Аліса Гаврильченко: Про Кременчук багато стереотипів, але обмаль художніх книг

Аліса Гаврильченко — українська письменниця з Кременчука. Цього року у видавництві «Жорж» вийшов її роман з елементами трилеру, детективу та містики «Заклятий місяць». Книжка, до речі, була представлена на українському стенді на Франкфуртській книжковій виставці.

Письменниця починала свою творчість з поезії, тож ми поговорили зокрема і про її перехід до прози. А ще про те, як Аліса бачить локальну літературну спільноту її рідного Кременчука, чому саме це місто часто є локацією для сюжетів її романів та міфи і про загадки, якими оповитий «Заклятий місяць»: вбивства, фатальна жінка, загадковий вовк у степах Асканії-Нової та легенда про діамант, загублений в Україні під час збиття «Боїнга 777».

— Алісо, детективну історію ви пишете не вперше. У вас вже є трилогія, головна героїня якої працює над розслідуванням вбивств та інших таємниць. Місце подій — також Кременчук. Мабуть, ви не випадково обираєте для своїх книжок місто, яке добре знаєте?

— Кременчук — моє рідне місто, про нього рідко пишуть у художніх книгах, а це доволі цікава локація — Центральна Україна, Наддніпрянщина, ще й поряд штучне Кременчуцьке море. Поряд міста Горішні Плавні, Світловодськ. З одного боку, наче й провінція, з іншого — скільки ми про неї не знаємо… У Кременчуці вистачає криміналу на десятки детективних серій. Та все ж я намагаюся не обмежуватися Кременчуком і в тій трилогії, й у «Заклятому місяці». Україна має багато цікавих місць.

— Розкажіть більше про міф цього міста і стереотипи про нього. Як ваші тексти докладаються до уявлення інших українців про Кременчук?

— Місто стоїть на двох берегах Дніпра, тут є ще річки Сухий Кагамлик, Сухий Омельник, Крива Руда, є озера, тож не дивно, що головні міські міфи й легенди пов’язані з водою. Так, наприклад, маємо Русалчин міст, назва якого пов’язана з повір’ям, нібито поряд мешкають русалки, про це я згадую в останній книжці з детективної трилогії. Крюківський міст теж має свою історію й трохи зловісну атмосферу, бо з нього часто восени й навесні кидаються у Дніпро самогубці (цікаво, що не взимку). Або скелі біля Дніпра, що височіють уже понад три мільярди років. Я згадую про них у «Заклятому місяці» лише побіжно, однак вони мають свої міфи й легенди. Козаки й татари теж залишили свій слід у місцевих легендах.

Цікаві й біографії місцевих. Наприклад, був кременчуківець, який врятувався з «Титаніка», пізніше він став мільйонером у США. Дивовижна історія, про це варто було б написати окремий роман.

Кременчук міг би стати курортним містом, навіть культурним центром, тут чудовий клімат, тепліший, ніж у Полтаві, хоч і погана екологія. Але все ж на першому місці у Кременчуці промисловість і торгівля, так склалося історично. Це заможне місто, економічно важливе не лише для Полтавської області, а й для всієї України. 

Стереотипів теж вистачає: Кременчук у багатьох асоціюється із сірою промисловістю, однак насправді він доволі комфортний для життя завдяки розвиненій інфраструктурі. Тут можна організувати фестиваль на великій площі, було б бажання. Я свого часу мала ідею, наприклад, створити фестиваль «КременBook», однак зрозуміла, що поки не готова — одна людина все це не потягне. Але в текстах про своє місто намагаюся згадувати.

— Як щодо локальної літературної спільноти Кременчука? Яка вона і чи вважаєте ви себе її частиною?

— У Кременчуці є різні спільноти, одна з найстаріших і відомих — це спілка літераторів «Славутич». Я вступила до спілки, коли ще була студенткою, цікаво було спостерігати за спілчанським життям. Тепер уже рідко буваю там, бо пишу прозу, а спілка зосередилася в основному на віршах, наразі проводить свій поетичний конкурс.

Я дещо іронічно ставлюся до суперечок про поезію, які часто-густо переростають в міжособистісні конфлікти, тож не влізаю туди зі своїми зауваженнями.

Єдине, прикро, що спілка боїться подаватися на серйозні гранти. Така організація могла б робити більш серйозні речі, ніж просто проводити поетичні конкурси чи виступати з віршами та піснями: наприклад, організувати той же фестиваль, щоб на нього приїхали видавництва й літератори з усієї країни, щоб було більше зацікавленості, більше читачів, більше професіоналізму. Але, зрештою, добре, що маємо хоча б це. Я чудово розумію, наскільки це складно — намагатися щось змінити.

