Бентежні та наполегливі: як пишуть молоді автори альманаху «Прописи»

6–10 березня 2024 року після довгої вимушеної перерви в Івано-Франківську відбулися другі «Прописи» — літературний фестиваль-воркшоп для молодих авторів, а на цьогорічному Книжковому Арсеналі за сприяння організаторів фестивалю-воркшопу, PEN Ukraine, пройшла презентація-читання альманаху. Такі культурні події надихають на безліч питань: як змінило «молодих авторів» повномасштабне вторгнення, чим для них стала література в час війни, як воно — гострити пера, коли все частіше звучить думка про те, що мова, якою ми володіли до повномасштабного вторгнення, буцімто вражає власною недостатністю? І найголовніше: хто такий молодий письменник-дебютант сьогодні? Своїми міркуваннями з «Читомо» поділилася Аріна Кравченко, літературна оглядачка та редакторка, а також учасниця перших «Прописів», які відбулися ще до повномасштабного вторгнення, у 2021 році.

Я щиро вірю: нині необхідно стежити за альманахами письменників-початківців — альманахом фестивалю-воркшопу «Прописи» зокрема — принаймні з однієї причини: він дає змогу провести таке собі антропологічне дослідження, бо складений із по-своєму унікального матеріалу, який відповідає на важливе питання для сучасної української літератури: як воно — дебютувати в час повномасштабного вторгнення. На цьому, власне, й наголошує Остап Сливинський, письменник, віцепрезидент Українського ПЕН, куратор «Прописів», пишучи в передмові до альманаху таке: «Якщо є найкращі часи для входження в літературу (як про пізні 80–ті та ранні 90–ті писав Юрій Андрухович), то мусять бути, вочевидь, і найгірші, й чи не перебуваємо ми зараз саме в таких? Бо як назвати часи, в яких література змушена бути всім, чим завгодно — документом і актом звинувачення, свідченням і оплакуванням, погрозою і прощанням, розвінчанням і відновленням історичної справедливості, — лише не тим, чим насправді хотіла б бути, особливо, коли вона молода?».

Тож, справді, як воно вирушати в дорогу, коли довкола шаленіє буря?

Відповідальність

У передмові до першого альманаху від 2021 року Остап Сливинський називає «Прописи» «не просто майстернею слів, а простором спільного дорослішання, якщо розуміти дорослість як готовність до позитивної свободи та відповідальності за вчинок, слово, слово-вчинок». Однак уже цьогорічні «Прописи» довели, що вони — про все, що завгодно, але точно не про дорослішання.

Війна не лишає права на інфантильність, егоцентричність та певний градус самозамилування, на які так часто хворіє «молода» література; війна забирає в «молодої» літератури її, власне, молодість, а за Остапом Сливинським — «експеримент і фантазію, зухвальство і танець».

Посилене відчуття власної агентності, відповідальності за принаймні словесний світовий порядок, загострене відчуття справедливості, загостреність чуттів, що нагадує настовбурчену зосередженість перед вибухом, який от-от має пролунати після свисту, — усе це те, що об’єднує цьогорічних авторів. Ірина Марцинюк, зокрема, пише: «Тому коли в залі лунає одне запитання, мені одразу йдеться про голоси, про нашу відповідальність, про особистий вибір — бути голосом тих, хто пішов, голосом тих, хто залишився. Бути більше, бути глибше, бути за двох, не маючи перед собою жодного морального права на мовчання». І ці слова на диво влучно перегукуються з рефлексіями Анни Сєдих, яка ділиться: «“Прописам” вдалося позбавити мене тяжкого відчуття провини за все, що я сказала не надто влучно, і за все, що не сказала». 

І ці переживання — щось таке, чого не помічаєш, читаючи нас, попередніх прописантів, більш перейнятих власними сімейними історіями, саморефлексією, окресленням приватних локусів, в яких вряди-годи значно більш імпліцитно та ледь помітно проступає нагадування про війну, яку станом на 2021 рік цим словом називали (якщо взагалі називали) надто рідко.

