Багато Шевченка і мало Костомарова: Кирило-Мефодіївське братство у топоніміці Києва

Містяни далеко не завжди знають бодай щось про тих людей, іменами яких названо вулиці й майдани, парки, сквери, станції метро і навіть цілі адміністративні райони мегаполісів. Особливо складно стало з поінформованістю пересічного мешканця про тих, кого увічнено в місцевих назвах, після хвилі масових перейменувань 2015-2019 років, тобто періоду наймасштабнішої декомунізації української топонімії. Наприкінці минулого року у видавництві «Кліо» побачив світ довідник Дмитра Данильчука «Про кого розповідають назви вулиць. Київські перейменування 1988 – 2019 років». Ця книжка якраз і покликана допомогти заповнити прогалини у знаннях про майже 300 видатних діячів української та світової історії, науки, культури, вшанованих у персональних урбанонімах нашої столиці протягом останніх трьох десятиліть.

Автор книжки розповідає Читомо про деякі маловідомі факти з історії топонімічного вшанування в Києві Тараса Шевченка та інших класиків нашої літератури, а також про адреси їхнього перебування у місті.

Важко сказати точно, коли вперше було запропоновано вшанувати пам’ять Тараса Шевченка в нашому місті. Напевне, такі ідеї висловлювалися вже в скорботні дні прощання киян з поетом, коли під час перепоховання у травні 1861 року труну з його тілом було встановлено для відспівування в церкві Різдва Христового на Поштовій площі, а потім домовину на руках несли набережною Дніпра до причалу в районі пам’ятника Хрещення Русі. Власне, це – останні Шевченкові адреси в Києві.

Проте й тоді, і ще впродовж кількох десятиліть потому увічнення імені Кобзаря в царській Росії було неможливим. Щоправда, був один-єдиний виняток – якщо вірити відомій київській легенді.

У 1869 році, під час загальноміської інвентаризації та систематизації назв вулиць і майданів, було офіційно затверджено зокрема й назви трьох вулиць у центрі Києва, в так званому «Латинському (або Академічному) кварталі», де мешкали переважно викладачі й студенти Університету. Вулиці Тарасівську, Паньківську і Микільсько-Ботанічну було названо на прохання їхніх жителів. І по сьогодні багато хто (особливо серед столичних екскурсоводів) стверджує, що цими найменуваннями місцеві мешканці «негласно» вшанували трьох найвідоміших діячів Кирило-Мефодіївського братства: Тараса Шевченка, Пантелеймона (Панька) Куліша і Миколу Костомарова.

Саме в нинішньому головному («червоному»), а на той час – єдиному, корпусі Університету і відбувалися в 1846-47 роках таємні зустрічі братчиків – кирило-мефодіївців. Водночас багато хто (особливо серед істориків-києвознавців) не менш завзято спростовує цю версію найменування вулиць. Справді, в тогочасних документах не було (та й, по правді кажучи, не могло бути) згадок про братчиків як про тих, на чию честь дано назви. У сучасних довідниках читаємо, що назва «Паньківська вулиця» походить від історичної місцевості Паньківщина, відомої з ХVI століття. Назви Тарасівська і Микільська (згодом вулиця стала Микільсько-Ботанічною, аби відрізнятися від «тезки» на Печерську – нині це вулиці Івана Мазепи та Лаврська) начебто відомі ще з 1830-х років, тобто з’явилися за десятиліття до виникнення Кирило-Мефодіївського гуртка.

Проте якщо це всього-на-всього легенда (до речі, вперше її подав Іван Огієнко у своїй «Історії української культури»), то треба визнати, що легенда красива. А те, що кияни могли просто переосмислити давніші топоніми на користь пам’яті про своїх видатних інтелектуалів, теж багато про що свідчить.

