Артем Чапай. Вивітрювання

Наскільки справді зміняться люди в екстремальних умовах? Напевно, навіть після кінця світу хтось інтригуватиме та сваритиметься, братиме й даватиме хабарі, буде борсатися заради привілеїв, ширити ненависть або теорії змови – а хтось, навпаки, піклуватиметься про слабких і допомагатиме чужим, прагнутиме справедливості й виявлятиме милосердя, буде любити, навіть жартувати попри все. Чи, може, та сама людина робитиме як одне, так і інше?

Сонце зійшло на вже чистому небі й тепер світило мені в очі, та ще й повторно відбиваючись від мокрої дороги. Умитий ранок блискучої краси. Так ніби нічого й не сталося. Селами шмигали коти, під парканами ходили кури. Над полем літала велика зграя граків.
– Я почала б думати, що Земля задовбалась і скинула людей, – заговорила Зоя, дивлячись уперед, не на мене. – Якби думала, що планета має розум. Пам’ятаєш оті жартики про те, як ми гордо вважаємо себе вінцем творіння, а насправді біосфері просто потрібен пластик, і це наша справжня функція. Виконали, пора в утиль. А може, треба було дістати з-під землі побільше вуглецю, щоб рослинкам краще рослося. Може, люди були просто добривом, але виявились із тих добрив, які ото, знаєш, перепалюють землю, коли його забагато. Тепер планетка прибирає нас. І ніжненько так. Евтаназія. Ти помітив, як ми легко й безболісно розчиняємось?
– Вивітрюємось, – виправив я крізь зуби, не відриваючи погляду від дороги.