Сергій Демчук. 12 унцій любові

Це історія про хлопця на ім’я Тимофій. Або ж — Тимко. Його юність акуратно розтягнулася на буремні дев’яності в провінційному місті, а молодість прийшла разом із переїздом до столиці й неспокоєм початку нульових. Це вкрай проста і щира історія дорослішання на фоні непростих часів. З першими закоханостями, бешкетом, літніми таборами й усіма відповідними незручностями. А ще в цій історії багато спорту: трохи футболу, а тоді карате і зрештою — боксу. Спорту, що виявляється надійним щитом, за яким у безпеці проростає ліризм — щоб, наснажений за ці роки накопиченими переживаннями, зануренням у світ залишених дідом книжок та спогадами про дитинство, розквітнути творчим поривом, який уже не стримати.

У сусідньому домі мешкав Куций. Справжня босота — у прямому сенсі цього слова. Узимку бігав по снігу в дірявих капцях і ніколи не хворів. Але мав інші проблеми зі здоров’ям — щось типу клептоманії. То годинника прихопить у нас, то ножа з гарним руків’ям, то ще щось. Годинника повернула його мати, коли знайшла в кишені. Сказала, що била його за це. Зазвичай вона робила це гумовим шлангом, яким зливала воду з іще радянської пральної машинки. Але я чомусь не ображався на Куцого: мабуть, підсвідомо ставився до його витівок як до прояву хвороби. Якось Куций напив- ся, гепнув по голові міліціонера й кинув його до каналізації. І сів на десять років. Не поділили якусь дівчину. Здається, той правоохоронець у залицяннях використовував службове становище. Погрожував заарештувати Куцого, підкинувши
наркоту, якщо той не облишить клеїтися до тієї малої. Але це було вже згодом, після школи. Це я до того, що Куций хоч і був босяком, але мав гонор.