«Бути й не бути у пуповині часу»: 10 нових українських збірок поезії

«Читомо» продовжує серію оглядів книжок поезії. Цього разу на черзі цивільні (принаймні, на момент написання тексту) автори й авторки.

Цей огляд вийшов найбільш еклектичний з усіх, що я робив для Читомо. Ну, і взагалі найбільший, тож ми їх розділимо на дві частини.

Ця, далеко не повна, вибірка демонструє, скільки всього сьогодні відбувається в сучасній українській поезії. І мені здалося цікавим не сортувати книжки за естетикою, тематикою, технікою чи будь-яким іншими характеристиками, а навпаки – все перемішати.

Ця стаття є частиною спецпроєкту «Вітрина новинок 2024» до Книжкового Арсеналу, створеного за підтримки Фундації ЗМІН у партнерстві з Міжнародним фестивалем «Книжковий Арсенал».

«Розламані люди»

Катерина Міхаліцина. — Львів: Видавництво Старого Лева, художнє оформлення авторки та Дмитра Подолянчука, 2023. — 72 с.

 Збірка Катерини Міхаліциної «Розламані люди» привертає увагу, по-перше, цілісною концепцією. Вона спирається на невичерпно плідну тему родинної, приватної історії та складається здебільшого з таких собі монологів старших жінок із різних поколінь однієї української родини. Можна здогадуватися, що у віршах використано реальні історії. Як наслідок, з’являється така собі «родинна сага», зосереджена на травмах і болях української жінки XX століття. Катерина Міхаліцина майстерно обирає з-поміж цих сюжетів найбільш промовисті й екзистенційні, навіть якщо часом вони ґрунтуються на нібито дрібницях.

вона копала картоплю як водиться,

по обіді.

маленькою сапкою, щоб не порушити ряд.

збирала жуків у банку. просила сусідів

їх потопити за неї.

бо жук — той же ж божеський гад

і теж хоче жити, клятий,

картоплю жручи чи корінь

морковний, солодкий, теплий —

бо ж градусів трицядь, шож.

я тоже, було, смоктала засохлий худий цикорій,

то я тих жуків позбираю, а ви їх тоді… атож…

я знаю, топити треба. бо як же прозимувати?

картопля — то хліб наш другий, то пекло, а потім рай.

береш отакво з земельки, вискладуєш окрай хати,

вмиваєш її під краном, а шкірочку не чіпай —

від неї така гірчинка, шо… я вам зготовлю нині!

бо як же — жукі топили, спасали мене, стару.

то я вам з маслічком, з кропом…

сядем під небом синім,

сонце проводим на нічку

і підпасем комарву.

тоже докучні, гади.

але і їм — дай жити.

скіки нам того світу — місця стачить усім…

…

шо, потопили, дітки?

ну, то піду варити. з нóвого урожаю.

з маслічком. йдіть у дім.

Очікувано ця книжка є емоційно важкою. Бо ж ідеться не просто про болісні житейські байки, але про виписування, вимовляння, виливання того, що тамувалося, приховувалось, обмежувалось і вважалося дурним, дрібним, другорядним — себто таким, яким є місце майже всього жіночого в патріархальному світі, надто якщо цим патріархальним світом постійно струшують катаклізми.

а помниш, як солодко пахла макуха

зимою у дєдових мокрих руках?

казав: несу її рибам, моїм говорухам,

і йшов по тоненьких білястих стежках.

минав очерети, надихані інеєм, верби

і нас із тобою, дитинко — ти ж помниш? — минав.

бо шо йому ми? в нього небо, велике і гербове,

і цілий, з плотвою і сонними щуками став.

і вітер у нього, розігнаний просто в обличчя,

і хліба шкуринка в кишені, і зерна пшона

для всякого птаства. іти куди світ йому личило,

бо шо йому я? худизна, сивина, чужина…

ех, шо там, дитинко… питаєш, чи хтіла я добрості?

ласкавого слова — такого бодай, як до риб?

хотіла, аякже… та не вистачало хоробрості,

варила і прала, а потім ридала навзрид

і в очі дивилась, як сучка бездомна, некормлена,

та ж я, я кормила його і себе, і тебе!

не злися на дєда… я вічно плещу щось одорване

від віри і правди… а небо ж яке голубе,

а сніг як скрипоче, а зяблик — он чуєш! — цвірівкає.

вже чує хазяїна, знає — несе їм пшона.

