Дмитро Корчинський. Протоколи загублених снів

Київ, 1968 рік, кінець «відлиги». Юра – студент-фізик, успішний комсомольський ватажок, перспективний науковець-початківець — потрапляє в лещата непростих обставин і в пекло власних сумнівів: йому потрібно зробити моральний вибір, а він відчуває, що не готовий до цього. Адже його життя є своєрідним буфером поміж двома світами, — з одного боку, світом «золотої молоді», дітей секретарів ЦК КПУ, ЦК ЛКСМУ, КДБ, а з іншого, — світом його мами Клавки, яка є однією з тих безіменних і негероїчних представників української інтелігенції, що тримають на своїх плечах могутній тил для шістдесятництва.

Роман «Юра» є сіквелом, тобто незалежним про­довженням роману «Клавка» (2019).

У Клавки давно вже зник пієтет до цього будинку, яким вона просто марила двадцять років тому. Зараз, після стількох років життя в чотирикімнатній просторій квартирі у відомчому будинку на Печерську, РОЛІТ їй видавався великим комунальним письменницьким мурашником, пережитком епохи 1930-х, — затісним, затемним і не дуже зручним для щоденного побуту. Він якось дуже постарів за двадцять років і став старомодним, так само як і його мешканці. Літературні небожителі перетворилися на літературних пенсіонерів, обросли дітьми, внуками, речами, килимами, книгами. Ні, літературні небожителі в українській літературі не зникли, але їм на зміну прийшли тридцятирічні, що тіснилися в найманих кутках, кімнатках, квартирах. Якщо пенсіонерів РОЛІТу друкували за їхні колишні заслуги перед Батьківщиною, то цю молоду «шушваль» Клавці доводилося «витягувати за вуха».

Так що РОЛІТ її більше не надихав, але, за давньою традицією, вона раз на два місяці ходила на посиденьки до Прохорової, яка все ще мешкала в тій самій комунальній квартирі, в кімнатці з краєвидом на скверик із крислатим кленом. По сусідству з нею жила лише одна сім’я Глухеньких, третя кімната квартири, як почесний перехідний прапор, передавалася з рук у руки то одному, то іншому письменникові, котрі, проте, надовго там не затримувались, як і свого часу Баратинський.

Скільки розмов перебалакано в тій кімнатці Прохорової, скільки книжок обговорено, скільки там усього сталося! Саме тут Баратинський — молодий красень, герой війни, письменник-початківець і сусід Прохорової по комунальній квартирі — привселюдно признався Клавці в коханні й запропонував їй вийти заміж! А коли пізніше вона йому відмовила, а точніше, не давши відповіді, похапцем і тихо вискочила за Бакланова, він запив на півроку, а тоді так само похапцем і так само тихо одружився з Мотею — бідною родичкою Глухеньких. А на початку 60-х Баратинський виїхав з РОЛІТУ, отримавши квартиру в одному з відомчих «комсомольських» будинків по вулиці Глібова.

Там, у самому лігвищі Євбазу, було зведено два будинки ЦК ЛКСМУ, «хрущовочки», і там поотримувало квартири багато працівників видавничого концерну «Молодь».

Житловий комплекс на Глібова, звичайно, був не пара «великим кораблям» — письменницьким помпезним будинкам на Леніна, Червоноармійській та Михайла Коцюбинського, — це були два катерочки: два п’ятиповерхові будинки кожен на чотири під’їзди. І розташовані вони були поодаль від центру — на Лук’янівці. Але в них була одна перевага: вони були новенькі.

“