Олександр Харчук. Мертві

«Мій дід танцював краще за всіх» — серія оповідань, що складаються в єдину історію п’яти родин, діти з яких знайомляться в школі першого вересня в перший рік незалежності України та залишаються друзями на все життя. Від двадцятих років в Харкові і знищення театру Леся Курбаса через Голодомор, Другу світову, дев’яності й кілька хвиль еміграції до війни на Донбасі.

Ця книжка в першу чергу про прийняття минулого. Про те, як події та обставини впливають на нас незалежно від того, чи знаємо ми про них. Про тяглість і зв’язок поколінь, бажання любові та прийняття, самотність як наслідок або як причину. Про втрати – осмислені чи неосмислені, виправдані чи безглузді. Та, головне, про те, що навіть самотнім, відкинутим, поламаним теж можна вижити і жити, бо, попри все, завжди залишається можливість врешті стати щасливим.

Уже першого дня в школі Лілічка здобула знання, і це одразу стало їй за перешкоду на шляху до подальшого радісного та cтаранного відвідування школи; а саме Лілічка впевнилася в тому, що раніше й так підозрювала: не всі знання вона хотіла би здобути. Деякі знання були, наприклад, неприємні, болісні, незручні, а ще деякі навіть могли спричинитися до розлуки з власним майном: так, їй певні знання коштували мишки — улюбленої пластмасової брошки, яку вона носила на береті, коли холодно, та на комірці, коли тепло. Бо всі шапки Лілічки були — берети, всі сукні Лілічки були з комірцем, а всі знання Лілічка мала здобувати радісніше, легше та старанніше, ніж будь-хто інший. І це лише перший день, ну!