Пітер Воттс. Ехопраксія

Пітер Воттс /1958 р. н./ – всесвітньовідомий письменник першого ешелону жорсткої наукової фантастики. Попри таке визначення жанру, більшість його творів виходить навіть за межі самої фантастики, і їх можна умовно назвати літературою (про) людей майбутнього. Послуговуючись здобутками сучасної науки у царині психології, психіатрії, антропології, фізики, хімії та біології, Пітер Воттс у своїх творах постійно фокусує увагу на важливій для сьогодення та критично важливій для дня прийдешнього проблематиці подальшого шляху розвитку людства і можливості його трансформації у щось інше, окреслює питання транс- та постгуманізму, розмірковує над можливостями людського самоусвідомлення, а також розглядає ті ймовірні виклики, перед якими людство ризикує постати вже у зовсім недалекому майбутньому.

Обшир питань, які Пітер Воттс порушує у своїй творчості, надзвичайно розмаїтий: починаючи від класичних – «чим є людина?», «що таке розум?» та «чи так вже нам потрібне самоусвідомлення для ефективної конкуренції з іншими організмами?» – аж до самої (не)можливості контакту з «іншими», а також «яким може виявитися наш творець (бог) і чи варто нам взагалі з ним зустрічатися?»

Твори Пітера Воттса можна справедливо вважати літературою майбутнього, і не лише в сенсі фантастики, але й у найширшому значенні літератури як такої. А його майстерний письменницький хист і чималі знання в найрізноманітніших галузях сучасної науки забезпечують потужне підґрунтя для його текстів, якими справедливо захоплюється увесь світ і які своєю появою суттєво змінили значення і ландшафт сучасної фантастичної літератури.

«Ехопраксія» належить до найвідомішого циклу Пітера Воттса «Вогнепад», до якого також входять роман «Сліпобачення» та оповідання «Полковник» і «Комашині боги».

Минуло вже достатньо часу, відколи із «Тезеєм», що вирушив на зустріч з таємничими прибульцями, втрачено зв’язок, і на Землі все тугіше затягується клубок нерозв’язних проблем, в якому переплелися найрізноманітніші сили – починаючи від звичайних людей і закінчуючи різними фракціями представників постлюдства. Але несподівано сліди зниклого «Тезея» знаходять на довколасонячній орбіті – на велетенській енергетичній станції «Ікар», яка була провідником «Тезея» у пітьмі космосу і від якої водночас багато в чому залежить виживання земної цивілізації в сучасному її вигляді. Саме туди полетить експедиція, з доволі химерним екіпажем, серед членів якого лише одна справжня людина у сучасному її розумінні.

У кожного з учасників експедиції є свої плани на Бога, сліди якого вони сподіваються знайти на «Ікарі». Проблема лише в тому, що у самого Бога також є на всіх плани, і вони, звісно ж, геть далекі від людського розуміння. Саме там, посеред палаючого сонячного жару, вирішуватиметься подальша доля Землі, людства і того, яким йому бути у майбутньому, і чи бути взагалі.

Цифрова фізика безроздільно панувала над світом від самого його народження, і її судження були настільки ж неспростовними, наскільки й абсурдними. Числа не просто описували дійсність – числа були дійсністю, дискретними ступінчастими функціями, які вирівнювалися по довжині Планка аж до ілюзії предметності. Таргани досі витанцьовували над деталями, що їх, безсумнівно, давно вже з’ясували їхні надто розвинені діти, які навіть не подумали написати додому: Всесвіт – це голограма чи симуляція? Його межі – це програма чи лише інтерфейс, і якщо інтерфейс, то що сидить потойбіч, спостерігаючи за перебігом подій? (Деякі сучасні релігії передбачувано відповіли на це запитання іменами своїх улюблених богів, хоча Брюкс так ніколи до кінця й не збагнув, нащо всевідаючій істоті комп’ютер. Зрештою, розрахунки вказують на ще невирішену проблему, на ще недосягнуті прозріння. Існував єдиний вид програм, для яких наперед-знання результату не нівелювало суті самого їх виконання, а Брюкс ніколи не помічав, щоб якась із релігій вважала свого Бога любителем порно.)