейпцигу. Професійна літераторка, на сьогодні Зандіґ є авторкою п’яти поетичних збірок, перша з яких вийшла в середині 2000-х. Також є в доробку й дві книжки оповідань. І у неї в колекції є чимало літературних премій, які зібрали ці книжки. В Україні Зандіґ більш відома як фронтвумен «Landschaft». «В урагані» — другий роман авторки. Перший звався «Монстри як ми», він вийшов у 2020-х, мав за локацію НДР та переповідав історії жертв сексуального насильства. Проза Зандіґ у різні способи, але весь час повертається саме до осмислення форм насилля. А мова її творів ні на мить не дає забути: перед нами поетка.    

Фото: Michael Aust _Villa Concordia

Що?

«В урагані» презентували щойно на Лейпцизькому книжковому ярмарку, говорити про рецепцію іще рано, хіба що про презентацію твору. 

Наразі є два серйозних професійних відгуки, скоріше стриманих, ніж схвальних, котрі зосереджується на тому, що є книжка про Маріуполь і про те, як всюди, мов пісок, проникає війна. При цьому, без жодних суперечностей прошивок, профчитачі міркують щодо «Урагану» як про прозу поета, де важать ритм і образ, а уже потім тема і послання. 

Буктрейлери, подкасти, аудіокнижка, авторські читання, інтерв’ю, подіумні розмови — книжку презентують у найрізноманітніших форматах. Акцент в презентаціях наразі — Ульріке Альмут Зандіґ на тісному зв’язку з Україною.

Вона часто й охоче розказує про те, що там бувала протягом останніх десяти років не раз, бувала в різних містах, не перервала спілкування з українськими друзями й колегами та вивчила мову, щоби глибше розуміти зокрема і їхні вірші, і пісні, що рефлексують навалу з Росії. Вона все частіше перекладає ці твори німецькою. Зандіґ розказує, що її зачаровує, як триває під час війни повсякденне життя, родяться і зростають діти, міняється клімат, застарівають професії і як гротескно цей «пошук нової нормальності» часом виглядає. Зандіґ говорить про «В урагані» з позиції переважно залученого свідка, посилаючись на досвід друзів в Україні.  

Тут я хочу наголосити, що критики та читачі так само реагували на тему України, себто саме ця тема чіпляє і тригерить оригінального читача: не якась війна, а війна в Україні, що вона в романі фактично ж і не названа, бо їх, війни й України, в романі де-факто і нема. Те, що замість бойових дій — кліматична зброя. Те, що Україна вголос не називається, скажімо, на думку Йорга Магенау заважає авторці реалізувати політичний й інформаційний потенціал роману, «шанобливо писати про не-свою війну». 

Уже складається враження, що легким шлях «В урагані» не буде, але й непоміченою книжка Зандіґ теж не залишиться. 

Читайте також: «Desencajada» Маргарити Яковенко — розкажи мені про свою планету

Про що?

Приморське місто Вільнополь, центром життя якого є величезний галасливий порт. Неподалік, в 60 км на південний захід від Вільнополя, росіяни збудували величезний залізничний міст; це анахронізм, так би мовити, міст з’явиться через два-три роки після описаних подій, але за цим анахронізмом все ще можна зрозуміти, яке місто стало прообразом Вільнополя. Ясно, що ідеться про Маріуполь. Місцева валюта — гривні (і ціни смішні, вибачте, доза мету за 17 грн). І трішки авторських вольностей, щоби Вільнополь скидався на європейський мегаполіс: є нічні клуби з рейвом у покинутих заводських приміщеннях, є азійський квартал, місцевий чайна-таун, є сірчані бані, сховані в катакомбах під містом. Живе Вільнополь. 

Стартує оповідь ранньою весною 2022 року у паралельній, але навряд альтернативній до нас реальності.

Війна в цьому світі є, сусідня область окупована росіянами, люди говорять про загрозу, яка іде від РФ, але «В урагані» — не про війну. 

Зандіґ використовує алегорію на позначення війни. Вона пише про піщані бурі, пилові урагани, котрі накривають Вільнопль, а за ним й інші міста країни — Київ, в якому пісок влаштовує облогу, Одесу, де пісок руйнує величезний нафтопереробний завод, і зрештою місто окупують.