Спілка час від часу надихає мене на нові ідеї у прозовій творчості, тому не можу сказати, що я повністю перестала бути її частиною. До речі, свого чоловіка я зустріла саме у цій спілці, від нього народила дитину. Тож спілка однозначно вплинула на моє особисте життя.

— Ви навчалися у Кременчуцькому університеті економіки, інформаційних технологій і управління, на спеціальності «видавнича справа та редагування». Коли зрозуміли, що цікавіше створювати літературу самій, ніж працювати з текстами інших авторів?

—  Я зрозуміла, що хочу писати книги ще у 14 років. Мені подобалося читати різні історії й подобалося вигадувати свої. Після школи думала навчатися на психолога, але зрештою вирішила, що краще обрати спеціальність «видавнича справа і редагування», бо вона пов’язана з літературою. Треба сказати, жодного разу не пожалкувала про свій вибір: було дуже цікаво, хороші викладачі. Після навчання я редагувала різні тексти: і поетичні, й прозові. Та все ж на першому місці в мене завжди була саме моя творчість, ця мрія 14-річної дівчинки. А оскільки я любила детективи, пригодницьку, історичну літературу, то у своїй творчості зосередилася на цих жанрах, проте, знову ж таки, намагаюся себе не обмежувати.

— Алісо, ваш роман «Заклятий місяць» під час осінньої «Книжкової країни» потрапив у топ книжок, які найчастіше купували під час цього фестивалю. Чи складно було працювати з цією історією? Розкажіть, як з’явилася ідея та скільки часу ви працювали над романом?

— Книга писалася десять років, не менше. Уперше ідея виникла, коли я ще була студенткою та захоплювалася вовками, історіями про них. По суті, це була картинка в моїй уяві, що намалювала вовчий силует і пустелю, але сам сюжет сформувався уже набагато пізніше, коли накопичилося більше досвіду в літературній творчості. І навіть тоді це була лише одна сюжетна лінія — детективна, друга — містична лінія — додалася ще пізніше, за кілька років. Я дізналася більше про Китай, побачила «Асканію-Нову», читала про діаманти й інші скарби. До старої чернетки рукопису додавалися нові, одну історію треба було переплести з іншою. Так роман поступово вдосконалювався і, врешті побачив світ. Це була дійсно нелегка робота.

— З анотації книжки стає зрозуміло, що сюжет багатолінійний та сповнений загадок. Тут і вбивства, і фатальна жінка, яка виконує замовлення китайського мільярдера, і загадковий вовк у степах Асканії-Нової та навіть легенда про діамант, загублений в Україні під час збиття «Боїнга 777». Звідки ви берете ідеї, які вплітаєте у сюжет? Як вам вдається поєднувати такі різні історії та що підштовхує до написання?

— Мені самій буває цікаво, звідки береться та чи інша ідея, бо найчастіше я просто не можу згадати, як вона виникає. Буває так, що нова ідея спадає на думку, коли прокидаєшся. Буває, дивишся фільм і бачиш сцену, яка наштовхує на нову ідею. Буває, переглядаєш свою чернетку рукопису і помічаєш нові можливості для історії. Іноді ідея виникає, коли засинаю. 

Надихають улюблені речі, місця, мандрівки, розмови з цікавими людьми, цікаві книги, фільми — все, що подобається й поліпшує настрій. Ну, і як жінка я, звісно, не байдужа до коштовностей, до тварин, до краси. Також люблю свою країну, мені цікаво брати різні події, що відбувалися тут колись, і вигадувати, що могло б бути ще. Все те, що люблю, я взяла і поєднала у «Заклятому місяці».

— Чи можете розповісти більше про фатальну жінку-персонажку із «Заклятого місяця» або про улюблених персонажів цієї книжки?

— Спершу моїм улюбленим персонажем у цьому творі був вовк на прізвисько Дужий, бо він єдиний нікому ніколи не брехав. Але з часом я звикла до всіх, улюбленою стала й фатальна жінка Софія — українка, що виконує замовлення китайського мільярдера і сама сподівається розбагатіти. Вона зовсім не хороша людина, я б навіть сказала — антагоністка. Але в чомусь я її дуже розумію. Згадую, що фатальна жінка як образ стала популярною у США, коли американське суспільство мало свої страхи, пов’язані з війною. Ті посади, які традиційно були чоловічими, почали віддавати жінкам. Вони почали  здобувати освіту, отримувати високу зарплату, не хотіли просто сидіти вдома з дітьми. Коли чоловіки поверталися з війни, то бачили зовсім інших жінок, не таких, якими вони їх залишили. Образ фатальної жінки стає актуальним в нас зараз, коли чоловіки на фронті, а жінки з дітьми за кордоном.

