Білоруський читач є, але це потенційний читач

Ринок білоруської книжки перебуває на стадії становлення, а Україна є для нього позитивним прикладом. Схожі проблеми білінгвізму, домінації державних видавництв, малих накладів та необізнаності читачів лише належить подолати. Про це поговорили Кирило Стаселька – білоруський прозаїк, автор книг «Дитячий маніфест», «Marginalis» і «Дев’ять життів Віта Море», Змитер Вишньов – директор білорусько видавництва «Галіяфы», поет і художник, та Роман Цимберов – видавець, редактор, письменник.

Білоруський читач

Ситуація в Україні сьогодні – це приклад для білоруського книжкового ринку. У Білорусі гостро стоїть питання білінгвізму: 80-90% розмовляють російською, а з білоруською стикаються спорадично: почують по телевізору чи прочитають оголошення. Більше 90% ринку художньої літератури займають російські видавництва. Це ускладнює діяльність білоруських незалежних видавництв й заважає розвитку не лише культури держави, а й приватності літератури. Як показують дослідження, близько 50% читають художню літературу з різною періодичністю, на жаль, білоруську літературу читають близько 12% з тою чи іншою регулярністю.

Середні тиражі білоруськомовних письменників близько тисячі, можливо трохи більше, але цього не достатньо і це поодинокі випадки.

Попри те, що у білоруської літератури невелика аудиторія, це ще не значить, що білоруський читач якийсь неправильний. Люди просто не знають про існування білоруських авторів та літератури.

Книжкова справа відділена від радіо, телебачення, газет. Читачу потрібно звідкись дізнаватися про неї.

Але проблема чітко окреслена і рішення зрозуміле – потрібно змагатися за читача та доносити до нього, що білоруська література існує. Активно її просувати.

Аудиторія Кирила Стателька, до прикладу, не білоруськомовна, це не ті свідомі, як їх називають, люди. Вони не розмовляють білоруською і не читають незалежні ЗМІ. Кирило для них часто є першим білоруським письменником, якого вони прочитали. І для них – це сюрприз, що білоруські автори існують. Зацікавившись білоруською літературою, ці люди починають читати класиків – Василя Бикова, Володимира Короткевича – та сучасних авторів.

За місяць з презентацією нової книжки Кирило мав 8-9 виступів у різних регіонах, але потрібно було суміщати їх з роботою та іншими видами діяльності. І це доволі непоганий показник.

Державні видавництва vs незалежні видавництва

В Україні ПДВ для видавництв становить 0%, у Білорусі – 20%, для російських видавництв 13%. У Білорусі видавництва не оберігають, і це нонсенс. В Україні незалежні видавці змогли об’єднатися, створити спілки, які лобіювали та просовували закони, які мали полегшити умови для книговидавничої діяльності. У Білорусі потрібно діяти схоже, адже зацікавлені видавці та читачі, літературні блогери та активісти, стейкхолдери є. Потрібно, щоб вони запускали ці процеси, об’єднувалися і показували державі цю проблему.

Коли всі мовчать, держава думає, що усе добре

Книжки в Україні коштують приблизно так само, як і в Білорусі, хоча й не оподатковуються. А зекономлені видавництвом гроші можна направляти на інші керунки діяльності: маркетинг, просування, додатковий персонал і так далі. Білорусь таких можливостей немає.

Просуванням має займатися видавництво, але воно не завжди має змогу, тому що спеціалістів та ресурсів не вистачає. З іншого боку, автори теж не завжди хочуть займатися просуванням, думаючи, що їх справа написати текст і на цьому усе.

Інший аспект цієї проблеми – у Білорусі ставляться до літератури як до музейної коштовності, того, що не можна паплюжити маркетингом та комерцією. Але потрібно розуміти, що старі правила вже не діють, а нових ще не хочуть сприймати.

Адже література – це теж продукт. Комерціалізація сприятиме розвитку.

Для книжкового ринку є ще проблема існування у двох паралельних реальностях. З одного боку, існує величезна машина державного книговидання – з видавництвами, які видають художню та дитячу літературу, та книгарнями. З іншого боку, існують незалежні видавництва. На жаль, ці дві паралельні реальності перетинаються вкрай рідко.

Книжки незалежних видавництв пускають у державні книгарні, але про їх просування мова не йде, а розраховувати на фінансову державну підтримку не випадає.

Бібліотеки мусять закуповувати видання державних видавництв, решта – за залишковим принципом.

Державні ж видавництва не мають мотивації і роблять акцент на класику. Нові книжки видаються у дуже малій кількості. Складається парадоксальна ситуація, в якій білоруський читач є, але він спить – він потенційний читач.

Читайте також: Ігор Логвінов: У Білорусі виходить 93% книжок російською мовою

Письменницькі спілки

Спілки та союзи письменників ще існують, але вони не зовсім реалізують свої функції та потенціал.

У Білорусі є три літературні спілки: Союз білоруських письменників – державний союз, –   Білоруський літературний союз «Полоцкая ветвь» та Союз письменників Білорусі.

Функції союзу письменників – оборона інтересів письменника, його юридичного та авторського права, та просування авторів. Але сьогодні цим не займаються. Усі ці організації радше існують за інерцією. Якщо поглянути на списки членів – там будуть лише старші люди. Молоді письменники, які думають прагматично, не вступають до спілок, тому що їм це нічого не дає.

Переклади

На білоруську перекладають не дуже активно. Перекладали «Інтернат» Сергія Жадана, трішки знають Юрія Андруховича. Ситуація ця об’єктивна, адже білоруський літературний простір ще не дозрів до власної літератури, що говорити про перекладну.

Є ще один погляд – навіщо перекладати, якщо можна читати українською. Але читати іншою мовою однаково складно. Якщо один із тисячі тих, хто читає російською, читає й білоруською, то один з п’яти тисяч може спробувати читати українською.

Як повідомлялось, книжка Ростислава Семківа «Як писали класики» вийде білоруською.

Нагадаємо, роман «Інтернат» Сергія Жадана вийшов у Білорусі.

2018 року історичний роман української письменниці Ірини Даневської «Німецький принц Богуслав Радзивіл» вийшов у Білорусі.