Колись і назву Хрещатик, що виникла задовго до прийняття християнства й походить від «хрещатого» рельєфу, так само переосмислили в сенсі хрещення. Можна згадати й аналогічні випадки топонімічно-ідеологічного переосмислення в ХХ сторіччі: історичну Михайлівську площу комуністи перейменували на честь Михайла Калініна, а біля початку Петрівської алеї встановили пам’ятник «всеукраїнському старості» Петровському.

Для любителів конспірології можу нагадати ще про одну київську міську легенду – про те, що будівлю Педагогічного музею (нинішній Будинок учителя) на Володимирській нібито зовсім не випадково спорудили в 1911-12 рр. як традиційну залу засідань «під куполом» – буцімто це був свідомий задум української громади із далеким прицілом на майбутній національний парламент. Звісно, як і у випадку з назвами трьох вулиць у київському Латинському кварталі, жодних документальних доказів для цієї версії немає, тож кожен може обирати – вірити чи ні.

Сьогодні ім’я Тараса Григоровича Шевченка існує на мапі Києва в багатьох утіленнях – у назвах бульвару, провулка, площі, парку, району, станції метро. Одна з адрес, за якою поет мешкав у місті саме в час своєї роботи в Університеті (1846-47 рр.) та участи в таємному товаристві Святих Кирила і Мефодія, – колишній провулок Козине Болото, будинок Житницьких. Сьогодні це – меморіальний будинок-музей у провулку Тараса Шевченка, 8-А. Бульвар і парк, що мають ім’я поета, прилягають до «червоного» й «жовтого» корпусів Шевченкового університету, Національного музею Тараса Шевченка, у парку, як відомо, височіє бронзовий монумент Кобзаря. А якщо ще згадати розташовану неподалік Національну оперу його імені, на фасаді якої встановлено погруддя Тараса Григоровича, то що цей район Києва просто-таки насичений матеріальними і вербальними нагадуваннями про нашого національного генія.

У Києві є й два житлові мікрорайони з трохи дивними як для частин мегаполіса назвами – Село Шевченка (або Хутір Шевченка; у Дарницькому районі) і Селище Шевченка. Останнє з них є доволі великим районом котеджної забудови між Виноградарем і Пріоркою. Не знаю, як було з назвою «села» на Лівому березі, а от це селище отримало ім’я Кобзаря явно не випадково: воно простягається вздовж Вишгородської вулиці, на початку якої можна побачити й навіть відвідати меморіальну «Хату на Пріорці». У цій будівлі, типовій для тогочасних київських околиць, поет оселився на два тижні в серпні 1859 року, під час свого останнього приїзду до міста. Що цікаво, вулиці й провулки в селищі Шевченка названі цілком доречно: Моринецька, Канівська, Кобзарська, Лисянська, Чигиринська, Орська, імені Сошенка, Сажина, Красицького та інші. А закінчується Вишгородська вулиця площею Тараса Шевченка – її найменуванням у 1959 році відзначили 100-річчя з часу останнього перебування нашого класика в Києві.

Станцію «Тараса Шевченка» на синій гілці столичного метрополітену назвали так ще в червні 1975 року, тобто за п’ять з половиною років до її офіційного відкриття. До того фігурували інші робочі назви для проєктованої станції в безликій подільській промзоні – «Імені Фрунзе» і «Заводська». У рішенні Київського міськвиконкому йшлося: «Розглянувши пропозиції правління Спілки письменників України та республіканського товариства охорони пам’ятників історії та культури при СПУ, виконком Київської міської Ради депутатів трудящих постановляє: присвоїти ім’я поета-революціонера Т. Г. Шевченка запроектованій станції «Заводська» дільниці Червона площа – Оболонь III Куренівсько-Червоноармійської лінії метрополітену». (Для довідки: «Червона площа» – це теперішня «Контрактова площа», а станцію із суворою назвою «Оболонь III» ми сьогодні знаємо як «Героїв Дніпра».) До речі, вже наступного, 1976-го року це рішення чомусь ухвалили повторно – напевно, аби відзначити 115-ті роковини з дня смерти Кобзаря.

