«Артерія» Дмитра Лазуткіна: Війна, любов, мангал

Дмитро Лазуткін. Артерія / ілюстрації Євгена Величева. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 208 с.

Перша асоціація, яка зринає у свідомості під час читання поезії Лазуткіна, – це легкість. Притрушена пелюстками квіток нарциса легкість, якою відгонить від цього вербального саду поета. Інколи так і хочеться зайти до фейсбуку або ж набрати номер цього самовпевненого чоловіка й емоційно спитати: «Ти не забагато собі дозволяєш? Ти взагалі нормальний римувати «вигадуєш – падаєш»?» Але за якусь хвильку почуваєшся посадженим у калюжу тим поетом-атлетом, який у наступному катрені заявляє вустами ліричного героя: «я тебе, знаєш, не силую, /знаєш, роби, що хочеш… / римою дієслівною / граюся серед ночі».

І що ти тому «лайнеру Лазуткіну» зробиш? Ніц. Хоче – римує дієсловами, хоче – зухвало вводить у назву вірша сфрагіду «лазуткін», хоче – перетворює «чорні труси» на розгорнуту метафору. І нема на то ради як у попередній «Червоній книзі», так і в найновішій «Артерії», що побачила світ цьогоріч у Видавництві Старого Лева. Про неї й поговоримо.

Отже, «Артерія» як книжка. Наголошую на цьому, зважаючи на те, що однойменну назву містить музично-поетичний проект, сформований Дмитром Лазуткіним і Борисом Севастьяновим. Цікава, хоч і далеко не новаторська ідея, що успішно втілюється на наймасштабніших фестах країни (до речі, подейкують, скоро будуть і закордонні виступи). Але все ж про саму книжку.

Найперше, на чому хочеться наголосити, це на виборі автором тем, мотивів та образів. Було б нечесним сказати, що Лазуткін надто оригінальний у підборі цих текстових одиниць, адже саме тут він вірний традиції архетипів: війна та кохання в різних площинах, циклічність природи, місто як персоніфікована сутність, час із його ретроспективами й перспективами, людина з усіма її щастями й трагедіями, свобода й горе, приреченість і надія.

Десь між тими архетипами-традиціями зрідка виринає інтертекст (Мобі Дік, Марія Стюарт, алюзія на Пушкіна «я пам’ятник собі…», Бранденбурзький концерт тощо), однак у випадку Лазуткіна, певно, не треба називати це маркером залюбленого в інтеракцію текстів постмодерного письма. Радше вже маркером легкої та грайливої поетичної манери, про яку йдеться в заспіві цієї рецензії. У контексті рецепції й тлумачення поезії Лазуткіна головне простежити особливості руху його поетичної думки з усіма вигинами і траєкторіями в тих ліричних артеріях, якими він оперізує читацьку свідомість.

Нова збірка Дмитра Лазуткіна є своєрідним логічним продовженням «Червоної книги», із якої навіть перекочували деякі тексти. Прикметно, що сама «Артерія» починається з «червоного» тексту «лабораторна робота», де стрижневим образом виступає кров – персоніфікована, іронічна й випукла:

на крові наша віра
на крові наша надія
наші провини і наша відданість холодній зброї

Загалом перший розділ присвячено мілітарній темі, одначе чомусь зовсім не кортить називати це громадянською лірикою. Може, тому, що вона має в нашій сучасній практиці дещо вульгаризовану конотацію, а може, тому, що Лазуткін не пише про соціально-національне нав’язливо. У цьому контексті все-таки наперед виходить дефініція «лірика», а вже потім типологічне напластування «громадянська». Адже тема, що з нею працює поет, набуває в нього глибоко метафоричного вербального оформлення.

Можна впевнено сказати, саме цієї метафори й не вистачає більшості українських «поетів-громадян», які в оголеній формі буквально кричать про наболіле римованими рядками, почасти ігноруючи сегмент оригінальності художнього мислення. Це можна назвати експлуатацією поетичних засобів задля репрезентації власної громадянської позиції. У Дмитра Лазуткіна такого, на щастя, немає. Немає в нього й осоружної декларативності та потягу до дидактики й закличного пафосу, якими відгонить від української патріотичної поезії попереднього століття. Цього майже не відчувається навіть тоді, коли:

Знайдеться якось, що пити, що гризти,
і будуть, напевно, добрими ранки,
допоки –
українські танкісти
ведуть вперед українські танки!