він добрий, твій дєдо, наскільки дано чоловікові,

то я в нього сталася. сива худа чужина…

Окремий плюс «Розламаних людей» — мова. Поетка пройшла тонким і непростим шляхом: використала у своїх текстах діалект, великою мірою реконструювала просте, буденне мовлення, проте зуміла в підсумку зробити вірші лексично багатими, розмаїтими.

Купити книжку

«Навій»

Павло Коробчук. — Київ: Віхола, Дизайнер обкладинки: Костянтин Цапок, 2023. — 128 с.

Нова книжка Павла Коробчука «Навій» має обкладинку в етнічному стилі, з лаконічними та багатозначними фігурками. Це в певному сенсі «римується» з письмом збірки: Коробчук у ній схильний до пошуків коли не афористичності, то принаймні вагомості окремих фраз і слів на тлі, здається, більшої, ніж раніше, прозорості. Вірші претендують на узагальнення і залишають відчуття задуми.

Жити просто. Спокійно. Жити так, як любиш.

Любити так, як живеш.

Жити з обіймами і в обіймах, в теплі і в турботі.

Жити зручно.

Жити завдяки вчора і для завтра.

Жити так, як сам усе назвеш.

Жити, як каліграфія пташиного польоту.

Як розписана ручка.

Як пальці на аркуші, що перетворюють всесвіт на оригамі.

Як гроно альвеол, що змінює відтінок зимового повітря.

Жити затишно. Жити в гармонії з хвилями,

морем і берегами.

Жити так, ніби кладеш пір’їну біля безконечності.

Жити во ім’я.

Житній чи пшеничний. Свіжий чи зі скоринкою. Неважливо.

Хто з якої темряви чи з якого верхів’я густих дерев.

Немає різниці.

Жити так, щоб ти вирішував, коли буде світанок,

а коли — злива.

Жити так, ніби космічний простір починається

саме з твоєї зіниці.

Клавіші, від гри на яких вирівнюється хребет

і зникають протрузії.

Ритми, які філігранно повторюють туманні лінії

гірських хребтів.

Жити в мелодіях, слухати струни меридіан, снів та ілюзій.

Жити так, як іноді проклинаєш себе,

що ніколи б так не зумів.

Жити завдяки роздумам про тих, хто ще не з’явився на світ.

Завдяки невдовзі присутньому, завдяки уяві про те, що далі.

Як пес, який відчуває, що двері відчиняє хтось свій.

Як хлопчик, що нарешті втримав баланс, натиснувши

на педалі.

Окремо треба згадати вірші з книжки «Навій», присвячені російсько-українській війні, часто фрагментовані, вибудовані з реплік, літературних свідчень (що, зрештою, так само створює лапідарний ефект) —

— у мене закінчуються сили, я не в ресурсі

— а в мене закінчується кров, не хвилюйся, переможемо

— у наш розбомблений район приїжджають,

як на екскурсію

— на пункті обігріву дають дві риби і п’ять хлібів кожному

— брат цілий місяць не виходив на зв’язок. вийшов. живий

— щовечора молюся за упокій багатомільйонного ворога

— природа настільки очистилася, що хоч вовком вий

— Притула оголосив збір на виплату державного боргу

— мій фейсбук перетворився на суцільний некролог

— українська казка — тисяча і одна закрутка, передана

з Пирятина

— на нашому напрямку найголовніше — захистити Пологи

— а на нашому — їх прийняти

— а на нашому нам набої підносять пращури

— задовбали стабілізаційні відключення поезії

— наш теперішній рівень життя може тільки покращитися

— на Новий рік я займуся зворотною тверезістю

— побачиш, все триватиме стільки, скільки Арестович

сказав

— раз так, то секс триватиме стільки, скільки я сказала!

— на Херсонщині звільнили село Милове, англійською —

Mylove

— ця соцмережа банить за згадки про ка*апа

— напишіть на снаряді: привіт від укрсучліту

— давайте наша пам’ять ніколи не перетвориться

на статистику

— уяви, відчиняю двері, а він у військовій формі і з квітами

— я це уже десь читала, автор повторюється, відписка

— цьогоріч українці потрапляють у всі премії і у всі

розстрільні списки

— в нічному небі над Одесою з’явилося сузір’я

«Замерзлого орка»

— галицькі панянки тепер знають, яка ракета летить з яким

свистом

— підкажіть, де можна дістати сорок тисяч броників

до вівторка

— якщо фейсбук вирублять,

збираємося щоп’ятниці

біля ЦУМу

— заздрю тим, хто виїхав, соромно перед тими, хто в окопах

— вибачте, як я задовбався від тотального суму

— холодомор — це історія рівня біблійного потопу

— без світла ми стали частіше кохатися, так чудово

— а ми без світла спілкуємося про усе на світі

— головне, щоб укриття планувалися в кожній новобудові

— головне, щоб в укриття ніколи не довелося заходити

дітям

— щоб мали змогу займатися саморозвитком

а не боротьбою

— щоб їм ніколи не довелося брати у руки зброю

— що це шумить, як целофанка, над головою?

