Стюарт Тертон. Сім смертей Евелін Гардкасл

Блекгіт-гаус, бал-маскарад. Об одинадцятій буде вбито доньку господаря маєтку — юну Евелін Гардкасл. Знову. Цей жахливий цикл неможливо розірвати, доки один з присутніх не назве ім’я вбивці.

Щодня Ейден Бішоп прокидатиметься в тілі одного з гостей з одвічним запитанням: хто вбив Евелін Гардкасл? Сім днів, сім перероджень. Можливо, перебуваючи в чужому тілі, Ейден нарешті зможе викрити вбивцю, доки не пролунає черговий постріл і життя Евелін скінчиться… Знов.

Ступаю крок і одразу ж усе забуваю.
— Анно! — вигукую я й вражено стуляю рота.
У голові порожньо. Я зеленого поняття не маю, хто така Анна чи нащо я її кличу. Навіть не знаю, яким чином сюди потрапив. Я стою серед лісу, рукою затуляючи очі від мжички. Серце аж заходиться. Від мене смердить потом, ноги тремтять. Напевне, я біг, от лише не можу пригадати, чому саме.
— Як… — Я затинаюся, побачивши свої руки. Кощаві, потворні. Незнайомі. Я не впізнаю їх. Уперше відчувши страх, намагаюся згадати про себе бодай
щось: когось із родичів, адресу, власний вік, будь-що… але намарно. У мене навіть імені немає. Усі спомини, які ще мить тому жили в моїй голові, нині здиміли без сліду.
Горло перехоплює, дихання стає гучним та уривчастим. Ліс крутиться, чорні цятки майорять перед очима.
«Заспокойтеся».
— Не можу дихати… — сичу я.
Кров нуртує у скронях, і я валюся на землю, пальцями вгрузаючи в багнюку.
«Можете. Просто заспокойтеся».
Голос у моїй свідомості звучить урівноважено, зимно й владно.
«Заплющте очі. Прислухайтеся до лісу. Зберіться».
Корюся голосу й заплющую очі, але єдине, що я чую, — це власне уривчасте дихання. Упродовж тривалого часу воно перекриває все, але звільна, дуже звільна я проколупую у власному страху дірочку, крізь яку прориваються інші звуки.
Дощові краплі лопотять листям, над головою шелестить віття. Праворуч від мене дзюрчить струмок, на деревах ґави, вони б’ють крилами, здіймаючись у небо. Щось шамрає в траві, десь зовсім поряд, на відстані доторку, дріботить кролик.
Одну за одною я сплітаю ці нитки нових споминів, горнуся в рядно свого п’ятихвилинного минулого. Цього досить, щоб притлумити паніку бодай на якийсь мент.
Незграбно зводжуся, мимоволі дивуючись тому, який я високий, як далеко від мене опиняється земля. Заточуючись, струшую вологе листя зі штанів, уперше помітивши, що на мені смокінг. Сорочка забрьохана брудом і червоним вином.
Напевне, я був на кликаній вечері. Кишені порожні. Пальта нема, отже, я не міг відійти аж так далеко. Це обнадіює.
Судячи зі світла, зараз ранок, тож, напевне, я вештався тут цілу ніч. Ніхто не вбирається в смокинг, щоб провести вечір на самоті — отже, хтось уже мусив помітити моє зникнення.
Певна річ, за цими деревами є будинок, мешканці якого наразі саме прокидаються, б’ють на сполох, виряджають пошукові загони… Удивляюся в зарості, непевно, сподіваючись побачити, як із-за гущавини виходять мої друзі, як плескають мене по
плечу й жартують, а потім ми разом повертаємося додому. Утім ці мрії не годні вивести мене з лісу, і я не можу просто сидіти й чекати, поки мене врятують. Мене б’є трем, зуби цокотять.
Треба йти, бодай задля того, щоб зігрітися, але навколо самі дерева. Жодної змоги дізнатися, рухаюсь я назустріч рятунку чи плуганюся чимдалі геть від нього.
Розгубившись, повертаюся до останнього, чим переймався той, ким я був раніше.
— Анно!
Хай хто ця жінка, достеменно саме вона є причиною того, що я зараз тут. Проте я не годен її уявити. Можливо, це моя дружина? Чи донька? Жодне із цих припущень не здається мені правильним, але щось у цьому імені вабить мене. Я відчуваю, як воно ніби намагається скерувати кудись мій розум.
— Анно! — кричу я радше з відчаєм, ніж із надією.
— Рятуйте! — лунає жіночий крик у відповідь.
Я рвучко обертаюся на цей голос. У голові паморочиться, але ген далі між дерев я бачу її, убрану в чорну сукню жінку, яка мчить щодуху. Кілька секунд по тому я помічаю її переслідувача, що дереться за нею крізь чагарник.
