Роджер Желязни. Хроніки Амбера : у 10 кн. Кн. 10 : Принц Хаосу. Обкладинка 1

Десята книжка знаменитого циклу «Хроніки Амбера» американського письменника Р. Желязни розпочинається з коронації Люка та Дари, на якій присутній і Мерлін. Тим часом помер Свейвілл — король Хаосу. У Дворах на сина Корвіна і Дари чекає неочікувана новина — після низки вбивств та дуелей він став третім претендентом на престол. Ба більше, Лоґрус обрав на цю роль саме його. Чи погодиться Мерлін стати правителем? А може, він повернеться в Амбер? Чи обере життя у Тіні Земля? Хто переможе в одвічному протистоянні Порядку й Хаосу? Чи вдасться Мерліну знайти свого батька?

«І отак ми їхали — шість кроків міською вулицею, серед автомобільних гудків, де краї чорного шляху позначали відбитки шин; чверть милі чорним піском узбережжя над зеленим опаловим морем, а верхівки пальм колихалися праворуч від нас; через потьмяніле снігове поле; висохлим темнобарвним річищем, що ховалося під кам’яний міст; потім прерією; знову присмерковим лісом, і Тигр жодного разу не сполохався, не затремтів, навіть коли Далт врізався ногою в чоботі у вітрове скло якогось автомобіля і відламав антену.

Дорога стала вже чи не вдвічі ширшою з того часу, як я вперше на ній опинився. Мертві дерева в її межах тепер траплялися частіше; вони стояли, наче фотографічні негативи своїх світлих двійників, віддалених від дороги на кілька футів. Хоч віття й листя живих дерев раз у раз хвилювалося, ми не відчували жодного повіву вітру. Поступово й наші голоси, і тупіт копит наших коней теж стали лунати дещо приглушено. І скільки ми їхали цією стежиною, увесь час навколо нас стояв тремкий присмерк, хоча варто було зробити кілька кроків убік, що ми й вчиняли час від часу, аби опинитися чи то під полуденним сонцем, чи то в опівнічній темряві. Високо серед віття почорнілих дерев сиділи птахи. Вони здавалися мертвими, хоча інколи можна було помітити, що вони рухаються; можливо, це вони видавали ті хрипкі, уривчасті, схожі на крукання, звуки, що зрідка долітали до нас.

Одного разу з правого боку ми побачили вогонь, що палахкотів нестримно; іншого разу ми проминули льодовик, який підійшов зліва впритул до стежини. Вона ж тим часом дедалі ширшала. Це ще й близько не була та Чорна дорога, яку описував мені Корвін, згадуючи дні війни, але вона тепер була достатньо широкою, аби ми могли їхати поруч.

— Люку, — промовив я після тривалого мовчання.

— Агов, — озвався він. Він тепер їхав ліворуч від мене, Найда — праворуч, а Далт — ще правіше, за нею. — Що таке?

— Я не хочу бути королем.

— Я теж, — відповів він. — Сильно вони на тебе насідають?

— Боюся, вони загребуть мене та й коронують, щойно я повернуся. Усі, хто стояли мені на шляху, раптово померли. Вони дійсно планують сунути мене на трон, оженити на Корал…

— Угу, — сказав він. — А я маю два питання щодо цього. По-перше, а з цього, дійсно, буде якийсь зиск?

— Лоґрус, схоже, вважає, що буде, принаймні на певний час. А в політиці ж і взагалі немає нічого вічного…

— А по-друге, — промовив він, — якщо для тебе ця держава важить стільки ж, скільки для мене Кашфа, ти не можеш дозволити їй зійти на пси, якщо здатен тому зарадити. Навіть якщо це ставить хрест на твоєму щасливому житті, як ти його уявляєш. Ти не хочеш сідати на трон, тоді мусиш мати якийсь альтернативний план. То що ти надумав?..