Зарубіжна художня література

Пастка, Еміль Золя

180₴

Еміль Золя. Пастка

Золя, Еміль. Пастка: роман / Еміль Золя; з фр. пер. В. Кашук. — К.: Вид-во Жупанського, 2021. — (Майстри світової прози). 480 с.



Еміль Золя (1840 – 1902) – видатний французький письменник, журналіст, критик, відомий як засновник і головний теоретик натуралістичної прози, який прагнув науково обґрунтувати свій літературний метод, шукаючи зв’язок між природним та соціальним корінням людської психології.

Неухильно дотримуючись свого кредо «Nulla dies sine linea» («Ані дня без рядка»), Золя вдалося стати одним із найпопулярніших письменників останньої чверті ХІХ ст. світового рівня, започаткувати окремий літературний напрям, втілити свій найбільший творчий задум – написати цикл з двадцяти романів «Ругон-Макари» (1870 – 1893), «природну і соціальну історію однієї родини за часів Другої імперії». Більшість його творів перекладено десятками мов та екранізовано. Золя також прославився участю в справі Дрейфуса, надрукувавши на початку 1898 року в газеті «L’Aurore» статтю «Я звинувачую», після чого мусив тікати до Англії через загрозу ув’язнення.

«Пастка» – один із найголовніших творів Еміля Золя, в якому письменник повною мірою реалізує свій творчий метод. «Пастка», «найнатуралістичніший» роман в усьому доробку автора, зазнав шаленої критики за відверту фізіологічність і стиль та водночас приніс письменникові світову славу й визнання.

Дія твору відбувається в паризькому передмісті середини ХІХ ст. На прикладі однієї родини Золя змальовує побут і проблеми нижчих верств населення тогочасної Франції, показує вплив середовища на людину, говорить про роль жінки в суспільстві, висміює людське невігластво. Відвертість, безкомпромісність, ба навіть жорстокість роману роблять його блискучим літературним артефактом, актуальність якого не тьмяніє й понині.



Ніхто достеменно не знав, від чого вона померла. Говорили і так, і перетак. Насправді ж вона пішла на той світ через злидні, бруд і втому, через своє скалічене життя. Здохла, бо оскотиніла, – як казали Лорійо. Одного ранку, коли на сходах поширився сморід, сусіди згадали, що вже два дні не бачили Жервези; знайшли її в комірчині, вже позеленілою.

Забирати її прийшов дядько Базуж, з бідняцькою труною під пахвою. Того дня він теж добряче налигався, однак мав добрий настрій і був веселий, як горобець. Упізнавши клієнтку, з якою довелося мати справу, він, поки лаштував своє нехитре начиння, пустився у філософські роздуми.

– Усі там будемо… Нема чого спішити, місця там усім вистачить… А квапляться дурні: швидше все одно не буде… Я ж хочу тільки прислужитися. Одні хочуть, інші не хочуть. І як тут розібратися… Ось одна, що не хотіла, а потім захотіла. Отже, мусила чекати… Нарешті таки діждала і, їй-бо, вона на це заслужила! Анумо, веселіш!

Коли старий Базуж обхопив її своїми чорними дужими рук, він геть розчулився й обережно підняв цю жінку, яка так довго марила ним. Далі він по-батьківському дбайливо вклав її до труни й пробелькотів, гикаючи між словами:

– Знаєш… Послухай мене… Це я, Бібі-Веселун, дамський розрадник… Ну от, ти й щаслива. Люлі-лю, моя красунечко.

Номер стенду: D 3.23

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект