Редакція Роберта Ґерварта та Джона Горна. Війна під час миру. Збройні конфлікти в Європі після Першої світової війни 1917–1923

«Пракатастрофа» 1914−1918 років стала епіцентром циклу збройних конфліктів, який у деяких частинах Європи розпочався ще в 1912-му і тривав до 1923-го й охопив значні території. Воєнізовані конфлікти поширювалися не лише Східною й Центральною Європою, але також Ірландією, Малою Азією й Близьким Сходом. Ці малодосліджені післявоєнні змагання вартували багатьох життів і, на жаль, є несправедливо забуті. «Війна під час миру» — провідна тема збірника статей, що ретельніше розкриває проблеми парамілітаризму в міжвоєнний період ХХ століття.

Завершення Першої світової війни не принесло Європі миттєвого миру. Якраз навпаки, від 1917 до 1923 року тривали революції, активізувалися контрреволюційні рухи, міжетнічне протистояння, почалися погроми, війни за незалежність, громадянські та міждержавні конфлікти. Їхній спалах спричинили катаклізми світової війни, яка кардинально змінила політичний ландшафт Старого світу. Різного роду прояви насильства охопили Росію, Україну, Фінляндію, Прибалтику, Польщу, Австрію, Угорщину, Німеччину, Італію, Анатолію і Кавказ. В Ірландії розгорнулися водночас війна за незалежність та громадянська війна.
Парамілітаризм був визначною рисою всіх цих конфліктів. Автори пропонованої книжки намагаються дослідити джерела, прояви та спадок цієї форми політичного насильства в період 1917–1923 років. Під воєнізованим насильством ми розуміємо діяльність військових або квазівійськових організацій, що доповнювала або заступала операції регулярних збройних формувань. Іноді це відбувалося завдяки вакууму влади, породженого колапсом держави. В інших випадках такі структури виконували допоміжну роль на боці офіційної адміністрації. У третіх випадках вони протистояли державі. У цю категорію входять випадки насильства під час революційних чи контрреволюційних дій в ім’я секулярних ідеологій, а також насильство на етнічному ґрунті, пов’язане зі створенням нових національних держав чи меншинами, що протистояли цьому процесові. Поряд із цим, мали місце й інші форми насильства, як-от соціальні протести, повстання, тероризм, поліцейські репресії, злочинність та бойові дії регулярних армій. (…)
Саме радикалізація політики під час Першої світової війни перетворила конкурентні рухи й доктрини на загальноєвропейський конфлікт ідеологій. У 1917 році Вудро Вілсон дав нове визначення мети союзників у війні у вигляді хрестового походу за демократію та націоналізм. Водночас більшовики захопили владу в Росії і проголосили класову революцію. Виникало питання, чи приймуть демократичні цінності нові національні держави, скроєні з уламків імперій, що їх обстоювали на Паризькій мирній конференції лідери країн Антанти. (…)
Більшовицька революція і громадянська війна породили страх загальноєвропейської класової війни. Такою ж революційною виявилася ідея створення етнічно однорідних національних держав, наприкінці Першої світової війни вона стала одним із найважливіших джерел парамілітарного насильства в Європі. Це насамперед стосується територій, де проти такої ідеї виступали уряди, імперські династії або інші — меншини — національні групи. Революційне насильство після 1917 року розвивалося в річищі ХІХ століття, для якого були характерні чіткі ідеологічні барикади, натомість насильство на етнічному ґрунті було явищем куди складнішим і заплутанішим. Багато дій, що їх пояснювали ідеологією або політикою, насправді спричинило старе напруження або й простіші речі типу заздрості, жадібності чи хтивості. (Роберт Ґерварт, Джон Горн)