Авторка «Татуювальника Аушвіцу»: Відчуваю себе привілейованою слухачкою людських історій

«Татуювальник Аушвіцу» австралійської авторки Гізер Морріс – один із найпопулярніших міжнародних бестселерів останніх років, роман про словацького єврея, що пройшов Аушвіц-Біркенау. Проданий загальним накладом понад 6 мільйонів копій у всьому світі, українською опублікований у 2018-му видавництвом #книголав. Текст був водночас захоплено зустрітий читачами й гостро критикований меморіальним дослідницьким центром Аушвіца. Наступний текст на цю ж тему, «Подорож Цильки», теж уже перекладений українською, а сама Гізер Морріс стала гостею 27 Львівського Book Forum. Читомо спілкується з Гізер про те, як змінити кар’єру та стати знаменитою письменницею, а також з’ясовує, чи існує монополія щодо говоріння на складні теми.

– Як вам як письменниці дається карантин? Ви брали участь у Львівському міжнародному літературному фестивалі в онлайн-форматі. Як вам цей досвід?

– Я однаково щаслива спілкуватися з п’ятьма чи п’ятьма сотнями людей. Та, звісно, хочеться звичнішого життя, але усе повернеться. Я дуже ціную усі нагоди для мандрів – це одна з найкращих речей у моєму письменницькому бутті.

– Як ви стали письменницею? Ви мали успішну кар’єру в медичній сфері. Коли з’явилося бажання спробувати щось кардинально інше?

– Я працювала у великій лікарні в Мельбурні та щоденно чула багато людських історій. Я зустрічала надзвичайно хоробрих людей, що потрапляли до нас із невиліковними хворобами чи серйозними пораненнями. Мене вражала сміливість звичайних людей, які потрапляють у незвичайні ситуації. Я зустріла декількох підлітків, які боролися з онкологією, і вперше подумала, що хотіла б розказати такі історії. Моє перше оповідання базувалося саме на події в лікарні.

Я не знала, як писати книжки, але й не хотіла цього. Я вчилася писати сценарії, бо хотіла побачити свої історії на екрані. Тож у вільний час я вивчала сценарну справу. До речі, «Татуювальник Аушвіцу» майже 12 років проіснував у вигляді сценарію!

– Чи зараз ви визначаєте себе як письменницю? Для вас важливі професійні визначення?

– Сьогодні для мене чи не найголовніша роль – це моє життя бабусі п’яти маленьких онуків. Професійно я відчуваю себе привілейованою слухачкою людських історій. 

– Ви перетворили історію реального татуювальника концтабору на книжку, яка швидко стала популярною і почала щоденно збирати відгуки. У чому ви бачите силу літератури та написаного слова? 

– Я більш ніж 20 років пропрацювала в лікарні. І я почувалася привілейованою у своїй можливості допомагати людям у непрості часи, трохи покращити їхнє життя. Коли я пристала на переконання моєї сестри й спробувала написати роман, то думала, що зможу зберігати певну невидимість. Ми часто знаємо режисерів фільмів, але мало що знаємо про сценаристів. І я думала, що з книжкою буде подібно, я не мала амбіцій бути відомою. Тому я досі дивуюся, коли мене бува, хтось упізнає на вулиці. Сила літератури й писаного слова справді надзвичайна – я отримала тисячі листів від своїх читачів. Мої книжки щось змінили у життях багатьох, і я цього не очікувала. Коли я писала «Татуювальника Аушвіцу», то думала, що такий ефект від історії буде лише зі мною, бо я знала прототипа роману Лалі Соколова персонально. 

Читайте також: Тема Голокосту в чеській прозі: Арношт Люстіґ, Ота Павел, Людвік Ашкеназі

– Проте історія спрацювала у багатьох країнах. Як для себе ви пояснюєте успіх цього роману?

– Я стараюся розказувати правдиві історії в інший спосіб, ніж це роблять біографії чи мемуари. Я обрала писати інакше. Я виросла саме на такій літературі – люди завжди захоплювали мене. Я не вірю, що є люди, чиє життя не варте уваги. Просто ми не чуємо багатьох історій, та й самі люди не вважають себе особливими.

Декілька днів тому в Австралії вийшла друком моя найновіша книжка оповідань «Історії надії». Вона дуже особиста, це нонфікшн про моє життя. Я уже передчуваю те, як вона може бути зустріта читачами. Я відчуваю надію як дуже важливу складову життя, адже мої читачі писали, що історії Лалі та Цильки дали їм надію. Цю надію я бачу в житті кожного. Головне її почути.

– Гадаю, рисою кожної книжки є те, що вона так чи інакше нас уважніше чути історії інших. Ви обираєте працювати із темою травми та історичної пам’яті, самі ж називаєте свої книжки «історичною художньою літературою». Як багато в них історії і як багато вигадки?

