Балла: Конфлікт виникає не між поколіннями, а між окремими людьми

Українцям небагато відомо про словацьку літературу, та цього року у видавництві «Комора» вийшла книжка одного з найвідоміших сучасних словацьких письменників – «Іменем батька» Балли. Під час львівського 25 Book Forum ми зустрілися з Баллою й записали інтерв’ю про літературу, панк-рок і людські стосунки.

– Щойно розгортаєш «Іменем батька», і в око впадає доволі незвичний епіграф: рішення про дозвіл на будівництво. Чому на початку такий офіційний тон?

– В основі цієї книжки історія саме про цей будинок. Важливо, щоб на читача вплинув саме цей дім, а не будь-яка інша звичайна будівля. Будинок також має певний містичний вплив на людей, що живуть у ньому.

Варто звернути особливу увагу на вікна, що пов’язують сусідів: із кухні одного видно вікно ванної кімнати іншого будинку, тож люди можуть бачити одне одного. І дружина головного героя відчуває, що її чоловік заглядається на сусідку – це призводить до руйнування шлюбу. У їхніх стосунках від початку не вистачало довіри.

– Про цю книжку вже відгукувалися як про доволі депресивну й жорстоку, хоча тут немає чогось неймовірного: звичайні шалені сімейні сварки. Чому такі конфлікти в книжках виглядають страшніше, ніж насправді?

– Події, які я описав у книжці, були найжахливішими в моєму житті, принаймні гіршого зі мною не відбувалося. Якби я, наприклад, пережив бомбардування, напевно не звернув би уваги на такі сімейні сварки.

Хоча я не впевнений, що сприймається гірше: бомбардування чи коли дитина бачить, як її батьки ненавидять одне одного.

У «Іменем батька» зображені банальні події, такі речі трапляються в житті. Проте від цього тільки моторошніше.

– І ця історія – не просто розгорнута метафора, вона автобіографічна?

– Не думаю, що це має цікавити читача. Але насправді я не вмію так вигадувати. Якщо чесно, на мене не справляють враження «вигадані» книжки; на мою думку, література має тільки терапевтичну властивість. І я пишу свої книжки, щоби вони комусь допомогли. А ще я пишу, щоб скривдити тих, хто колись образив мене, та, на жаль, ці люди не читають книжок.

– Іншим письменникам простіше передати складне, якщо використовувати іронію, фантазію й абсурд. У вашій же прозі натуралізм співіснує з фантазією й сюром. Тут фантазія – відпочинок від реальності чи елемент дійсності?

– Я використовую містику, щоби відступити від зла, що відбулося. Ці фантастичні моменти описані не так, аби в них хтось повірив. Схожим елементом тут є й релігія. Дивіться, тут невірність чоловіка героїні змусила жінку повірити в божественні сили: вона почала бачити дерево в підвалі, говорити про потойбічні речі – це спроби втекти від реальності. Вона знаходила якусь фальшиву втіху в цьому. Першою помилкою жінки було вийти заміж, другою – шукати вихід у вірі. Дерево розташоване в підвалі, тому що, на мій погляд, релігійність є під реальністю. У книжці є два негативних герої: батько і вірування.

– До речі, позитивний герой так і не з’являється. Радше навпаки: до кожного персонажа рано чи пізно відчуваєш певну відразу. Чому так?

– Тому що ця книжка має допомагати. Нещасній людині, якою колись був я сам, не потрібні комедійні розповіді. Історії мають бути ще гіршими, ніж її власні.

У Чехословаччині в часи соціалізму темне й негативне мистецтво було заборонене. Панк-музика й схожа література не діставалися людям. Я не міг усього цього знайти, хоча дуже потребував. Свого часу на мене справила величезне враження збірка оповідань Майкла Джири, лідера гурту «Swans», «Споживач» (The Consumer) – вона стала найтемнішою книжкою, яку мені доводилося читати. Вона довела мені, що мої переживання й усі ті події не є такими жахливими, як мені здається, що я не сам.

Сподіваюся, моя книжка стане чимось схожим на зібрання панків і металістів: вони зі сторони схожі на групу нещасних людей, проте, коли вони зустрічаються разом, вони почуваються щасливими.

– На вашу творчість більше вплинула музика?

– Просто музика у моєму житті з’явилася раніше, ніж література. Наприклад, із «Sex Pistols» i «AC\DC» я познайомився в 78-му році: отримав до них доступ завдяки угорському кордону. Коли я почув цю музику, це було саме те, що звучало в мені. Уже після цього почали з’являтися таким же чином і книжки: Кафка або Бекет. Але зацікавили вони мене ще пізніше: мені було років 18. Не хочеться про це говорити, але в мене тоді була певна відраза до мистецтва, особливо до літератури, оскільки те, що нам пропонували в нашому любому соціалістичному таборі, не було адекватним. Від музики, що в нас була, хотілося блювати.