До речі, така мажорна тональність не завжди притаманна авторові «Артерії» – він уміє бути сентиментальним і чутливим, копаючи настільки глибоко, наскільки треба для поховальної ями загиблому українському солдатові. Бо поет, як і всі небайдужі, не може заплющувати очі на смерть. Йому болить:

уяви – ти ніколи не повернешся в своє місто
з усіма його вулицями і набридливими влітку тополями…

або:

дурнувато хитаються віти
ніби все насправді минеться…
а у слоника жінка і діти
а у танчика спалене серце

Зрештою, заспіваний гуртом Kozak System «Реквієм на дощі», що також є у збірці, зовсім не можна назвати мажорним. Утім, поетичні рядки в цій книзі є радше художнім проголошенням продовження боротьби, аніж розпачливим голосінням за тим, чого вже не повернути фізично. І це, можливо, на краще.

Другий розділ, «Під сонячними мостами», можна назвати філософсько-ліричним. Здається, у таких віршах Дмитро Лазуткін почувається найвільніше (напрошується гра слів – найванільніше) – як мінімум, вони найбільше гармоніюють із ним як реальною людиною. Саме тут з’являються легкі або ж майже прямі сугестії на альтер-еґо самого поета, утіленого в ліричному герої, який почасти взаємодіє з ліричною героїнею. Тому й не дивно, що в цих текстових тканинах нерідко блукає солодкава й іноді наївна романтика у своєму традиційному образі, головно втілена в монологічно-діалогічній формі оповіді:

між нами вода і відсутність мостів –
ніщо не завадить ковтати тумани

І:

ця закоханість як віхола
двох мелодій двох заграв
грала ти флейті-пікколо
я на барабані грав

У цих текстах багато «Я» в усіх сенсах. Як і наскільки це «Я» співвідноситься з біографією автора, можна тільки здогадуватись, однак можна припустити, що в деяких віршах Лазуткін навряд створює свою поетичну дійсність, натомість поетично реагуючи на дійсність реальну. Бо йому віриш, і ця проста щирість безсоромно «купляє». І коли натрапляєш у його тексті на займенник «ми», то справді уявляєш двійко закоханих або принаймні взаємно зацікавлених, які є «свідками таємничої угоди», знімаючи «кольорове кіно/потім одяг».

Автор не боїться активно вводити до свого тексту вже дещо мейнстримний і, можливо, навіть попсовий образ дівчинки, що вже встигла у свідомості читачів отримати повний набір поведінкових рис. Звісно, усі вже давно знають, що така дівчинка не грається в пісочниці й не зубрить підручник із біології – вона, скоріш за все, курить слімс і носить спокусливу міні-спідницю, як у відомих кліпах Брітні Спірс, яку Лазуткін чомусь несподівано порівнює з Матір’ю Божою.

У наборі до цієї солодкої й часто абстрактної дівчинки додається хлопчик-оповідач, який майже завжди говорить за двох. І говорить по-різному. Ось, до прикладу, в одному з текстів така дівчинка «вимазалася саджаючи шпалери на клей/але продовжує говорити» інтонаціями, якими порноакторка Саша Грей могла б читати «П’ятдесят відтінків сірого», в іншому вона «красива і пропаща», без якої хлопчик «дихати не може».

У деяких текстах, де дівчинка виростає в жінку (мабуть, і хлопчик уже став чоловіком), вчувається вже зовсім інша тональність. У них уже менше гри й легковажності, більше поваги, можливо, навіть більше страху й відповідальності перед Її Величністю.

якби вона тільки бачила вогонь що в мені роздмухує

Відповідно – змінюється й сам зміст метафори. Автор уже не дозволяє собі вживати лексему «секс», він дає зрозуміти про нього словами «лягає в ліжко святою а прокидається грішною». Діалог ліричного героя з жінкою, безумовно, ліричніший за діалог із дівчинкою, його слова виваженіші й обережніші, його поетична мова чистіша й трепетніша.

