Клавдія Пічман. Хмара

Ні, про таке неможливо й думати. Щоб у ліцеї, де всім було так кльово, їхні життя раптом затріпотіли на волосинці. У кулачку несподівано осмілілої однокласниці. Це ж не терористка, а завжди покірна й мовчазна Міра Ігнатенко наважилася на таке. Ніхто не знав, що з ними буде: натисне вона кнопку вибухівки чи ні. Життя вимірювали миттєвості. Кожен по-своєму відчув його ціну і поводився так, яким був насправді. Кожен почув від неї те, чим увігнався в її травмовану пам’ять. А вона виказувала їм свою правду. Проживала десятки своїх вимушених життів. Коли сподівалася на справедливість. Хотіла бути з ними. Шукала любові. А наштовхувалася на знущання. Міра розуміла, що жорстокістю йти проти жорстокості абсурдно. Але вже не могла зупинитися. Майбутнього не уявляла. Ні свого, ні їхнього. Її однокласники й не думали про справжні причини того, що відбувалося. Помста була шляхом втратити себе. Єдиний, кого не поглинула ця брутальність, був Макс. Дуже драматично закінчилося все. Із гіркими уроками. І правом на життя.

«На дошці акуратним почерком написала римську цифру «І».

— Перше, — кинула оком на нас. — Хто відчуває, що нічим переді мною не завинив, може встати й піти. Його чи її я відпущу. Мені не треба невинних жертв.»