Дорж Бату. Франческа. Володарка офіцерського жетона

У третій книзі циклу «Дарителі» чарівне королівство тривожать чутки про лихих істот, які спали триста літ і прокинулися з поверненням Серця чарів. Таємнича тварюка, що спустошує довколишні села, не милуючи ні старого, ні малого, дошкуляє всім і може дійти до палацу. І Генрі зважується облишити все, бере меч, сідає на коня і рушає в похід, щоб кинути виклик чудовиську. Це не просто геройство, а нагода здобути квітку пам’яті, завдяки якій Генрі зможе згадати минуле. Але шлях до мети непростий: дорогою підступна Таїнниця жадає розказати всім його потаємні думки, приятелі несподівано зраджують, а нетрі Осяйного лісу оживають… Хто ж виграє люту битву? Хто підставить Генрі плече, а хто встромить ніж у спину? Хто зловтішно реготатиме з нього, а хто приспіє на допомогу?

Він сховав меч у піхви й попрямував до завалу. Генрі поглянув на його напружену спину, і йому захотілося попросити його лишитися, крикнути: «Тату, ти мене не втратиш, і байдуже, що ти зробив, хай йому грець, тому минулому! Тільки не кидай мене тут». Але він не міг, наче язик прилип до піднебіння. Жар прокотився тілом приємною, заспокійливою хвилею, і Генрі повільно сів на землю. Йому здавалося, що він безмежно довго провалюється крізь щось м’яке. Загуркотіло — то звір обережно, двома пальцями відсунув убік валун. Решта каменів одразу поповзли вниз, але, коли гуркіт ущух, у завалі лишилася щілина — якраз людина змогла б протиснутися. Батько підійшов до неї й обернувся.

Генрі зустрів його погляд — і відчуття падіння в гарячу безодню зникло. На полюванні їм з батьком не потрібні були слова, щоб зрозуміти один одного. І Генрі підняв руки, не підводячись, — жест, яким люди оголошують свою поразку. Батько вчив його міркувати швидко, і зараз йому вистачило трьох секунд, аби додумати до кінця те, що крутилося в його голові, відколи звір почав завалювати хід.

— О великий звіре, я знаю, що ти можеш убити нас будь-якої миті, але зачекай бодай трохи!

— У Генрі тремтіла щелепа, голос зривався, та він щосили намагався говорити шанобливо, як учив Едвард.

— Ти ж сам хотів, щоб ми прийшли сюди. Спочатку ти заманював нас піснею, але птахи не дали її закінчити. І тоді ти нас запросив інакше. Ти сам сказав нам, що вилікуєш свої рани впродовж доби, а потім нападеш іще на три села. Ти ж не обмовився, бо хотів, щоб ми знайшли тебе тут. Але чому?

Звір посміхнувся — і Генрі збагнув, що змінилося, відколи вони бачилися з ним востаннє. Зараз звір жахливо скидався на людину.

— І чому ти вирішив, що я тобі відповім? — запитав він таким голосом, наче все це його навіть забавляло.

— Люди перед тим, як битися, завжди розповідають, що збираються робити. Оголошують свої наміри. Такий звичай…