Олександра Дорожовець. Старий будинок

Софійка, нехтуючи бабусиними пересторогами, наважилася піти Тихою вулицею й зазирнути за паркан покинутого, проте неймовірно красивого старого будинку. Несподівано вона стає бранкою цього таємничого місця та його господарів…
Навдивовижу світла і зворушлива історія про те, яким насправді важливим у нашому житті є все,  творене з добром і любов’ю, у що вкладена часточка душі.

— Ой, поглянь! — сплеснула в долоні дівчинка. — Там хтось живе!
Софійка саме побачила, як на ґанок будинку вийшов хлопчик і попрямував у глиб саду кольоровою стежкою.
— Та нікого там немає, — сказала Олеся, навіть не повертаючи голови. — Цей будинок стоїть порожнім, відколи я себе пам’ятаю. Моя бабуся розповідала, що його господарі поїхали до Ізраїлю чи ще кудись далеко і там померли. Тож тепер цей будинок нікому не належить і нікому не потрібен.
— Але ж он хлопчик іде до саду. Я бачила, як він спустився з ґанку.
Олеся підійшла ближче і просунула голову в дірку між ґратами поруч із Софійкою. Доки дівчинка прилаштовувалася, щоб краще все роздивитися, хлопчик на стежці озирнувся, помахав Софійці рукою і зник за деревом. На мить навіть здалося, що він розчинився в повітрі.
Дивний це був хлопчик. Приблизно Софійчиного віку чи, може, трохи старший. Блідий настільки, що 11 аж прозорий, худий, довгий і дуже сумний. Убраний хлопчина був у такий старомодний одяг, який Софійка бачила лише на юнацьких фотографіях стрийка (батькового старшого брата): він носив штани-кльоші й сорочку в дрібні квіточки з неймовірно широким косим коміром, а на ногах мав черевики на широких підборах.