– Ви віддаєте перевагу малій прозі, є амбіції щодо великого роману?

– Ні, я не маю планів щодо великого роману. Мені подобається вкладати суть у кожне речення, а у довгих історіях це неможливо. Окрім того, я не люблю описи. Великий роман передбачає велику історію, а мене цікавить суть.

Нова книжка, що вийде в грудні, складається з 61 чи 62 коротких текстів, у кожне з яких я вклав певний сенс. Один із них має назву «Безсенсовне оповідання» – і суть, викладена в ньому, мені подобається найбільше.

Читайте також: Міленко Єрґович: «Достатньо одного ідіота, щоб перетворити Америку на Балкани»

– Деякі читачі побачили в «Іменем батька» аналогії з минулим Словаччини: цю прірву між поколіннями. Ви вкладали такий сенс?

– Я намагаюся завжди говорити прямо, а не ховати сенс за метафорами. До того ж, я терпіти не можу тезу про прірву між поколіннями, мені не подобається, коли старша людина починає казати, що молодші не здатні чогось зробити, що вони гірші. Я завжди стаю на бік молодих, пам’ятаю, якими були ми, коли нам було 17. Кожне старше покоління жаліється на молодь, не довіряючи їй майбутнє. Якщо книжка наштовхує на такі думки – це помилка, і я не хотів цього. Конфлікт виникає не між поколіннями, а між окремими людьми.

– Та «Іменем батька»…

– Історія чоловіка й жінки. Про те, що вічних стосунків не існує. Особливо, коли двом людям нічого одне одному сказати. І часто звичайним людям справді бракує слів. Цих двох до шлюбу довели традиційний погляд: потрібно одружитися, потрібно вийти заміж – і тоді життя забезпечене. Але батько в 45 років усвідомлює, що він одружений, має дітей, але це нічого не гарантує. Для чоловіків одруження ніколи не є кінцем і рішенням. Важливість весілля нам навіяли традиції, особливо релігійні.

– Яка зараз ситуація з літературою в Словаччині? Свого часу вона пройшла крізь багато заборон, особливо в умовах тоталітарного режиму.

– Тоді утискалася не стільки винятково словацька література, як певний тип літератури взагалі. Підтримували соцреалістичні тексти з оптимістичним поглядом на життя. Але попри все це, там з’являлися й чудові книжки Рудольфа Слободи, Павла Віліковського, Яна Йоганідеса.

Річ у тім, що там не було свободи вираження, проте була хороша література, а зараз свобода ніби є, проте цей факт не допомагає авторам писати якісно, тому що вони просто не вміють. Зараз у Словаччині виходить справді багато книжок, серед них, можливо, знайдеться й декілька хороших. Найліпші словацькі твори були написані в часи соціалізму, і мені важко назвати багато визначних імен після 89-го року.

Це зовсім не означає, що соціалізм сприяв появі гарної літератури, просто тоді книжкам надавали більше уваги, вони були цікавішими для читачів. Зараз існують інші можливості для розваг: комп’ютери, техніка. Мало молодих людей обирають на дозвіллі літературу. Якби я починав писати зараз, навряд би став письменником.

Із сучасною словацькою літературою є проблеми, тому що навіть я, письменник, не цікавлюся нею – набагато більше мене захоплюють інші речі в цьому світі. І я читаю, бо мушу. У інших немає такого обов’язку.

– Зараз відчувається взаємовплив між чеською й словацькою літературами?

– Можливо навіть більший, ніж раніше. Письменники дуже часто їздять до Чехії, але все ж вплив словацької літератури на чеську майже нульовий. При цьому вплив чеської – величезний, і так було завжди.

– Ви є лауреатом премії «Anasoft litera». Такі премії – авторитетні у Словаччині, вони допомагають розвиватися автору?

– Ця премія справді важлива, і вона допомагає розвиватися. Але є інше питання: чи кожному письменнику вона допомагає? Розумієте, книжки одних письменників після їхньої номінації на «Anasoft litera» продаються ліпше, перекладаються іншими мовами, загалом – просуваються далі, для інших же це нічого не змінює, і про цих письменників більше нічого не чують. Річ у тому, що журі кожного року змінюється, тому в певний рік можуть обрати «неправильного» переможця. Може бути інша ситуація: автор хороший, але лише в контексті словацької літератури: за кордоном вона просто не викликає цікавість.

– Вам хотілося побачити інші свої книжки українською?

– Я хотів би бути відомим в Україні. Якщо чесно, я б хотів бути популярнішим тут, аніж у Словаччині. Просто українських читачів більше, ніж словацьких (сміється).

Читайте також: Славенка Дракуліч: «Ми не зустрічаємо воєнних злочинців щодня – принаймні нам так здається»

Фото: Ната Коваль