Ніл Ґейман. Дітлахи Анансі

«Дітлахи Анансі» виброла низку нагород 2006 року, зокрема премію журналу «Локус» та Британську премію фентезі.

Бог помер — а його дітлахи здіймають безлад. Карколомна пригода від Ніла Ґеймана — автора «Американських богів»!

Пам’ятаєте пана Нансі з «Американських богів» — галантного добродія при капелюсі та в канаркових рукавичках, який завжди має кумедну оповідку напохваті? Так от, він помер. Помер, якщо вже відверто, геть неоковирним чином, створивши всім навколо самі лише незручності. Та, зрештою, ця історія — зовсім не про нього…

Чарлі-Товстун (зовсім не огрядний чоловік, якщо ви мене запитаєте; але цим прізвиськом його нагородив рідний татко — а такі прізвиська чіпляються намертво, як жуйка до підошви кедів) живе собі тихим життям у Лондоні, зводить цифри у таблички на роботі, а вечорами бачиться із красунею-нареченою Розі… Ні-ні, не подумайте ні про які непристойності! Справа між Чарлі-Товстуном та Розі рухається до весілля, і, звісно ж, чудовою ідеєю було б запросити його татка, аби Чарлі з ним помирився, чи не так? Чарлі впевнений, що це все лише накличе на нього халепу, але не знаходить аргументів, щоб протиставити коханій та її матері. І тоді, навідавшись у місця свого дитинства, у Флориду, Чарлі дізнається не тільки те, що його татко помер, осоромивши свою родину, і не тільки те, що його батько був одним із богів, — а й те, що всі божественні сили успадкував брат Чарлі, про якого той геть забув до сьогодні. І от тепер халепа справді починається!.. 

Ніл Ґейман — автор бестселерів «Американські боги», «Океан у кінці вулиці», «Небудь-де», «Добрі передвісники» (у співавторстві з Террі Пратчеттом) та інших; лауреат численних літературних нагород, зокрема премій «Г’юго» та «Неб’юла», медалей «Ньюбері» та «Карнеґі».

«— Я помираю, — затягнув Анансі слабеньким-солоденьким-тоненьким голосом. — І жиитя моє геть-геть закінчується.

І його дружина з синами залились гаркими сльозами. А анансі своїм слабеньки-тоненьким голосом і просит:

— При моєму смартному ложі пообіцяйте мені дві речі.

— Що завгодно, що завгодно, — кивають дружина і сини.

— По-перше, пообіцяйте поховати мене біля великого хлібного дерева.

— Того дерева, що росте на краю горохорого поля? — перепитує Анансина дружина.

— Такечки-так, саме біля того дерева, — кафе Анансі. А тоді слабеньким-тоненьким голосом продовжує: — І ще одну річ пообіцяйте мені. Пообіцяйте, що в пам’ять про мене розпалите вогонь біля моїх ніг, при могилі. І щоб показати, що ви мене не забули, паліть той вогонь, щоб він горів і горів, і ніколи не згас».