Борис Херсонський про Аґнона, Бучач та багатогранну душу галицьких міст

Письменник Борис Херсонський розповідає про складні міжкультурні переплетіння Галичини, ідеалістичне уявлення про Бучач та про потрійну національну душу місцевих містечок – польську, українську та єврейську. Есей написано в межах літературної резиденції в Бучачі, що відбувається з ініціативи Літературного центру імені Аґнона та за сприяння канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч».

Неподільно і незлияно

Я пишу ці рядки, ще не бачачи Бучача наживо, не доторкнувшись до його каміння, не спробувавши прорубати собі стежку серед могил єврейського цвинтаря, що дереться по схилу пагорба. Не постоявши в мовчанні біля пам’ятника Шмуелю Йозефу Аґнону, одному з улюблених єврейських письменників.

Я пишу про той, «ідеальний» Бучач, образ якого склався у мене від читання роману Аґнона “Нічний постоялець”, від старих листівок і фотографій, на яких відображено те, чого вже немає і, на жаль, не буде, бо втрачене невідновно. На цей образ накладається зображене на фото та на відео сучасне містечко, в чомусь типове для українського прикордоння. Цей край переходив із рук у руки, ці містечка трощили війни, їхнє населення драматично змінювалося – геноцид, депортація, еміграція. Стіни, архітектура – ​​тіло міста, населення – його душа. Якщо душа вмирає, тіло приречене на руйнування. 

Але в цьому випадку ситуація інша. У містечок Галичини було три душі – польська, українська, єврейська. Три душі, три громади жили у цих містечках. Дві душі покинули його. Українська душа залишилася – спадкоємиця та господиня. Господиня, яка зі зрозумілих причин не могла розпорядитися спадщиною. По-перше. Не дуже й бажала. По-друге, не знала, що зі спадщиною робити. Ну католицьку й греко-католицьку церкву можна перетворити на православну… А що робити з бейт-мідрашем чи синагогою? 

Але в Бучачі цієї проблеми не було – дві війни не залишили майже нічого від присутності євреїв тут. В тому числі й самих євреїв. За одним виключенням – цвинтар, з написами на мацевах, які майже ніхто не здатний прочитати, бо написані дивними буквами, написи, які потрібно читати не ліворуч- праворуч, а навпаки – праворуч-ліворуч. Все в них не так, все – навпаки. Й трималися вони завжди осторонь…

Й поляки теж не дуже тісно спілкувалися з представниками інших спільнот. Природно, спілкувалися, але тільки у міру необхідності: купували, продавали, замовляли та шили одяг та взуття, віддавали у ремонт годинники – мало що потрібно у повсякденному побуті? У ньому, побуті, на перший план виходили не етнокультурні особливості, а професійний, функціональний аспект людських відносин. Але й тут були свої особливості – ну для чого поляку чи українцю професія сойфера, переписувача Тори, чи шойхета, різника, який робить свою справу строго за обрядом, забезпечуючи кошерність м’яса? Те ж саме про матеріальну спадщину: для чого єврейські молитовники, суботні канделябри, ханукальні свічники та менори. Книги – спалити. Металеві предмети можна здати в металобрухт (зараз навіть значна частина музейних експонатів вилучена з пунктів збору металобрухту, не кажучи вже про приватні колекції).

І католицькі молитовники для православних недоречні, й Новий заповіт польською ні до чого. А для юдеїв все це чуже, але ж де вони, юдеї? 

Ще важливе те, що Бучач, як багато інших маленьких містечок Галичини, був більш-менш занедбаний.  Про реставрацію навіть й не йшлося. А те, що цвинтар зберігся, то, звісно, це не від поваги до минулого, а навпаки – від зневаги. У великих містах з єврейськими кладовищами розібралися швидко. Так було і в Одесі. На моїх очах  у сімдесяті було знищено друге єврейське кладовище з меморіалом на честь жертв кривавого погрому 1905 року. Після втручання міжнародної спільноти цей меморіал перенесли на третє (й останнє) кладовище.

Але повернемось до Бучача.

Дві постаті, як вежі, підносяться над «загальним рівнем містечка». Це скульптор Пінзель й письменник Аґнон. Пінзель – представник українсько-польського бароко, видатний у масштабах провінції, але не впевнений, що в музеї, де зібрані скульптури того часу й стилю, його творіння привернули б особливу увагу глядача. Глядача – ні. Краєзнавця й мистецтвознавця – так.