так у сюжеті з’явилася жінка
ніби наврочена ніби тонка
ніби принцеса ніби сніжинка
ніби прекрасна ніби така…      

Другий розділ є дещо контрастним й інтонаційно неоднорідним, що, проте, ніяк не впливає на його ідейно-тематичну цілість. Глибока й десь навіть метафізична лірика з присмаком красивої еротики, що її хочеться вдихати, як дороге вино перед ковтком, перемежовується з дещо зниженою формально-поетичною (не внутрішньо-поетичною) імітацією, яку хочеться вкласти до вуст відомого поп-виконавця й податися в спонтанний танець диско.

Інколи здається, що поет добряче стомився від так званої серйозної поезії – йому остогидла ця незносна патетика туги, безмірної печалі й одвічного відчаю (інколи й найбільшим естетам кортить після андерграундного фільму подивитися легкий серіал) – тому, найімовірніше, він свідомо знижує градус і може собі це дозволити. Бо добре обізнаний із творчістю Лазуткіна читач знає, що цей поет уміє бути різним – від сентиментально-ліричного до попсово-брутального. Найцікавіше, коли ці два крила його поетики сплітаються, – несподіваний оксиморонний симбіоз є однією з найвиразніших внутрішньотекстових ознак поета.

твої симптоми твої діагнози
fashion tv і серце Ісусове…

Цікаво і свіжо.

Нарешті, третій розділ «Мангал», що починається соковитим колоритним кавказьким текстом, у якому головний герой андранік виношує в собі помсту, смажачи рибу з овочами на грилі. Доцільно наголосити, що розділ винятково верлібровий, що є лише додатковим аргументом на користь універсальності автора «Артерії». Вочевидь, за формальний концептуальний критерій у «Мангалі» поет обрав саме жанр (за версією деяких науковців верлібр є не жанром, а тільки строфічною формою), але за настроєвим наповненням розділ логічно продовжує два попередні. І навіть узагальнює їх.

Тут ви знову натрапляєте на війну, кохання, десь навіть соціальний бекграунд, гумористичні поетичні розваги й тонку ліричну чуттєвість. У частині текстів в основу лягає міні-сюжетна оповідка, що дуже стрімко прижилася в так званому сучасному наративному вільному вірші, в іншій частині – миттєва імпресіоністична емоція, у решті – опоетизований роздум із претензіями на філософські засновки. На деяких сторінках узагалі можна натрапити на верлібр-мініатюру в найкращих традиціях Київської школи:

поезія –
це бій з тінню
за право першим дістати
скелет із шафи

або:

думав це штучні квіти
підійшов ближче – а вони живі

думав це море шепоче
а насправді
просто заснув у навушниках

Підбиваючи підсумки, хочеться сказати, що «Артерія» Дмитра Лазуткіна видається досить органічною, хоча й не надто концептуальною книжкою. Нерідко автор обливає читача контрастним душем, який комусь може видатися приємним, а когось дратуватиме. Звісно, це питання смаків і пріоритетів. Зумисне чи не зумисне Лазуткін досягає у своїй «Артерії» універсалізму, який у чомусь є носієм еклектики, а в чомусь – кроком до залучення більшої кількості читацької аудиторії.

Тут є вірші для зовсім різних груп реципієнтів – від затятих апологетів естетики до любителів розважливої літератури, від прихильників солодкавої еротики до шукачів глибинної філософії, від радикальних поціновувачів класичної силабо-тоніки до верлібролюбів. У будь-якому випадку цю книжку хочеться перечитувати багато разів – кривитися, усміхатися, насолоджуватись, знову кривитися, знову усміхатися, захоплюватись, думати, завчати напам’ять, очищуватись, переживати. Вірити. Кривитися. Усміхатися.

Читайте також: Лазуткін: За інших обставин на Донбас не приїхало б стільки письменників і книжок

Зображення: ВСЛ, Шпальта, Волинь