Моніка Пейткс. Мія дорослішає. Що варто знати про дозрівання

У книзі розповідається захоплива, романтична й водночас серйозна історія про юну дівчину Рінні. Говорити тільки правду — за таким принципом вона живе й через це набуває собі як друзів, так і ворогів. Та раптом Рінні опиняється в ситуації, коли змушена постійно брехати. Як зізнатися коханому, що вона стала причиною його нещастя? Чи все-все має знати найліпша подруга (і чи справді вона найліпша)? Як переступити через страх, аби висловити все, що накипіло? Адже найрідніші люди заслуговують на те, щоб знати правду, навіть якщо вона гірчить, наче кавове зерня…

— Гей, ти.

Крістіан.

Його голос ніби огортав мене єдиною дійсністю, яка мала значення.

— Ось. — Він шпурнув мені зошита. Я незграбно зловила його.

«І як воно?» — застрягло в мене в горлі. Він здавався геть виснаженим. Як наче прибульці викрали його і повернули додому тільки після того, як вдосталь поекспериментували на ньому. Мені не хотілося знати, що вони з ним робили.

— Дякую.

— Не варто подяки! Радий допомогти, — сказав він тихим стомленим голосом.

Тільки зараз усе інше теж увірвалось у мою реальність. Лікарня, ліжко, медбрат, але вже інший, який не став зупинятися біля мене, і тому мені довелося бігти за ліжком, намагаючись усміхатися, незважаючи на все.

— Не варто подяки! Отак, значить. Зазнайко. Але в мене для тебе все одно є винагорода.

І, поки медбрат відвернувся в інший бік, я нишком підсунула паперовий пакетик із булочкою Крістіану під ковдру. Моя рука випадково торкнулась його ноги. Я відчула, як сором заливає обличчя, але він нічого не помітив.

Ні того, як я зашарілася.

Ні мого доторку.