Таня Калитенко. Антеро

Фінляндія мусила би стати для Олени не лише ідеальним місцем для академічного стажування, але й простором, у якому можна загубитись, утекти від обтяжливої буденності, побути бодай трохи не-собою, почавши в житті новий розділ. Однак під подувом холодних північних вітрів роз’ятрюється привезена з собою пам’ять, набуваючи майже фізичних вимірів: постаючи спочатку гусячою шкірою на тілі, згодом теплим пальтом, а зрештою — і повноцінною бронею, щоправда, просвіченою дірками від куль. А надто — коли ти вже не перша зі свого роду опиняєшся на цій землі і ступаєш уже залишеними слідами по новій, але парадоксально знайомій території. Хоча ступати доводиться слідами армійських чобіт. І в цьому зіткненні, в цьому поєднанні народжується перепроживання своїх і чужих історій, межа між якими з кожним кроком стає дедалі менш чіткою.

Мамо.

Мам. Я спливаю гряззю, як Куренівка 61-го року, як змучений жертвами, пошрамований битвами Київ, як ідол Перуну, якого щойно скинули з Боричевого Току в річку. «Видибай, видибай», — гукають до мене кияни, а я не можу їм нічого гукнути у відповідь, бо захлинаюся Дніпром, що затікає мені в носа, в рота, у вуха та очі. Дніпро обіймає мене все міцніше, тягне до свого тіла-дна, великі риби оточують, обплітають мою дерев’яну сутність, лоскочуть своїми слизькими тілами, хапають своїми беззубими ротами й ведуть донизу. І можна було б піддатися, можна було б забутися й зануритися в цей вир, на дні якого — невідворотній кінець. Але моя дерев’яна сутність опирається. Бо я не можу віддатися Дніпру, не можу стати Дніпром, бо там, на суші, дзвенить оте «видибай, видибай» від дітей, у яких різко відібрали отця й матір і вбили їх на їхніх очах.

Мої органи травмовані, вони насичені сечею й жовчю, вони починають боліти в нудотному шалі, що розкручує все навколо. Я відчуваю, як глухну, як на моєму скальпі пробігають мільярди мурашок. І це не кінець. На жаль, це не кінець світу. Все не так просто, все не так легко. Далі буде гірше. Далі — жах без кінця, інфляція без зміцнення, деструкція без реконструкції, операція без анестезії. Я відчуваю, як Змій Горинич прокинувся й починає рухатися у вагітному животі Кирилівського пагорба. У моєму животі. Ой, мамо, не чіпайте, не рухайте. Я спливаю гряззю, сходжу кров’ю, падаю тілами тисячі євреїв у Бабин Яр, розриваюся разом із кобзарями у Харкові, доїдаю останню ложку лободового супу, вростаю у землю Сандармоху, проштрикуюся штиком, розкришуюся, як бруківка на Хрещатику, як ґрунт під Донецьким аеропортом. Мамо, забудьте, що народжували мене, бо ви породили заздалегідь мертву істоту мертвої нації. Мамо, відцурайтесь від мене, бо дитина ваша — то страховисько, що несе у своїй крові сморід смерті. Земля й гнилизна плоті, що обліпили мій тулуб починають розкисати, і риби охоче з’їдають ці дари. Я йду за хвилею, щоб опір їй не знищив мене остаточно. «Видибай, видибай», — гукають вони до мене. І я підводжуся. Встаю. І йду по воді.