— нічого. не хвилюйся. я з тобою

Читайте також: Птахи та бійниці у дні тривог: нова поезія війни

І, звісно, важлива частина книжки — вірші з зануренням у дитинство чи загалом пам’ять («тобі десять літо тільки починається / ти приїхав до бабусі й дідуся в хаті пахне подушками / береш велосипед і їдеш за озеро в парк / такий зелений що аж шелестить / до побудованої старшаками / халабуди»).

Купити книжку

«Я запропонувала, м’ясники»

Даша Суздалова, — видавництво «Герда», 2024. — 50 с.

Даша Суздалова в серії «Тонкі лінії» видавництва «Герда» (обкладинка — Петро Мазур) представила нову книжку «Я запропонувала, м’ясники». Одна зі стилістично найпослідовніших збірок цього огляду. У текстах Даші Суздалової відчуваються ознаки «лінгвістичної поезії» та сюрреалістичної традиції з її сновидністю, химерними поєднаннями та навколоархетипними експериментами. Асоціації в цих віршах приховані та вдало розведені на чималу відстань, створюючи мерехтіння сенсу. А в мові іронічно поєднуються усталені вирази й позаалфавітні знаки.

Краєм ока

фіксувати місце злочину, де свіжо

розчленоване прагне до возз’єднання;

але прагнення – ще одне страчене слово,

просто контури доказів речових тремтять, ніби в акті творення,

дихання, піднятого з тісняви –

якщо й вони не можуть утриматись,

куди нам

Або:

ХОЧА МАЛИ ЗАСВОЇТИ УРОК ЩО ЦЕЙ ГОТЕЛЬ

НІКОМУ НЕ РЕКОМЕНДУЄТЬСЯ

по-перше недосвідчені покоївки які не мають жодного уявлення про

обслуговування клієнтів підступні й нахабні

не можуть володіти абсолютним знанням і здатні лише на більш-

менш ймовірні висновки

але це спогади дитинства тому однозначно П’ЯТЬ ЗІРОК!!!

ну і що ж я там працював і працюю нелегально потай від

можновладців

(…)

оскільки єдиною проблемою насправді є те

що робітники кінотеатру рано чи пізно досягають прийнятного рівня

трудових і побутових умов

відмовляючись від своєї революційної ролі

і так ніколи й не замислюються

що на міському узбережжі між портом і заводом

може бути чисте місце

а головне – НЕМАЄ МЕДУЗ!!!))))

♪небесне світло спокійне мовчання брат і сестра♪

Цікаво, що до її вельми формалістичних, сповнених зміщених сенсів текстів потрапляють і мотиви, пов’язані з, так би мовити, актуальним порядком денним.

– І ЗІЙШЛО НЕБО НА ГАУЛЯЙТЕРІВ –

шторм узяв сад в кільце

в гаю, охопленому вітром

гілки спліталися, як свідчення, листя стискалося в кулаки

полохаючи пташок часу

придуркувата пісенька ще грала (на фоні та, ймовірно,

помилково)

полотнища майоріли сердито

зомлілі, ніби отрутою зачеплені,

гауляйтери падали долу

лишаючи донькам із теремів

виглядати в блакитному оці

билиночки тоненького невинного

Замовити книжку можна в авторки

«Crème»

Сергій Рафальський. — hardcover, 2024. — 78 с.

Сергія Рафальського — арт-бук з ілюстраціями Галі Вергелес та фотографіями Віктора Бакіна. Примірники цієї книжки пронумеровано. Наприклад, мій — шістдесят сьомий.

Поезія «Crème» метафорична, її непрозорі образи часто скеровуються в містичному напрямку. Вони вибудовують загадкову атмосферу, незвично комбінуючи асоціативні світи. При цьому чи не в більшості випадків автор активно, не без іронії та/або гри застосовує культурні, географічні чи історичні алюзії, присвяти тощо.

Ніж для землі потрібен

розрізати навпіл легеню.

Келих п’яної отрути

не робить усемогутнім.

По вісім годин на день приміряєш туніку.