– Мені пощастило, адже я три роки спілкувалася із Лалі Соколовим. Було чимало аспектів, які я не включила до книжки, адже не знайшла підтверджень описаним фактам. Сценарій до фільму я написала ще за життя Лалі, і він запитував, чому я оминула певні історії. Я пояснювала, що не змогла знайти доказів. Мені вдалося знайти окремі відсилання до Лалі у документації, що лишилася після Аушвіцу, та їх небагато. Одного дня я усвідомила важливий факт про свою працю: я не розказую історію Голокосту, я розказую історію чоловіка, який пережив Голокост.

Є достатньо інституцій, що десятиліттями займаються цим професійно. Я розказувала єдину історію Голокосту – історію Лалі. А індивідуальна пам’ять та історія не завжди ідуть пліч-о-пліч, вони можуть розходитися. І коли почалися розбіжності – я вирішила слідувати спогадам Лалі. Якось я була у Сиднейській синагозі. Рабин розказав мені таке: в івриті немає терміну, що прямо відповідав би слову «історія», найближчим відповідником є «пам’ять». Моя ідея полягає в тому, що не існує двох людей, які пережили Аушвіц і винесли звідти однакову історію. Але кожен з них має свої спогади, свою пам‘ять.

– Попри успіх серед читачів, ви зіткнулися з критикою від дослідницького центру меморіалу Аушвіц. Головною заувагою було те, що ви спрощуєте й таким чином звужуєте розуміння реальності, яку застали жертви Голокосту.

– Я спростила історію, бо люблю писати простою мовою. Але зауважте, по всьому світу уже придбали понад 6 мільйонів примірників «Татуювальника Аушвіцу». Мій видавець каже, що кожен примірник читає приблизно 5 осіб. Цю історію читає така неймовірна кількість людей – вони відчувають її. Свою наступну відпустку я знову планую провести за дослідженнями в Аушвіці. Я не писала «Татуювальника», щоби стати авторкою бестселера, просто хотіла видати цю книжку в Австралії. Я була у Яд Вашемі, ізраїльському меморіалі Голокосту в Єрусалимі, та спілкувалася із його директором щодо «Татуювальника Аушвіцу». Мій ізраїльський видавець радився із меморіалом щодо того, чи ця історія має бути видана в Ізраїлі – і отримав однозначну підтримку. У Яд Вашемі мене запросили до книжкової крамниці, щоби показати, що книжка там продається. 

Я думаю, ти не можеш завжди усім подобатися. Але в моїй історії більше тих, хто підтримує. Це складна і водночас проста історія.

– Яким є ваше персональне відкриття Аушвіцу?

– Я вперше відвідала Аушвіц у квітні 2018 року, уже після публікації моєї книжки в Австралії та Великій Британії. Водночас там перебувало близько 17 тисяч молодих єврейських хлопців та дівчат з усього світу. Мені запропонували поспілкуватися зі школярами зі США, де моя книжка ще не була опублікована. Я мала нагоду стисло поспілкуватися з трьома сотнями американських євреїв. І після формальної зустрічі ми розмовляли ще понад годину, поки їм не потрібно було вертатися до готелю.

Ці діти були потравмовані екскурсією в Аушвіц-Біркенау, де вони слухали історію про те, як 6 мільйонів таких же євреїв, як і вони, були убиті. Вони не могли співвіднести себе з цією величезною цифрою, але вони відчули стосунок до історії одного єврея, Лалі Соколова. Ці діти добре знали історію, але потребували персональної історії.

– Я думала про спрощення складних тем також в контексті того, що ви опублікували окреме видання «Татуювальника…» для підлітків. Яким чином воно відрізняється від дорослого?

– Я дуже багато часу проводжу зі школярами в Австралії. Мені пощастило, бо мою книжку багато шкіл включили як обов’язкову для вивчення. Підліткове видання не різниться змістом чи обсягом, воно включає додаткові освітні матеріали про Голокост, огляд моральних питань, які підіймає книжка. Також там є фото і документи, але ми нічого не забирали. Мета видання – розпочати дискусію про Голокост та навколо цієї теми. Чимало молодих людей навіть не знають, що це таке.

– Мені видається, що головним героєм ваших книжок є надія. Що вас цікавить у літературі в майбутньому? Про що хочете писати ще?

– «Подорож Цильки», яка щойно вийшла в Україні, також розповідає про Голокост та про радянську систему таборів ГУЛАГ. Моя наступна книжка починатиметься історією Голокосту, це буде історія трьох подруг, що їхали одним поїздом до табору смерті. Мене цікавить питання життя опісля трагедії, я писатиму про повернення героїнь до Словаччини й те, як складеться їхнє життя після Аушвіцу. Дві з цих героїнь – досі живі! 

Утім, є дуже багато тем, які я хотіла би розкрити. Хочу розказати вам одну історію. Коли я востаннє була в Кошице і шукала рідне містечко Цильки, то була зовсім неподалік кордону з Україною. Тоді я почула музику, дуже гарну, і пішла на ці звуки. Я спитала свого перекладача – що це за музика? На що він відповів: «О, це українські пісні про кохання». Це дуже зворушило мене.

Читайте також: Чому українці напередодні Другої світової війни не вірили «червоному імперіалізмові»

Матеріал підготовлений у співпраці з Book Forum.