Стефан Гертманс. Війна і терпентина

Роман у стилі нуар, у якому магія сплелася з життям — любовними історіями, журналістським розслідуванням, відчуттями і прагненнями людей.

Головний герой — талановитий журналіст, який не вірить у містику. Та ось він потрапляє у вир неймовірних пригод — і вже не може заперечувати існування того самого потойбічного. Сюжет заплутаний, проте стежити за ним захопливо. І як інтригує кінцівка!

Дочитаєш і думаєш собі: «Це правда чи містифікація Кордови?»

Відчуття реальності описаних у романі подій додають скриншоти з сайтів. Поґуґли, може, і тобі вдасться зайти на «Чорну дошку»?..

Було холодно, я вимок як хлющ. Кам’янисту стежку зрили калюжі, чорну гладінь водосховища огорнув туман. Він застрягав у прибережних комишах і стирав околиці парку, ніби їх намалювали на папері й надірвали краєчок. Від величних хмарочосів П’ятої авеню залишилися хіба що поодинокі золоті вогники, які палали в темряві й відбивались у воді при березі, наче потьмянілі монетки на дні. Під черговим чавунним ліхтарем тінь моя рвучко кидалася повз мене, поспіхом блідла й відклеювалась — їй, мабуть, бракувало сміливості залишитися.

Заходячи на шосте коло, я проминув Південний гідровузол, озирнувся через плече — і побачив незнайому постать.
Під ліхтарем стояла дівчина: обличчя в затінку, червоне пальто просякло світлом з-за спини, протинаючи ніч яскравим мазком.
Дівчина? Тут? Сама? Вона що — збожеволіла?

Я обернувся, роздратований її наївністю — чи легковажністю, чи що там привело її сюди. Манхеттенські жінки, звичайно, розкішні — та часом забувають, що вони не безсмертні. Веселими п’ятничними вечорами вони розсипаються містом, наче конфеті, — і гадки не мають, до якої діри потраплять у суботу.

Стежка вела на північ, дощ колов обличчя, кривим тунелем нависало обважніле гілля. Забруднений по кісточки, я обігнув ряди лавочок і дугу містка.

Дівчина зникла.