Борис Віан / Вернон Салліван. І ми знищимо всіх потворних

«І ми знищимо всіх потворних» розповідає історію Рокі Бейлі, зухвалого 19-річного юнака, налаштованого зберегти свою незайманість серед післявоєнного нічного життя в джаз-клубах Лос-Анджелеса, і про його сутичку з навіженим доктором Маркусом Шуцом, що заснував колонію, де потворність — це генетичний злочин.

Бійки, автомобільні погоні, викрадення людей і вбивства йдуть в романі одні за одними за принципом доміно. Ліричні та сюрреалістичні історії Бориса Віана поступаються місцем несамовитій фантазії євгеніки й однорідності — пародійному передчуттю пластичної хірургії, якій призначено правити Голлівудом протягом наступних десятиріч, а також роздумам у стилі книжок-коміксів про бачення панівної раси нацистською Німеччиною. Це наративний коктейль з таких інґредієнтів як Реймонд Чендлер, Г. Дж. Велз, роман «Який чудесний світ новий!» і фільм «Барбарелла».

«І ми знищимо всіх потворних» — еротичний кримінальний роман з тенденціями до наукової фантастики, який американський письменник та перекладач Пол Ноблок описує як «порнографічний роман про братів Гарді, розіграний на острові доктора Моро під саундрек у стилі бібоп».

Вернон Салліван — псевдонім Бориса Віана, під яким він публікував свої романи в жанрі нуар.

Українським виданням роману «І ми знищимо всіх потворних» видавництво «Вавилонська бібліотека», Посольство Франції в Україні та Французький інститут в Україні вшановують 100-річчя від народження Бориса Віана.

Все починається потихеньку

Того вечора, не знаю чому, мені схотілося кудись сходити. Зазвичай ввечері я волію лягати спати, щоб рано вставати, але іноді тобі потрібно трохи алкоголю, трохи людського тепла, товариства. Мабуть, я сентиментальний. Цього не скажеш, побачивши мене, але рельєф, що його утворюють мої м’язи, є лише оманливою зовнішністю, за якою я приховую ніжне серце Попелюшки. Я дуже люблю друзів, я дуже люблю подруг. Мені ніколи не бракувало ні одних, ні других, і час від часу я подумки дякую моїм батькам за вроду, яку вони мені подарували. Хтось інший дякував би Богу, я знаю… але, між нами, я вважаю, що ці люди приплітають Бога до справ, до яких він насправді не має стосунку. Хай там як, а моїй мамі я вдався… моєму батькові теж… Зрештою, він до цього теж деякою мірою причетний.

Отже, мені схотілося піти розважитись, і я пішов. Є незаперечна перевага в тому, щоб обирати собі заможних батьків. Я пішов гуляти. Вся компанія чекала на мене в «Зуті Сламмері» . Ґері Кіліан, репортер у газеті «The Call», Кларк Лейсі, мій товариш з університету, який, як і я, жив неподалік від Лос – Анджелеса, та наші постійні супутниці — але вони не з тих дівчат, яких усі хлопці вважають за потрібне тягати з собою, щойно в них з’являється трохи грошенят, не ті безталанні співачки або занадто досвідчені танцівниці. Я цього не люблю… Вони постійно труться об тебе. Не ці дівки, ні. А подруги, справжні подруги… Не акторки масовки в пошуках контракту, не дещо підтоптані інженю, а просто хороші й милі дівчата. І це просто жахливо, як мені важко знаходити таких. От Лейсі, він їх вишукує скільки забажає, і він може зустрічатись з ними хоч десять вечорів поспіль, і вони не намагатимуться його поцілувати. А я дію на них зовсім інакше, і це нестерпно — мусити відштовхувати красуню, яка кидається тобі в обійми. Але все ж таки я не хотів би мати такої мармизи, як у Лейсі. Проте це вже інша історія. Врешті, я знав, що у «Сламмері» я побачу Берил Рівз та Мону Тоу і що з ними я нічим не ризикую… А щодо інших дівчат, вони всі виглядають так, ніби вважають, що кохання — це мета їхнього життя, особливо коли ти важиш 90 кг. при зрості у шість футів два дюйми … Я їм завжди відповідаю, що я в такій формі саме тому, що бережу себе. І якби їм довелося тягати на собі такий тоннаж чистого м’яса, як у мене, їх би це так втомлювало, що вони дали б мені спокій… В буть – якому разі Берил і Мона не такі, і вони знають, що гігієнічне життя набагато краще за всі ці далеко не нові дурниці, що їх люди реґулярно виробляють на канапах.

Я зайшов до «Зуті Сламмера». Це симпатичний клуб, що його тримає Лем Гамільтон, товстий чорношкірий піаніст, який колись грав в оркестрі Лезерберда. Він знає всіх музикантів узбережжя, а скільки їх є у Каліфорнії, лише одному Богові відомо… У «Сламмері» можна почути справжню музику. Я таке люблю, це розслаблює… а оскільки я і від природи не напружений, це просто дико заспокоює. Ґері чекав на мене, Лейсі танцював з Берил, а Мона кинулась мені на шию…

— Привіт, Моно, — кажу я. — Що нового? Привіт, Ґері.

— Привіт, — відповідає Кіліан.

Він бездоганний, як завжди. Вродливий чорнявий хлопець зі шкірою з синюватим полиском. Його світло – червоний bow – tie так тримає форму, що здається, ніби він накрохмалений. Що мені подобається у Ґері — це те, що він має смак до вбрання. Тобто він має такий самий смак, що і я, ось, як я маю на увазі.
Мона дивиться на мене.

— Рокі, — каже вона мені, — це непристойно. Ви щодня стаєте гарнішим.