Усі інші десять тренуєш наснагу.

Понтій V Євпатор і я

на спільній світлині.

Не ходи у сади, там Карлик

іграє на флейті Пана.

У більшості, здається, випадків Сергій Рафальський пропонує своїм читачам і читачкам тексти доволі лапідарні, навіть медитативні (промовистий, зокрема й своєю присвятою «Для Миколи Воробйова», приклад — вірш «Кисень»: «у коморі, / на березі легень / Сарагасового моря. / Відлуння кратерів — / дорога шумовиння. / Чи може бути згадка чарівною? / Хіба ведуть до неї двері хибні / через пам’ять»). Проте є тут і динамічніші, «розмовніші» вірші:

А, може, я сам вирішу —

чи бути мені артистом?

Трохи дивним малим

із туманними перспективами,

аніж посіпакою в посіпак.

Одні, часом, рівніші за інших

статистів.

Запалюю ватру,

щоб висвітлити білий прапор

на крейдяній стіні.

Залишаю без пантелику

слухачів монологу.

Хай би зникли назавжди

прізвища учнів

із випускного альбому

допоміжної школи

з поглибленим вивченням бунту!

Купити книжку

«Органіка»

Дар’я Зоріна. — «Антивидавництво», 2023. — 76 с.

Збірка «Органіка» Дар’ї Зоріної (оформлення — Іван Кулінський, фото авторки) побачила світ як наслідок перемоги поетки в літературному конкурсі «Fucking Genius Poetry», присвяченому пам’яті Чарльза Буковскі (до речі, цього року конкурс теж є, ви ще можете податися до 8 серпня.

Тож доволі органічно зустріти в цій книжці глузливі верлібри-монологи «з життя сучасної людини», де риторика переходить у транс, а скепсис межує з дозованими зблисками патетики.

у наш час майже втрачене

старовинне мистецтво піднесення хабарів

конверт має бути без марок і логотипів

купюри тільки нові

дивитися слід із теплою гіркотою

як неулюблений син на можливо нерідного батька

говорити доречно тихо фрази не договорювати

бо всі помисли твої відкриті й серце чистіше за сльози

після дякую варто робити тремтливу павзу 

шоколад треба брати чорний

цукерки краще з лікером

ягня лише без пороку

міцний алкоголь пакувати у непрозорі пакети

не підносити кисле вино що затьмарює розум

покривало з незайманки зривати в останній момент

коли вона вже покірно підставила перса лезу

в жодному разі не дарувати квіти

бо ніхто не зглянеться на жертву від плоду землі

не прохати того що потім не зможеш винести

не питати про те чого не потрібно знати

покаятися у гріхах невільних бо за вільні ти вніс спокуту

не бентежитися про день сьогоднішній

бути птахом між каменем і долонею

Всупереч стереотипам_про_сучасну_поезію, така чи подібна мова виявляється цілком доречною не лише для стьобу, а й для писання в жорстких та трагічних контекстах («глянь це здається наш дім / хрінасє прильот / а схоже / згадай чи там був той рожевий будинок / чи стояв такий цегляний паркан / чи чекали діти з десятого поверху коли достигнуть / ті абрикоси / чи було й на нашій вулиці свято / замість чого тепер та вирва (…)»).

Читайте також: Чорногуз і Лазуткін: про що книжки нових шевченківських лауреатів

Але в Дар’ї Зоріної є й, наприклад, фонетично концентрованіші римовані вірші:

нумерація йде з голови, голова на четвертій колії;

тіло безкрилого птаха розтято складаним ножиком.

кричить немовля, фаршироване стиглими яйцями;

приймають гнучкі умови хребти і сфінктери.

ніч зрощує луску розмов і до світла все зголює.

багажний сканворд прогнозує розчинну ожеледь.

в незданій білизні ховаються сірими зайцями

зашиті кишеньки із сонним бурштиновим виторгом.

черга беззбройно стоїть за обіймами чи обоймами.

черевики гризуть собі нори для снів шнурованих.

в плацкартному посуді чхання і дихання  варяться;

схрипує радіо сказ післясмертно кобзонами.

залізна кобила, іржавим окропчиком здоєна,

перебирає цок-цок і цок-цок і цок-цока підковами.

життя — це рушник, заниканий десь на дарниці,

відкритий сортир між двома санітарними зонами.

Замовити книжку можна в авторки

«Класичні світлини жалю»

Рома Маклюк. — Дніпро: Герда, 2023 рік, — 48 c.