Позитивно образ фатальної жінки у світі почали сприймати в 90-х роках, коли був пік еротичних трилерів, зокрема в «Основному інстинкті» фатальну жінку зіграла Шерон Стоун. Тільки тоді за фатальну жінку глядачі й читачі почали переживати. Але в Україні, на мою думку, la femme fatale завжди викликала певну симпатію, бо й Роксолана (Гюррем-султан) була, можна сказати, фатальною. У Туреччині її досі не люблять, вважають, що вона зруйнувала Османську імперію, в Україні ж Роксолана має більш привабливий образ. Моя героїня Софія — ще один приклад образу фатальної жінки і персонаж, якого я полюбила. 

Так само улюбленим героєм став й інспектор охорони Данило, і колишній викладач Олег, і їхні друзі. І навіть трійця набридливих підстаркуватих пані із санаторію, які у романі виступають другорядними героїнями.

— Творчість ви починали з поезії, публікувалися в альманахах й здобували перемоги у літературних конкурсах, зокрема у 2017 році вибороли перше місце у міжнародному конкурсі «Віршована мелодія». Чи продовжуєте зараз писати вірші та як відбувся ваш перехід до прози?

— Так, раніше писала вірші, коли було багато емоцій, почуттів, але це забирало чимало сил. Після кожного вірша я почувалася виснаженою. Помітила, що проза навпаки додає мені енергії, мені хочеться вигадувати ще і ще. У прозі своя поезія, просто інша. Це й багатство мови, і багатство персонажів, і переплетення сюжетних ліній, і жанрові тропи…

Зараз, коли триває повномасштабна війна, вірші не пишуться взагалі, не маю ресурсів для них. А от проза підтримує. Війна дуже приземлила мене, проза рятує, допомагає тримати менталку.

Крім того, на мою творчість останнім часом дуже впливає декрет. Війна і декрет — це щось, на перший погляд, абсолютно несумісне з творчістю, але саме вони змусили мене інакше поставитися до багатьох речей, поглянути на своє й чуже життя з іншого ракурсу. Не скажу, що моя проза стала глибшою, це вже хай вирішують критики й читачі, проте намагаюся писати більш вдумливо.

— Над чим працюєте зараз? Ваша творчість реалізовується у різних жанрах. Можливо, є теми або формати, які вже в планах чи на етапі реалізації?

 — Справді, мені цікаві різні жанри: і детективи, і нуар, і містика, і трилери, й історичні романи, маю задуми для кожного з цих жанрів. І люблю все це час від часу змішувати, тоді виходить цікавий коктейль. Думаю, що намагатимуся писати в такому змішаному напрямку, з багатолінійними сюжетами, але це не означає, що вийде саме те, що планувала. Дуже часто все змінюється у процесі написання тексту, тому що крім плану є ще персонажі, є несподівані інсайти…

Намагаюся не ставитися до своїх героїв як до ляльок. Вони в мене дуже самостійні, кожен зі своєю вдачею. Я лише думаю: ну гаразд, головне — роби, ось тобі повна свобода, я тільки стежу і записую. Так найчастіше вдається уникати кліше. Але план потрібен, особливо коли тільки починаєш писати твір.

Тема, яка останнім часом мене хвилює, — це боротьба за власне виживання в історичній перспективі. Хочеться простежити у своїй творчості, як ця боротьба тривала останні сто років, починаючи з 20-х років минулого століття. Можливо, буде цикл оповідань. Можливо, буде роман. Ще не вирішила остаточно. Що точно буде, то це містика, бо вона вдало поєднує різні події в різні часи.

— Ми чимало поговорили, власне, про писання. А кого читаєте ви? Чи можете виділити когось з молодих (нових) українських авторів?

— Зараз читаю збірку оповідань «Монету підкине кожен» Ігоря Антонюка. Читаю повільно. Після кожного оповідання зупиняюся на кілька днів, щоб подумати. Це якісний горор. З молодих авторів наразі зацікавили Альона Рязанцева, Пилип Білянський, Марина Манченко. І шукаю для себе більше нових імен.

— Ваш «Заклятий місяць» був представлений на українському стенді на Франкфуртській книжковій виставці. Чи плануєте продавати права на цю книжку за кордон?

 — Видавництво «Жорж» включило книгу в каталог продажу прав і працює над пошуком потенційних покупців. Будемо сподіватися, що все вийде.

Замовити книжку можна на сторінці видавництва в інстаграмі.

Фото надані Алісою Гаврильченко

Читайте також: Франкфурт книжковий-2024: які тренди неможливо ігнорувати