Марина Кафтан. Історія брехні. Як ми обманюємося

Майкл із родиною переїжджає у невеличке містечко і страшенно нудиться без друзів. Аж якось виявляє, що в їхньому напіврозваленому гаражі живе дивний виснажений буркотун на ім’я Скелліґ. Він говорить якимись шарадами, та й сам по-справжньому таємничий: здається, з-під його піджака випинають крила. Хлопчик потайки навідує загадкове створіння, довіривши таємницю тільки дівчинці на ім’я Міна. Разом із героями книжки читачі поринуть у дивовижний світ і спробують розгадати, ким насправді є Скелліґ і чи причетний він до порятунку Майклової сестрички. Може, янголи справді існують, тільки вони не такі, якими ми їх уявляємо.

Я знайшов його в гаражі в неділю по обіді. Напередодні ми саме переїхали на Фальконер – роуд. Зима добігала кінця. Мама все повторювала, що в’їздини ми святкуватимемо разом із настанням весни. У гаражі я тоді був сам – один. Геть самісінький. Усі інші разом із доктором Смертю метушилися в будинку навколо маляти.

Він лежав у темряві, за якимись здоровенними ящиками, серед бруду й пилюки. Скидалося на те, що він там цілу вічність провалявся. Був увесь якийсь замурзаний, блідий, висохлий, і я спочатку вирішив, що він мертвий. А втім, я дуже помилявся. Правду про нього я мав дізнатися вже незабаром, і полягала вона в тому, що іншого такого створіння в цілому світі не було.
Я кажу «в гаражі», тому що агент із нерухомості, містер Стоун, назвав цю халабуду гаражем. А взагалі – то вона більше скидалася на якийсь будівельний майданчик, чи смітнище, а чи на один із тих старезних складів — тих, що наразі саме взялися зносити в порту.

Стоун провів нас садом, прочинив двері й кишеньковим ліхтариком підсвітив потемок. Ми й собі слідом за ним зазирнули до приміщення.

— А тепер подумки змалюйте – но собі, як воно буде, — мовив він. — Спробуйте уявити, що тут усе наяложено, аж блищить, і двері нові, і відремонтовано дах. Це ж який буде чудовезний гараж на дві автівки!

Він зиркнув на мене з дурнуватим вишкіром.

— А чи можна влаштувати тут щось для тебе, хлопче, таку собі затишну схованку для тебе й твоїх друзів? Як гадаєш, га? Я відвів очі. Мені взагалі не хотілося мати з ним ніяких справ. Знову за рибу гроші! Він постійно товкмачив одне й те саме: мовляв, «подумки змалюйте – но собі», «спробуйте уявити»…

Поки ми роздивлялися будинок, я повсякчас думав про Ерні Маєрса, отого стариганя, який тут роками жив на самоті. Коли він помер, тіло знайшли тільки за тиждень. Мрець лежав під столом на кухні. От саме це я собі й уявляв, коли Стоун знову заводив своє «а змалюйте – но собі подумки». Він це товкмачив навіть у їдальні, де в кутку стояв старий порепаний унітаз, відгороджений фанерною ширмою. Мені кортіло гримнути на нього, щоб стулив пельку, але він заходився пояснювати пошепки, що останнім часом Ерні вже просто несила було здолати сходи на другий поверх. Тому його ліжко перенесли донизу та облаштували туалет, щоб йому не було аж так важко.. Оповідаючи це, Стоун повсякчас дивився на мене скоса, наче вважав, що мені таке чути не годиться. Мені самому страшенно кортіло накивати звідси п’ятами, повернутися до нашого колишнього будинку, але мама з татом сприймали все це геть по – іншому. Вони поводилися так, наче на нас чекала якась захоплива пригода. І вони таки купили цей будинок. Заходилися прибирати в ньому, чистити, фарбувати. А потім народилося дитинча — раніше, ніж годилося. Отак – от.