Джордж Орвелл. Донька пастора

Джордж Орвелл (1903–1950) – англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього, а також повісті «Колгосп тварин», де в алегоричній формі розповів про часи становлення СРСР.

На жаль, на тлі цих знаних книжок для багатьох читачів і досі лишається в тіні інший доробок Орвелла, зокрема роман «Донька пастора», в якому письменник з притаманною йому спостережливістю і глибиною розмірковує над питаннями віри та її втрати, оповідає про тамоване прагнення іншого життя і несвідомий пошук свободи від лабет та умовностей суспільства англійської провінції 30-х років минулого сторіччя. Це часом жорстка, часом сентиментальна розповідь про напередвизначеність долі, про неочікувано здобуту свободу і про страх перед нею, який інколи настільки великий, що добровільне повернення до звичної в’язниці безпросвітних буднів сприймається як вище благо. Врешті-решт, це роман про парадоксальність і суперечливість людської вдачі, а отже, деякою мірою, про кожного з нас.

Дороті Хейр – донька превелебного Чарлза Хейра з усіма класичними наслідками на взірець ведення домашнього господарства, порядкування скромним церковним бюджетом, догляду за часто дратівливим і невдячним батьком і обов’язковими відвідинами пастви Англіканської церкви, яка поступово здає свої позиції серед вірян, поступаючись модернішим конфесіям, які не настільки відстали від віянь часу. А ще Дороті Хейр досі незаміжня, хоча вже невдовзі переступить поріг, який відділяє молодість від зрілості, що, звісно, не додає їй оптимізму щодо перспектив свого подальшого життя.

Так би й не побачила Дороті у своєму житті нічого, окрім маленького англійського містечка, без жодних перспектив бодай колись змінити чи навіть розірвати осоружне коло свого не надто радісного життя, якби не дивна випадковість, яка вириває її із цієї сірої одноманітності і жбурляє у вир геть іншого життя – тяжкого, химерного, виснажливого, але такого справжнього…

У романі «Донька пастора» Орвелл розмірковує про життя без вибору, про безвихідь, коли страх того, що нічого й ніколи не зміниться, співмірний страхові змін, врешті-решт про те, що, опинившись на волі, колишні ув’язнені часто знову прагнуть повернутися до в’язниці одноманітної напередвизначеності, бо, окрім усього, справжня свобода ще й має властивість лякати.

[СЦЕНА: Трафальгарська площа. Крізь туман видніються нечіткі силуети десятка людей, що скупчилися навколо однієї з лавок біля північного парапету. Серед них Дороті.]

ЧАРЛІ [співає]: Радуйся Маріє, радуйся Маріє, ра-а-адуйся… [Біг-Бен б’є десяту.]
ХРЮКАЛО [передразнюючи]: Дінг-донг, дінг-донг! Ти закриєш своє баламкало, чи ні? Ще сім годин стовбичити на цій площі, перш ніж можна буде десь примоститися і трохи покімарити! А щоб тобі заціпило!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Non sum qualis eram boni sub regno Edwardi1! У дні моєї невинності, до того як Диявол, вознісши на височінь, звергнув мене прямісінько на сторінки недільних газет; коли ще я був пастором у Літл-Фоллі біля Дьюзбері…

_____________________
1 Уже я не той, що за царювання Едуарда! (лат.).

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій, кошик мій кошик…
МІСІС ВЕЙН: О, моя люба, варто лиш мені було вас побачити, як я одразу збагнула, що ви леді шляхетного походження та виховання. Ми з вами знаємо, як воно опуститися з вершини на самісіньке дно, еге ж? Для нас це зовсім інакше, не те що для решти.
ЧАРЛІ [співає]: Радуйся Маріє, радуйся Маріє, ра-а-адуйся Маріє, повна благодаті!
МІСІС БЕНДІГО: Чоловік називається! Сам по чотири фути за тиждень у Ковент-Гарден спускає, а дружину виганяє зірки рахувати на цій бісовій площі! Теж мені чоловік!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Щасливі то були дні, ой щасливі! Моя повита плющем церква біля підніжжі пагорба… мій пасторський будинок з червоною черепицею, що мирно дрімав поміж тисів, посаджених ще за часів королеви Єлизавети! Моя бібліотека, мій винний погріб, моя кухарка, покоївка і садівник! Мій рахунок у банку, моє ім’я у крокфордському церковному довіднику! Мій чорний костюм ідеального крою, мій комірець задом наперед, моя муарова сутана, яка так вирізнялася на тлі парафіян церкви…
МІСІС ВЕЙН: За одне я дякую Богові, моя люба. Що моя бідолашна матуся не дожила до цього дня. Якби ж то вона бачила, як її старша донька, яку вона плекала, нічого для неї не шкодуючи, і завжди поїла тільки свіжим молоком, щойно від корови…
МІСІС БЕНДІГО: Чоловік, тьху!
РУДИЙ: Ну що, кралю, мо, чаєм побалуємось? Це останній буде на сьодні, о пів на одинадцяту закриють кафе.ЄВРЕЙ: Боже святий! Як же холодно, так і на смерть замерзнути недовго! У мене ж під штанами нічого немає. Ой, Бо-о-оже!
ЧАРЛІ [співає]: Радуйся, Маріє, радуйся, Маріє…
ХРЮКАЛО: Чотири пенси! За шість годин усього чотири пенси! А та зараза з дерев’яною ногою плете свої байки перед кожною забігайлівкою між Олдгейтом і Майл-Енд-роуд. Тицяє кожному під носа свою дерев’яну ногу і воєнні медалі, які купив на Ламбет-Кат! Сволота!
ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій, кошик мій кошик…
МІСІС БЕНДІГО: Так я сказала падлюці, що про нього думаю. «І ти себе називаєш чоловіком? — кажу. — Та таке лайно, як ти, тільки в лікарню у пробірці й здавати».