— Ані руш! — горлаю я, але голос мій слабкий і зморений; його й не чути за їхнім тупотінням.
Через шок мене наче правець побив; коли нарешті я зриваюся навздогін зі швидкістю, якої й не сподівався від свого знесиленого тіла, ті двоє вже майже зникли з очей. І хоч як хутко я мчу за ними, наздогнати не можу.
Піт заливає мені чоло, струджені ноги не тримають, підтинаються, і я гепаюся в багнюку. Борсаюся в падолисті, насилу здіймаюся на рівні — саме вчасно, щоб почути її крик. Несамовитий, нажаханий, він затоплює ліс. І уривається після пострілу.
— Анно! — гукаю я нестямно. — Анно!
Відповіді немає — лише луна пострілу, що згасала.
Тридцять секунд. Саме стільки я зволікав після того, як угледів її вперше. Саме на цій відстані від неї перебував, коли її вбили. Тридцять секунд вагання, тридцять секунд,
щоби втратити людину остаточно й назавше.
Помічаю в себе під ногами товстелезну гілляку. Піднімаю її, замахуюся на пробу — вага й відчуття шкарубкої кори під пальцями додають мені впевненості. Авжеж, проти пістолета зиску з такої зброї буде мало, але це все одно ліпше, ніж вештатися лісом голіруч. Я й досі задихаюся, і досі тремчу після пробіжки, але відчуття провини тягне мене туди, звідкіля пролунав крик Анни. Намагаючись не шуміти, відсуваю
похиле гілля, видивляючись те, чого бачити мені насправді зовсім не хочеться.Ліворуч від мене хрускає гілка. Затамовую дух, несамовито дослухаючись.
І знову лунає тріск. Чути, як хтось крокує падолистом і сушнею, обходячи мене з тилу.
Кров холоне в жилах, я ціпенію. Не наважуюся озирнутися.
Хрускіт гілок дедалі ближчає, зовсім упритул за спиною я чую неглибоке дихання. Ноги мої підтинаються, ломака випадає з рук.
Я зараз помолився б, але слова пригадати годі.
Тепле дихання торкається шиї. Відчуваю запах алкоголю й цигарок, душок немитого тіла.
— На схід, — хрипить чоловік, кладучи щось важке мені
в кишеню.
Він відступає, кроки віддаляються в гущавину, а я сповзаю долі, притискаюся чолом до багнюки, вдихаю запах вологого падолисту й гниляччя. Щоками струменять сльози. Полегшення, яке я відчуваю, просто принизливе; це боягузтво жалюгідне. Я навіть не зважився глянути своєму мучителеві в очі. Ну що я за людина така?!
Лише за кілька хвилин страх відступає достатньою мірою, щоб я зміг поворухнутися. Але й тепер мушу на якийсь час прихилитися до найближчого дерева, щоб перепочити. Подарунок убивці своєю вагою відтягує мені кишеню. Боячись того, що можу в ній знайти, занурюю руку й видобуваю назовні срібний компас.
— Отакої… — видихаю здивовано.
Скельце тріснуте, метал у подряпинах, на тильному боці гравірування — ініціали «С. Б.». Не розумію, що вони означають, але вказівки вбивці недвозначні.
Мені треба скористатися компасом і рушати на схід.
Кидаю провинний погляд на ліс. Тіло Анни має бути десь неподалік, але мене лякає те, як відреагує вбивця, якщо я наткнуся на нього. Можливо, саме тому я й досі живий — бо не спробував підступитися ближче. Чи й справді мені аж так кортить випробовувати, наскільки вистачить милосердя душогуба?
«Якщо тільки це й справді милосердя».
Дуже довго дивлюся на тремку стрілку компаса. Я майже ні в чому наразі не впевнений, але достеменно знаю, що вбивцям милосердя не притаманне. Байдуже, у яку гру він грає, — я не можу довіряти його пораді, дослухатися до неї не варто.
Але якщо я цього не зроблю… Знову роздивляюся ліс. Хоч куди кинь оком — усюди все однакове: самі дерева, яким кінцяйкраю немає, і похмуре небо.
«Це ж якою мірою треба заблукати, щоб дати змогу дияволові показати тобі шлях додому?»
І вирішую, що саме такою мірою.
Прецінь такою, як заблукав я.
Відхилившись від стовбура, кладу компас на долоню. Стрілка показує на північ, а я вирушаю на схід, проти вітру й холоднечі, проти цілого світу.
Надія полишила мене.
Я сліпець у чистилищі, який не бачить тих гріхів, що допровадили його сюди.