Ми, автори 2021 року, здається, значно менше боїмося власного мовчання чи невлучності — ще не знаємо, як багато конотацій може мати мовчання і як глибоко може ранити невлучність. І це незнання — саме про привілей авторського дорослішання, яким учасники вже других «Прописів» обділені. Звідси — компульсивне бажання порушити тишу в поезії Івана Гнатіва, звідси — мотив єднання болем, мотив «іншого типу єднання, […] виходу з попередніх ролей, ієрархій і цінностей» в прозі Ірини Купчинської, звідси — спроби окреслити речі темніші за темряву у віршах Юліани Лесняк, звідси — те, що Ілля Рудійко називає «лексикографією сорому» — обсесивне помічання війни, яка чаїться в кишенях, асфальтних тріщинах, квітах, та непозбувне прагнення фізично оприявнити власну чуйність до незнайомих надламаних життів, оприявнити своєрідну солідарність із воєнною буденністю.

Усе це — звісно ж, не про дорослішання, а про передчасно визріле слово-вчинок, про глибинне бажання помічати якомога більше.

Читайте також: «Витягування творчості з рутини», або навіщо молодим авторам потрібні «Прописи»

Очуднення

До речі, про навичку помічати. Загроженість змушує фіксувати кожну деталь, що тебе оточує, зберігати її, аби, зрештою, препарувати на предмет потенційної небезпеки, вираженої через незвичність — чи, навпаки, підозрілу заїждженість? — побаченого об’єкта. Та така пильність, зрештою, не може не провокувати концентрованість того, що зветься «очудненням» — дуже своєрідний погляд на звичну річ, який руйнує її усталене сприйняття. 

Звісно, очуднення — не новий прийом; його активно використовували попередні прописанти, адже воно так добре надається для ословлення неповторного внутрішнього життя, коли неповторність зовнішнього опиняється під (само)цензурою — рецепт перевірений Витісненим поколінням 70–80-х років і добре засвоєний обома наборами письменників-початківців, які, безумовно, багато в чому взоруються саме на Витіснене покоління. 

Однак, автори другого альманаху роблять, окрім всього іншого, щось дійсно цікаве: очуднення тепер працює на вибудовування протиставлень «до/після», на активне фіксування назавжди втраченого неповторного зовнішнього світу або його спотворених надламаною людською свідомістю версій. «Якщо/коли станеться не щось, а ядерний вибух, — пише Анфіса Дорошенко, — скотч треба додати на віконні шпарини. […] Дивно, адже востаннє так багато про скотч говорили тоді, коли один вигадько приліпив до стіни банан, а інший — той банан зіжер». Напозір легке, але достоту хірургічне спостереження, крізь яке просочується своєрідний спосіб помічання: активний, відкритий до світу, провокативний — такий, що хочеться якнайшвидше вигукнути у відповідь: «Десь там і досі, і досі говорять! А ще салюти — це досі весело. А мішки з піском — досі лежать хіба на будівельних майданчиках!». Вигукувати й міркувати в такий спосіб далі. Шукати й бачити. 

Щось подібне робить й Ірина Купчинська, порівнюючи карате та сучасні історії війни. На перший погляд — що може їх поєднувати? Але за хвилю вже читаємо: «Зараз, коли слухаю і розповідаю історії з України, я згадую день крепатури. Коли тридцятисекундний підйом сходами ставав десятьма хвилинами болю. Болю, який треба було приховати, який не варто було показувати, та й школу і домашні справи ніхто не скасовував. А ти болиш так, ніби здається, що зараз вмреш. Такими ж за інтенсивністю тепер відчуваються українські історії».

Такий прийом, однак, помічаємо не лише в есеїстиці. «Сьогодні що, свято якесь?» — радісно запитує наратор «Квіткового магазину» Іллі Рудійка, завбачивши натовп, який купує квіти. А «замість відповіді — тиша, що в ній можна чути проростання квітів. Мовчазні покупці, прямуючи до виходу й минаючи [наратора] у вузькому проході, тримають червоні гвоздики і жовті з синім хризантеми, сплетені чорними стрічками». «Список покупок 24 серпня: квіти (на похорон другу)», — і собі пише Ірина Марцинюк. Читаєш і розумієш — це воно, ця особлива навичка помічання, перекроєння швів, шиття по живому.

