Саньмао. Історії Сахари

“Історії Сахари” запрошують нас у дивовижний світ пустельного життя Саньмао – космополітки, бунтарки і мандрівниці, яка мріяла стати першою жінкою-дослідницею, що подолає найбільшу пустелю світу. Зухвала дитяча мрія привела її до загубленого серед пісків містечка Ель-Аюн, столиці тогочасної Іспанської Сахари. Там Саньмао зустріне друзів і недругів, порине у терпку суміш екзотичних культур і відкриє серце справжньому коханню. В її оповіданнях, схожих на щоденникові записи, переплітаються любов і втрата, свобода і небезпека, прожиті й розказані то енергійно й дотепно, то медитативно і ніжно, але завжди – з невимовною позачасовою щирістю, яка забезпечила їм читацьку любов на всіх континентах. Опублікована в 1976 році збірка “Історії Сахари” була продана загальним тиражем понад 15 мільйонів примірників.

Я не люблю ходити до лікаря, коли занедужаю. Це не означає, що я рідко хворію, навпаки, у мене щодня з’являються дрібні болячки, тому мені ліньки ходити в лікарню. За пів життя я зібрала велику аптечку, яку завжди беру з собою всюди, куди їду. Користуючись нею довгий час, я навчилася лікувати багато хвороб. Торік під час поїздки до великої пустелі я двома таблетками аспірину вилікувала головний біль у старої сахараві. Після того ще кілька днів до мого намету приводили дітей та літніх людей за ліками. Тоді я наважувалася давати їм тільки антисептик, протизапальні мазі, знеболювальне й таке інше. Проте на місцевих кочівників, далеких від цивілізації, ці ліки справляли велике враження. Перед поверненням у маленьке містечко Ель-Аюн усі свої продовольчі й лікарські запаси я залишила бідним сахараві, які жили в наметах.

Уже невдовзі після приїзду моя африканська сусідка прийшла просити знеболювальне від головного болю. Я знала, що тут є державна лікарня, тому не мала наміру давати їй таблетки, а натомість попросила сходити до лікаря. Я не думала, що місцеві жінки такі самі, як і я, — не ходять у лікарню, коли хворіють. Але в них була інша причина — лікарі-чоловіки. Ці жінки, які весь день ховають обличчя за чадрою, швидше помруть від хвороби, ніж підуть до лікаря. Тому я не мала іншого виходу й неохоче дала їй дві таблетки знеболювального. Не знаю, хто про мене розповів, але відтоді всі жінки з околиці почали приходити до мене з незначними хворобами. Найбільше їм подобалося те, що крім ліків я інколи давала свій одяг. Це ще дужче збільшило кількість відвідувачок. Я думала так: якщо для них краще померти, ніж іти до лікаря, то я допомагатиму їм із незначними болячками. Це зменшуватиме їхні страждання й водночас розважатиме моє самотнє життя в пустелі. Хіба це не вб’є двох зайців одним пострілом? До того ж я помітила, що вісімдесят відсотків жінок і дітей вилікувалися за допомогою ліків, які я давала. Тому поступово моя сміливість зростала і я інколи навіть ходила на прийом додому. Коли Хосе бачив, що я лікую людей так, наче граюся з ними в ляльки, його часто аж кидало в піт. Він вважав, що я просто забавляюся. Проте Хосе не знав, що я в цю забавку вкладала глибоку любов.

Моя десятирічна сусідка Джвейджа скоро мала виходити заміж. За пів місяця до весілля на внутрішній поверхні її стегна вискочив червоний фурункул. Спочатку він був завбільшки, як мідна монета, твердим на дотик і без гною. Через припухлість верхній шар шкіри надувся і блищав. Лімфовузли теж набрякли і скидалися на дві кульки. Наступного дня я пішла її провідати. Чиряк на нозі вже був завбільшки, як персикова кісточка. Дівчина лежала на потертому маті на землі та стогнала. — Так не годиться, їй треба до лікаря! — пояснила я матері. — Лікареві не можна показувати те місце. Вона скоро виходить заміж, — рішуче відповіла матір. Усе, що я могла, — це дати їй протизапальну мазь і спеціальні сильнодіючі пігулки. Так минуло три-чотири дні, але їй не кращало. Я ще раз запитала батька: — Ви повезете її до лікаря? На що він відповів так само: — У жодному разі. Я згадала, що вдома залишилося трішки соєвих бобів. Іншого виходу не було. Довелося пробувати китайську медицину на африканцях. Я пішла додому розтирати боби. Хосе побачив мене на кухні, зазирнув і запитав: — Ти готуєш? — Роблю ліки для Джвейджи, — відповіла йому. Він на хвильку завмер, а потім знову запитав: — Із бобів? — Це стародавній спосіб, який я вичитала у книжці про китайську медицину. Моя відповідь його не задовольнила: