Юлія Смаль. Як я була ботом

Максим Гах, автор роману «П’ятий парк» і низки оповідань-переможців літературних конкурсів, цього разу являє геть нетипову для нашого літературного ландшафту збірку короткої прози. Тихий, виважений та стилістично відшліфований авторський голос майже ніколи не підвищується до надто гучних регістрів, утім, це не заважає йому вести захопливу оповідь про речі незвичні, химерні й до болю знайомі водночас.

Зовсім різні за сюжетом і концепцією, представлені у збірці оповідання об’єднує завуальоване, нерідко винесене за дужки тексту відчуття екзистенційної тривоги. Воно проступає крізь нашарування життєвих обставин, нагадуючи, що повсякденність – лише декорація, покликана приховати якусь глибинну, основоположну таємницю буття, що готова нам розкритися будь-якої миті. У той час як ми вперто продовжуємо свою подорож пустелею реальності.

Збірка оповідань Максима Гаха є найкращим підтвердженням того, що після тривалого перебування в тіні перекладної літератури нова українська проза все впевненіше заявляє про себе. Регістр звучання оповідань, що увійшли до збірки, найрізноманітніший: від спогадів про втрачену в какофонії дорослого життя музику дитинства до звіту про діяльність компанії, що керує людськими долями, від бредберівських марсіанських хронік у до болю знайомому вітчизняним читачам провінційному антуражі до тибетських демонів смерті на святі першого дзвоника.

Та попри концептуальне й сюжетне різноманіття, є одна тема, яка червоною ниткою проходить через усю збірку – тема переходу від звичного “тут і тепер” до трансцендентного “там”. Саме ця ідея утворює той міцний фундамент, на який, подібно до теракотової вежі з однойменного оповідання, спирається ретельно вибудувана конструкція цієї часом напрочуд затишної, часом сповненої тривоги прози.

— Це ще що таке? — Мартині очі буквально округлилися від жаху.

— Телевізійний спрут, — пояснив хіпан. — Не дозволяйте йому себе торкатися. У нього токсичний слиз, перетворює на зомбі.

— Звідки ви стільки знаєте про телебачення? Ви що, його дивитесь? — здивувалася Марта.

— Не зовсім, — усміхнувся хіпан. — Сусіди дивляться. Стіни тонкі, все чути.

— Двоє молодиків, пляшка оковитої та перфоратор. Кривава бійня на Позняках, — просичав спрут добре поставленим дикторським голосом. На екрані, що слугував потворі мордою, Іван побачив оновлений логотип СТБ у вигляді накресленої кров’ю пентаграми, в центрі якої лежала троянда з шоу «Холостяк».

— Думайте про хороше, — попередила Бабця Австрія. — Тамта мерзота живиться темною психічною енергією!

— До моря діти не доїхали. Смертельне ДТП на Одещині, — якби спрут мав рота, він би злорадно посміхнувся.

— Добре, хоч «Інтер» включити не додумалися, — зауважив хіпан, точковими розрядами проріджуючи лави дрібних тролів, що все лізли й лізли з добре угноєної френд-стрічки. — А то б ми тут зараз такого наслухалися….