Піщані бурі є штучно утвореними, це російська зброя, про це доповідають військові аналітики всіх країн, але сама РФ відкидає, що має до ураганів стосунок. Пісок накриває Вільнополь повільно і раптово: ніби всі бачили пилові стовпи навколо міста, але воднораз з тим шоковані, коли пісок завалює будинки й вулиці, вщент руйнує околиці. Перед ураганом із міста чомусь зникли всі собаки, місцеві цього знаку теж не відчитали, їхню увагу відвернула політична криза в Європі (не уточнено, що там сталося): «Центральна Європа от-от мусила спалахнути, але тут, на нашому узбережжі, все було тихо. Десь зникли пси, подумаєш. Далі мають здиміти політики, — жартували ми». 

Згодом почали зникати під піском ліси, села. «Зникли півострови. Гарантії безпеки зникли. Цілі версії реальності зникли, інші реальності посіли їхнє місце». Тут знову наш історичний час зіжмаканий: у 2022 рік вклинюється 2014 рік. На схід від Донецька піщана буря спричиняє аварію малайзійського Боїнга. За шість днів по тому два СУ-7 так само вибухають у вирі пилового урагану. Ці пилові бурі, — підтвердили експерти, — створення механізмом «земля-повітря», котрий є на озброєнні у Росії, але доказів причетності РФ немає. 

9 березня Вільнополь повністю оточений піском.

В інтерв’ю про роман авторка пояснює, чому надала перевагу алегоричним фігурам, а не опису реальної війни. Її задум був таким, що допомагає уникнути надто абстрактних «образів війни» у тих, хто досвіду життя під час війни й у війні не має: «Війна надто масштабна, надто болісна і хаотична, щоби її можна було описати одній людині і за допомоги одного інструменту. Піщана буря, яка загрожує знищенням цілому місту, — я обрала такий образ, котрий залишає клаустрофобне відчуття облоги і то образ, який надається до фізичного сприйняття». Цілком зрозуміло.     

Один із сильних пилових штормів ранньою весною накриває 12-поверхівку, де на верхньому поверсі живе з дорослим сином Надія. Вона, завалена і знерухомлена, намагається за допомоги пристрою типу смарт-годинника, під’єднаного до ШІ, вийти за зв’язок із сином. Надія не пам’ятає, чи Максим був теж у квартирі під час завалу. Вона надсилає сину селфі — зображення заваленої піском жінки: «Тепер це пекло. Але глянемо, що буде далі».  

Надія Соколова — лікарка-кардіологиня, вона народилася уже після Союзу, зараз їй десь сорок п’ять. Була заміжня, але чоловіка вигнала напередодні народження сина, він був би поганим батьком. Чоловік десь мандрує і надсилає родині листівки. 

Надія опікується старим батьком. Богдан живе за містом, в будинку поруч із пишним сливовим садом і джерелом, де ловить форель, хоча форель там не водиться (світ Богдана такий собі трішки-макондо), він зараз відновлюється після інсульту. Надіїна матір померла від тромбу, що відірвався, невдовзі після народження Наді. Богдан досі оплакує свою втрату. Родина Богдана була репресована, він — син ворогів народу, перші 12 років життя провів у таборах, далі — по сиротинцях. Професійний русофоб (німецька критика закинула авторці: Богдан надто шаблонний вийшов, як на мене, він у романі аж надто переконливий).

Богдан і Надія разом виховують Максима. Хлопцю зараз вісімнадцять, але під час пандемії він був молодшим підлітком (трішки час стрибає в «Урагані», але ми все-таки в паралельній реальності перебуваємо). Максим — студент, але навчання його не вабить, ще зі школи він промишляє торгівлею наркотиками. Чорний порошком, який  втирають в очі і звуть «пісок», а сам Макс відповідно зветься «Пісочною людиною». У нього є такий собі супервайзер Спрінгер, котрий дає Максиму цінні поради: самому не вживати — це раз,  не продавати молодшим за себе — два, не зраджувати — три. Макс вживає ще і як. Але мріє заробити на новий будинок і шматок лісу для діда.

Через колишню однокласницю, наркоманку-проститутку, Максим знайомиться з Сонею. Соня з села неподалік, теж студентка, продає парфуми в магазині в переході біля порту. Молоді люди починають жити разом, час від часу Макс, який пропадає цілодобово в клубах і приходить домів угашений, Соню душить, аби припиняла плакати й псувати йому нерви. 

Ще в родині є пес Мікі й кішка Чебурашка, яким слова не дають. Всі інші про себе розказують.  

Максима у квартирі з Надею немає. Він вибрався до заміського будинку Богдана, туди ж проривається Соня, яку у місті-в-облозі підібрав Спрінгер. 

