Лідія Хауенсчайлд. Я ось така, яка вже є

Аліса звикла переховуватися й утікати від чудовиськ, які вже рік наступають на п’яти. Та вона точно не очікувала опинитися у світі, де магія — щось буденне, а на межі сну та смерті стоїть безкінечна стіна-в’язниця. Головну таємницю цього химерного місця знають лише сотня круків-магів, для яких джерелом чарівної сили є останній передсмертний подих. Але що робити, коли шлях додому закритий, а над новим домом нависла небезпека? Адже кошмари, які чекали свого часу тисячі років, кидають їй смертельний виклик…

«Аж раптом дивне марево розлетілося на шматки від пронизливого крику!

Цейкрик вирвав мене зі сну посеред ночі. Я різко сіла в ліжку, хапаючись за скроні. А за хвилину все повторилося: крик переляканої дівчини.

Скочивши на ноги, я схопила свій колись замовлений у реконструкторів меч і вибігла в коридор, де зіткнулася з не менш збентеженим Карілом. Що мене особливо здивувало, так це його блакитний шовковий пояс, який був зав’язаний на два вузли поверх піжами. Лісовик, звичайно, говорив мені, що кожен чарівник повинен носити пояси магів всюди і завжди, але тоді я й подумати не могла, що це правило настільки суворе.

Коли закричали знову, стало ясно, що джерело галасу — за найближчими дверима. Ми перезирнулися, вибили двері… і спантеличено завмерли: у кутку кімнати, немов перелякане мишеня, тремтіла Арра. А Вадим стояв поруч, грубо обвиваючи рукою її талію.

Не вагаючись жодної секунди, Каріл заклинанням відкинув його в інший кінець кімнати.

— Ти що, геть здурів?! — закричав чарівник і запустив у Вадима блискавку закляття, від якої хлопець упав на підлогу і скорчився.

— Я здурів? Так ви мене витягли з дому в якийсь лівий світ, треба ж мені хоч якось розслабитися. Я й так уже давно немов на голках. А вона сама зі мною загравала ще в шинку! Чому я не можу чогось такого…

Перш ніж Вадим встиг договорити, заплакана дівчина підбігла до Дейка, який саме увірвався до кімнати. А Каріл тимчасом запустив у паршивця ще одне заклинання».