Ясна річ, ім’я Тараса Шевченка існує в назовницькому просторі Києва не лише в урбанонімах, а й у численних ергонімах, тобто назвах закладів освіти, науки й культури, різноманітних установ, організацій, підприємств: від Інституту літератури та вже згаданого Київського національного університету – аж до кінотеатру й навіть … трамвайного депо.

Із 12 відомих на сьогодні учасників таємного Кирило-Мефодіївського братства (або «Україно-Слов’янського товариства»), у топонімії Києва радянського періоду вшанували, крім Тараса Шевченка, тільки ще одну людину – Миколу Гулака. Його вважають найближчим в ідейному плані до Тараса Григоровича, так само прихильником ідеї народного повстання проти російського самодержавства. Разом із ад’юнктом Університету святого Володимира Миколою Костомаровим та журналістом Василем Білозерським (братом дружини Пантелеймона Куліша) він виступив засновником братства кирило-мефодіївців у грудні 1845 року. Микола Іванович Гулак бу в різнобічно обдарованим науковцем, що працював у царинах історії, математики, філософії та юриспруденції. Крім того, йому належать перші переклади українською мовою творів азербайджанської та грузинської літератури, зокрема – славетної поеми Шота Руставелі «Витязь у барсовій шкурі» (сьогодні ми знаємо її в інтерпретації Миколи Бажана як «Витязь у тигровій шкурі»). У 1961 році, до 140-річчя з дня народження М.І. Гулака, його ім’я було надано невеликій вулиці (колишній Сталіногірський провулок) поблизу площі Тараса Шевченка.

На жаль, Пантелеймонові Кулішу і Миколі Костомарову пощастило в сенсі топонімічного вшанування куди менше. У радянський час їхні імена, хоча й не були забороненими, подавалися з негативними ярликами на кшталт «буржуазний» чи «буржуазно-ліберальний». Відомо, що з 20-х років ХХ ст. на Чоколівці, неподалік аеропорту, була Кулішівська вулиця (або вулиця Куліша), проте 1946 року її перейменували на Аеродромну. Тоді ж перейменували й сусідню вулицю Грушевського (дивовижно, що ці два персональні урбаноніми так довго зберігалися на мапі радянського Києва – це можна пояснити хіба що окраїнним розташуванням вулиць, далеко від «начальственного ока»).

Лише в 2016-му у Києві нарешті з’явилася площа Пантелеймона Куліша. На честь автора «Чорної Ради» і постійного редактора Шевченкових творів перейменували колишню площу Луначарського на Микільській Слобідці. Можливо, об’єкт для увічнення пам’яті письменника обрали на київському Лівобережжі не випадково, адже за часів Російської імперії ці землі належали Чернігівській губернії, а Панько Куліш був родом саме з Чернігівщини, та й закінчив життя він на своєму родинному хуторі Мотронівка, неподалік Борзни.

А от прізвища Миколи Костомарова в столичному топоніміконі немає й по сьогодні – попри те, що 2017 року урочисто відзначали 200-літній ювілей цього видатного науковця й письменника.

Насправді спомин про наших славетних предків бережуть не пам’ятники, меморіальні дошки, топоніми (хай навіть і народжені щирим порухом вдячної душі, а не потребою «задля галочки» відзначити чергову ювілейну дату). Ці рукотворні знаки пам’яті «працюють» лише до того часу, допоки ми самі пам’ятаємо. Великий Антоніо Ґауді взагалі вважав, що митцям не треба ставити пам’ятників, оскільки пам’ятниками їм є їхні твори. В усякому разі, чи існує кращий спосіб згадувати про письменників, ніж читати й перечитувати їхні тексти? Можливо, і цей нарис надихне когось звернутися до літературної спадщини його героїв.

Читайте також: Монумент чи жива людина? Вано Крюґер навздогін хайпу щодо Кобзаря