Надя лежить під завалами, у Максима — відхідняки від паленої наркоти у заміському будиночку Богдана: кожен із них переживає нібито передсмертні флешбеки. У такий спосіб вони нам розказують історію свою і своєї родини.

Чергуються розділи, де від Я говорять Надія і Максим, вони звуться «вдих-видих» і «видих» відповідно. Часом вклинюється розділ, де до нас говорить Пісок, ці розділи звуться «вдих» (Sand — це частина прізвища авторки, тому тут є момент гри, розділи «від піску» можуть бути розділами «від автора»). Формально кожен із розділів — флешбек, ніби в передсмерті людина «переглядає» послідовно значущі фрагменти свого життя. Пісок — віддалений коментар, суто поетичний до цих флешбеків. Цікава і сугестивна структура. А який з пісків теревенить — той, що зброя, чи той, що наркотик, — вирішувати кожному читачу самостійно. 

Читайте також: Стерти захисний шар страху: 15 нових віршів про війну

Щодо світу, який пише Зандіґ, маю іще уточнити. Перед нами високо технологічне суспільство: роботи-прибиральники, генератори їжі, голографічні екрани, боти-індивідуальні помічники. Вуличні вебкамери зчитують райдужку й так ідентифікують перехожих. Є роботи-хірурги. Серця для пересадки вирощують зі стволових клітин. Все це на тлі палених парфумів, які в переході продає дівчина з села. Вона приїхала в місто на навчання і мала вибір між цим магазином і секс-роботою (її подруги обрали друге). Світ роману стає дедалі умовнішим і необв’язковішим. Десь, але не Україна. Колись, але не зараз. Авторка націлена писати алегорію війни, і чим глибше в текст, тим більше її намір заступає реальні події в Україні. Але, повторюся, таким і є авторський задум.

В цей час роботи фіксують під завалами тіло Надії, не ясно, чи живої. Рятуючись, Богдан і Соня, і Спрінгер починають і собі розмірковувати про умовність війни й уявних ворогів та соратників. Лише Богдан, який поховав у Сибіру всю родину, тримається за зброю, далекий від абстрактного гуманізму: 

«А раптом це ворог?

Як я впізнаю ворога? Казали, його майже не відрізнити, такий же, як ми. Можливо, він не знає кодового слова. Чи промовляє його інакше.

Кажи пароль! — кричу я.

Ніхто не відповідає.

Може, це навіть не люди, мені здалося. Напевно, ворог був лише ідеєю. Мегаломанічною ідеєю, що перетворилася на програму дій. Стала системою, чия основна мета — поглинути нас.

Пароль! — Богдан стоїть у воріт, тримаючи дробовик напоготові.

Паляниця! — кричить Спінгер, піднімаючи вгору руки.»

Навіщо?

Є таке поняття — «око урагану», епіцентр бурі, інакше кажучи. І ця точка — найспокійніша частина урагану, там триває екстремальна низький атмосферний тиск, низькі потоки, відсутні хмари, там тепло — це зона стихійного затишшя, де швидкість вітру падає майже до нуля. Максим, Надя і Богдан переживають досвіди складні й часом екстремальні, всі вони — узалежненні люди: Богдан тужить за померлими батьками й дружиною, перетворив життя на ритуал, Надія одержима встановленням кордонів, об які довколишні люди горло перерізають у спробі до жінки наблизитися, Макс буквально наркоман. Але вони при цьому — в «оці урагану». Їхнє повсякденне біографічне досить нудне життя становить основний зміст «В урагані», воно щиро цікавить авторку роману, її зачаровує повільне інтимне життя пересічних людей на тлі катастрофи світового масштабу.

Граничне насилля назовні, але не воно тут головне. Ураган-війна — лише тло. Її герої заражені насиллям, яке йде зсередини.

Це те насилля, яке скероване на себе і котре породжує постійно увімкнений режим виживання. Це й насилля мови, зокрема. В романі виникає конфлікт усвідомленого і надто очевидного насилля і насилля неусвідомленого й у тому більш руйнівного. Він визначає героїв і сюжет «Урагану».

І трішки розкажу про пошук мови війни й насилля мови. Цікавезно ця тема в романі реалізується.

