Станіслав Асєєв. В ізоляції

Після початку війни Станіслав Асєєв залишився на окупованій території Донбасу та писав статті до українських медіа, де намагався емоційно осягнути та раціонально зрозуміти, що відбувається у свідомості його сусідів та друзів під тиском пропаганди та злиднів. У його текстах мало політики – більше рефлексій добре освіченої людини щодо мороку війни та змін людської психіки, які неодмінно відбуваються за таких обставин. Важко визнавати, але на велику кількість поставлених у 2015-2017 рр. питань відповідей немає і досі.

У травні 2017 року автора було затримано бойовиками так званого «МГБ «ДНР» та ув’язнено у Донецьку. Асєєва звільнили наприкінці 2019 року в рамках масштабного обміну полоненими.

У 2021 році за книгу есеїв «В ізоляції» Станіслав Асєєв отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка у номінації «Публіцистика, журналістика».

Друга книга автора – «Світлий шлях, або Історія одного концтабору» – розповідає про те, як український журналіст Станіслав Асєєв 28 місяців виживав в нелегальній тюрмі у Донецьку, та є фактично продовженням цієї збірки.

Дозвольте представитись. Я — корінний мешканець Макіївки, який прожив у ній більшу частину свого життя, хоч і народився в Донецьку. Віднедавна мій розум, як і уми мільйонів у нашій країні, займає одне просте питання: чому?

Як сталося так, що ненависть, котра часом потребує цілих поколінь для свого втілення, проросла на нашій землі лише за рік і закріпилася тут так міцно, що не дає двом унікальним народам ступити за межі шаблонів, які сьогодні диктує ТБ?

Звичайно, я не вимагаю відповіді на це запитання і повноцінно, мабуть, не зміг би відповісти й сам. Але спалені будинки та міни, що стирчать із асфальту, не дають нам права сьогодні не ставити його зовсім. Коли ви йдете теплою, сонячною вулицею, а за мить чуєте вибух від мін і бачите з десяток мертвих людей, після чого знову звучить тиша й далі їздять трамваї, неможливо не помітити абсурду, що наповнює собою війну. Війну, в якій кров освячують ідеї, що ніколи не сту¬пали далі університетських дверей.

Сьогоднішній погляд на Україну очима Москви — це погляд на доларовий папірець американських інтересів і західних цінностей, що штовхають до російських кордонів ешелони ракет. Москва бачить в Україні не самобутню думку, що намагається віднайти себе крізь туман радянської епохи, а саму загрозу цій епосі, яка ще продовжується у Кремлі. Морозиво по 9 копійок та 1/6 частина суші — чи можна ще бажати чогось?

Але нацизм, цей монстр, яким так лякають російський народ, характеризується, зокрема, й згуртованістю і сліпим преклонінням народу перед єдиним пророком, що веде націю до великої мрії. Але де ще ми зможемо знайти таку різношерстість та неоднозначність думок щодо свого президента, як не в Україні, де кожен новий її глава навряд чи має більші повагу та успіх, ніж його попередник? І де ще, як не в Росії, у сьогочасній Європі ми зможемо знайти таку сліпу віру та майже побожний страх, із яким вашому лідерові цілують руки священики, а цілий народ аплодує будь-якому рішенню, наче стоячи в одній партійній залі розміром із цілу державу?