І чим менше залишається скульптур Пінзеля в Бучачі (а процес руйнування не обійшов й цих пам’яток), тим більше уваги краєзнавця. Все ж таки постать Пінзеля залишає певний простір невідомого: не знаємо де й коли народився, де мандрував, де і як обірвалося життя майстра. Атрибуція скульптур у багатьох випадках сумнівна. Які можливості для досліджень й гіпотез! Але ясно, що він представник польської спільноти, однієї з тих, що створювали етнічну мозаїку Галичини взагалі й Бучача. Відвідував його музей у Львові, зберіг враження експресії, яка наближає його до сучасності, до сьогодення… Нещодавно читав, що одна зі скульптур Йогана Пінзеля у Бучачі зазнала значних пошкоджень й перенесена з відкритого повітря під дах, де буде зберігатися…

Так ми побудовані – те, що є, не бережемо, те що втратили – плачемо… Плачемо? Ні, вивчаємо. Втрачене – це невичерпане джерело для досліджень. Прізвища, імена людей, які протягом життя були непомітні, оживають в архівах, потрапляють на сторінки наукових праць – статей та монографій… 

Аґнон – інша справа. Це всесвітньо відомий письменник, автор численних романів, ще й увінчаний короною Нобелівського лауреата. Ми точно знаємо, де і коли він народився, де і коли помер, де жив, що писав, відома географія його мандрувань.

Незважаючи на декілька пожеж, у яких були знищені його манускрипти, численні книги збереглися, надруковані, перекладені численними мовами, монографії, які присвячені його творчості, видані у багатьох країнах. Але, все ж таки, його постать в Україні залишає деякий присмак маргінальності, бо традиційна єврейська культура в нас сьогодні щось дивне…

Є чим пишатися. Є що вивчати. Є кому поставити пам’ятник, досить скромний, але ж пам’ятник. Й меморіальна дошка на стіні. Проблема в тому, що Аґнон покинув Бучач, де народився й навчався Торі й Талмуду. Покинув, щоб повернутися, ні не на одну ніч, на тиждень. Й побачити процес великого руйнування містечка, що торкалося не тільки архітектури, але й того, що на межі двадцятого століття звалося «єврейське життя». Перша світова війна прокотилася по Бучачу. Те, що побачив Аґнон, були лише залишки. Й Аґнон повернувся до Палестини й зберіг тим самим своє життя.

Аґнон – це псевдонім, який приблизно означає «покинутий» (чоловічій род від «аґуна», жінка, яку покинув чоловік, не залишивши навіть листа про розлучення). Але ні, не Агнон був «покинутий». Покинутий був Бучач. Чи помітило містечко його відсутність? Не думаю. Він повернувся сюди своєю відсутністю, своєю славою, здобутою на історичній вітчизні. Своєю тінню. 

У «Нічному постояльці» Аґнон малює містечко як місце, яке потрібно покинути. То був відверто сіоністський поклик. Ерец, Свята земля, де тече молоко й мед. Якщо бажаєш бути євреєм – покидай Галичину, бо тут тебе чекає загибель. Я бачу в цьому профетичне передбачення

Голокосту. Так, роман пронизаний почуттям ностальгії, але ностальгія, звісно, буває відносно втраченого, яке неможливо повернути, куди неможливо повернутися.

Часто думаю – повторююсь – наскільки мирним було співіснування трьох спільнот? Таких близьких територіально й таких різних релігійно-культурно? Відомо, що євреї спілкувалися переважно поміж собою. Мішані (інтернаціональні та міжконфесійні) шлюби, що було так характерно у радянські часи, що помилково вважалось формуванням «нової спільноти» – радянського народу (моя адреса не будинок й не вулиця, моя адреса – Радянський Союз), а насправді було наслідками, чи можна краще сказати симптомами втрати національної ідентичності, практично не зустрічалися. Євреї погано знали польську й українську навіть у Варшаві, не кажучи вже про маленький Бучач. Єврейський словник типового городянина, що не належав до єврейської спільноти, був обмежений декількома десятками слів у кращому випадку.

Чи не було це співіснування маренням, чи не приховувало ворожнечу? На жаль, кривавий досвід Другої світової війни та післявоєнного часу демонструє нам наскільки хибним було це співіснування. Голокост, Волинська різанина…

Загальна атмосфера насильства, типова для війни, збудила все найгірше в людині. «Ти не повинен вбивати», славетна проповідь митрополита Шептицького покликала українців – не брати участі у злочинах! Але не всі почули цей поклик.

Що мене вразило під час дискусій у межах резиденції в Бучачі, що дискусії про Голокост майже втратили напругу трагічності. Деталі, етнографічні й навіть кулінарні питання, питання, чи можливо у сучасному містечку знайти ознаки присутності євреїв у минулому. Були й нема. Це відноситься й до Аґнона, я вже написав, що саме своєю відсутністю він повернувся на свою малу вітчизну… 

Колись російський геніальний поет Тютчев написав короткий вірш французькою мовою. Приведу його у своєму перекладі українською.

Як нереальна людина,

Як легко зникає вона!

Її присутність – 

лише точка у просторі.

Її відсутність – весь простір.

Читайте також: Євгенія Кононенко про місто, що генерує таємниці