Богдан полюбляє з онуком грати в шахи і завжди читає тому напам’ять вірш Алєксандра Пушкіна «Буря мглою небо кроет…». О так, Богдан — великий фанат «Бурі» Пушкіна. Не поспішайте злитися, це симпатичний авторський прийом. Завдяки цій «Бурі», по-перше, Пушкін стає одним з елементів і натхненників урагану, що поглинув Вільнополь. Російська культура — так само зброя росіян, повідомлення чітке. А по-друге, тут складніше. Кожна згадка про Пушкіна для Максима — це спогад про діда Богдана, про його еталонну постать Батька, що карає. Пушкінський проспект, бар на Пушкінській, наливайка «Пушкін» — все це для Максима чується як Великий Інший, загрозливий Татусь. І от зірочка: вперше до квартири драгдилерів Макс потрапляє іще школярем, там починає вживати й продавати. Та квартира розташована на проспекті Пушкіна — і проспект той, уточнюють, до холери далеко від центру Вільнополя. Красиво ж!

Вірші Пушкіна для Богдана природні, він їх пам’ятає і відтворює, вони — його культурний колоніальний спадок: «В цій країні <…> історія захоплювала кожну людину, мов та пліснява», «Це заразне: люди пережили тут стільки диктатур, що кожен погляд назад — це погляд у власну безодню». Одночасно з тим ті чужі вірші — спосіб його знищити, і то не лише його, а і його родину і пам’ять про них. Російську батьки Богдана вивчили для того, щоби вижив їхній син (до речі, ми не знаємо, чи репресована родина Богдана була з України, тільки припускаємо). Російська мова мала урятувати Богдана від біди. Тепер буря з віршика Пушкіна нищить його доньку і онука. 

І ще одна важлива репліка про пошук адекватної, «незараженої історією» мови для того, щоби описати катастрофу, посеред якої опинилися ці нерозумні? нудні люди:

Мовчати найкраще рідною мовою. Та яка ж вона була та мова? Людей так само переселяли з однієї братської держави до іншої, що навіть голосні їхні пожмакані, як стара газета. Пронизані до невпізнаваного постійним потоком іншої, поширенішої мови.

Ця репліка про потоки чужої мови закінчується злегка очудненню картинкою тривіального побуту: жінки п’ють вишневу наливку, яка розв’язує їм язики, з кришталевих бокалів, які вони випадково знайшли у сховку в саду. Ці склянки сховали попередні власники саду, який депортували. Жінки смакують плоди цього чужого саду, з чужого посуду, говорять чужою мовою — і звикли давно все це називати своїм: сад, бокали, мову. Тотальне насилля затирає межу між катом і жертвою, точніше, між їхніми нащадками. І страшенно показовий знову ж таки «пушкінський» момент наостанок. Малий Максим починає імітувати наркоматський сленг, яким спілкуються у тій квартирі на проспекті Пушкіна. Йому здається: він опанує цю чужу мову і його приймуть за свого, впустять в коло втаємничених. Але він наркоман передовсім, а уже потім наркоторговець, то й марні його сподівання на мовну мімікрію.

Свої історії чужою мовою не розказують. Так? Я не певна, що й зворотне не є правильним.  

Поговорімо тепер (в контексті чужих історій) про те, що війни тут нема, а є зміни в кліматі, спровоковані якоюсь високо технологічною зброєю? 

Треба ця розмова? 

Чи все нам тут зрозуміло і нема про що говорити? 

У книжці є дисклеймер: вона є художнім твором, і збіг з реальними подіями не мусить сприйматися як документ. Все чесно, всі попереджені, авторка не фантазує про життя в місті, що перебуває в облозі, якого вона і більшість з нас не знає. Іще раз: все чесно. Але мене знаєте, що вразило в «підміні» війни піщаною бурею? Людей, які переживали піщану бурю, значно менше за тих, хто переживав масові бомбардування їхніх міст, знаєте, порахуйте сучасні війни при нагоді (хіба що люди ті не в Іраку живуть, там у піщаних бур — гастролі XXI ст., там війн і ураганів порівну). Література нібито стримить до типологізації, а не до екзотизації досвіду. Але буває й навпаки. Війна — типовий і типологізований досвід, ми уже це прийняли й в цій точці реальності перебуваємо. Роман, написаний у Німеччині, з усіх сил із нами синхронізується. «Тепер це пекло. Цікаво, що буде далі» (с). 

Остання репліка в романі — «Іди нахуй». Це цитата з мему про русскій корабель, її тут промовляє штучний інтелект, за допомогою якого ідентифікують уцілілих у завалах. Мені схоже на гепі-енд. А вам?

Читайте також: «Соняшникові хлопчики» Сема Вахмана — сто малюнків про прийняття