Тяглість

На одній із лекцій «Прописів» 2021 року літературна критикиня та письменниця Ганна Улюра сказала, що звернення до сімейних історій, дитячих досвідів, намацування тяглості власного «Я» — універсальна риса, притаманна усім авторам-початківцям, мовляв, це нормально, усім треба якось пропрацьовувати свої травми. Справедливим це твердження є і для нового альманаху. Однак поруч із щемкими спогадами про бабусю Ольги Заєць, химерними снами про прапрапрабабусю Анни Яблучної та ностальгійним переглядом родинних фотографій у Світлани Лібет натрапляємо на дещо значно більш нетипове.

«Мій прадід був каменярем», — пише Іра Курганська. Її «текст для декламації з паузами та відтворювання як текст-у-просторі й текст-у-русі» розповідає зокрема історію зведення «найбільшої гробниці ХХ-го століття — мавзолею Леніна в Москві» — приватну й спільну водночас, адже Йосип був серед тих, хто найкраще працював із каменем. 

Цей текст — еклектичний, неможливий без картин, без посторінково прописаної пластики тіла та декорацій. На одній такій картині, а якщо бути точними — світлині, бачимо прадіда-каменяра Йосипа у профіль — єдина збережена світлина з сімейного архіву Іри Курганської. 

Саме до цієї світлини авторка звертається виклично, майже викривально, обтяжена тим, що сама називає «нестерпною важкістю історії»: «Діду, — пише вона, — що ти відчував, викарбовуючи слово ЛЕНИН власними руками? Чи тиснула на тебе в той момент нестерпна важкість історії, чи це було просто ще одне замовлення? Чи різьбив ти його літера за літерою, вибираючи їх із власної абетки, так ніколи й не склавши для себе це слово воєдино, щоб не зіткнутися з його цілісним образом, не осягнути його значення? […] Діду, від чого ти відвернувся? Подивися мені в очі. Думаєш, Історія — це покривало, що зісковзне із твого гострого профілю — того самого, який успадкувала я? Думаєш, Історія — це річка, що протече повз тебе, над тобою, у яку ти так ніколи й не ступиш? Ні, діду, ні, Історія — це камінь».

Гадаю, це — ще один приклад звернення свідомого голосу, свідомого власного значення, свідомого важливості власної проартикульованості. Таке звернення можливе тільки тоді, коли стається щось непоправне, коли до минулого звертаються не лише, аби пропрацювати власні внутрішні травми, але й реконструювати поле відповідальності за те, що ми називаємо «Історія», аби знайти спосіб жити з її «нестерпною важкістю […], про яку не можемо ані на мить забути, ані уникнути її».

Прицільність

Врешті-решт, не бракує цьогорічним текстам і того, що можна назвати «прицільністю»: лаконічності, витриманої концентрованості, просторової економії, що поєднується із внутрішньою багатошаровістю — стосується це передовсім поезії. 

«паща светра/ прокушує горло/ руки виснуть/ як білі хустки на вітрі/ який червоний светр», — пише Ярослава Скобач. 

«якось ми прокинулися/ від грому серед зими/ ти запитав, котра година/ дивлюся — о пів на лютий// відтоді я помітила, що// люди весь день відкидають по кілька тіней/ щоночі з’являються зморшки, зникають родимки/ нишпорять сни, яким уже нема до кого приходити/ настрашено зойкають в лоджії вимиті слоїки», — завершує збірку Анна Яблучна.

Усе це — різні голоси, проте кожен гармонійно вплітається в хор, що засвідчує смерть, унаочнює її предметність, намацальність, майже звичність. «бачу як всередині цього вірша/ виростає величезна діра/ не можу її прикрити жодними речима/ не вмію її приховати у жодному слові/ не знаходжу для неї жодної назви/ все ширше й ширше/ все глибше й глибше/ як всепоглинаюча тиша/ на дні спаленого дерева/ за мить до», — пише Анна Ютченко — і саме ці слова, як на мене, найвичерпніше демонструють усе те, що оголює перед нами другий альманах «Прописів». 

Бентежність, але й наполегливість. 

Непевність, але й непоступність. 

Стриманість, але й затятість. 

Фото — PEN Ukraine.

Читайте також: Ворожіння на книжках: 3 дебюти в українській прозі