«Класичні світлини жалю» Роми Маклюка (видавництво «Герда», серія «Тонкі лінії», обкладинка — Nina Ezhik). Ці поезії часто сконцентровані на абсурдних сюжетах. Гранична прозорість багатьох текстів Маклюка створює  ефект дивакуватої, трохи кінематографічної панорамності:

він

не дуже цікавиться нашими справами

не розрізняє наші винищувачі від не наших

плутається в тиграх і леопардах

не розуміється на тюльпанах і піонах

йому взагалі по цимбалах уся ця наша таксономія

що він справді любить

це гратися в машинки

наприклад бере іграшковий мерседес

і їздить ним уявним містом

нібито шукає безкоштовну парковку

але щоразу знаходить церкву а в церкві обшук

бідолашний мерседес

не любить обшуки

тож кружляє і кружляє

уявним містом

допоки не настане

час і строк

«Класичні світлини жалю» – один із прикладів того, як іронічний абсурд породжує своєрідний міфологізм, ґрунтований на фреймах дедалі менш миготливої соціально-культурної дійсності:

ночі в музеї довші ніж затори

на лівий берег дніпра

і самотніші за дискотеку 80-х

надто у залі античної скульптури

де кожну ніч аполлон виринає з пітьми

хтиво витріщається на груди венери

відпускає масні жарти щодо її зовнішності

і руками показує що б він з тою венерою зробив просто зараз

якби захотів

у венери

немає рук

немає ніг

немає голови

немає вибору

щоночі венера вдає

ніби нічого не відбувається

Замовити книжку можна в автора

«Вище вогню»

Ада Єлагіна «Вище вогню»: Збірка поезій — К: Видавнича майстерня YAR, 2023. — 144 с.

Ада Єлагіна, «Вище вогню» (ілюстрації авторки, дизайн Лесика Панасюка). Збірка з цікавим балансом конкретного, детального (особисті емоції, війна, всілякі «запчастини» образів) та універсального. Поетка ретельно вибудовує зв’язок між словами, елементами, досягаючи доволі драматичних співвідношень, розташувань або, як зазначає автор передмови, «порядку слів»:

що тебе жене у незміряну далеч

маленька хмарко

квітко пари із рота

виривають тебе із корінням і відспівують під гітару

у промерзлих підвалах

голосами висотують

де ти є мій соколику сіроокої вірності

глухо гупають присмерті над головами

квіти колють у руку

тісно їм поміж стін оцих —

і стеля розтуляється пелюстками

квітко пари із рота

зорянистий і встелений темно-синім огнем

світ хитається

видихаю тебе над розчахнутим небом

пропускаю зів’ялу між пальцями

я сьогодні себе пережив іще раз

прокричав вік і ціль над холодною раковиною

десь під маєвом тіла нерозрубна зав’язь

зачинає свій маковий

данс макабр

Світ цікавих і самодостатніх дрібниць Ада Єлагіна воліє з’єднати в цілість, надати йому узагальненої форми та спрямованості. І користується для цього міфом, символом, універсалізованим простором культури –

(…) то міцніші в сестер їх мечі щойно взяті з ковадел

голосніш молитов їм звучить розпашілий метал

такий погляд — що ним можна брати —

це точно від матері

тільки глянь — і отрута сама витікатиме з ран

а буває тобі зачудовані маряться гори

де ти вглéдів змію — і малим нам розверзнувся ліс

хто подужав ту браму то і інші колись поборе

бо із серця струмлять і броня й найгостріший спис

тільки пáсмо твоє перерите вітрами й снарядами

і тепер вже твій син зарум’янів од сонця й вина

біла ящірка в нас загніздилася під верандою

і ніяк не скінчиться зима

Дебютна збірка «Вище вогню» засвідчує поезію ефектну, самодостатню й синтетичну.

Замовити книжку можна в авторки

«Мальовані стовпи»

Ярослав Корнєв. — Антивидавництво, Дизайн — Іван Кулінський, роботи Дар’ї Зоріної, 2024. — 240 с.

«Мальовані стовпи» Ярослава Корнєва — ще одна книжка радше «експериментального» напрямку. У своїх текстах Корнєв шукає можливостей для несподіванки, незвичного образу, смислових зміщень. Поезія, яка хоче сказати нам щось нове, щось, чого не було.

у тебе під светром тепло

і моя голова

тримаю в пальцях

твоє волосся

раптом усвідомивши

що це — гілка

обплітає литки лоскоче

видовжені склепіння

ти сидиш біля ніг

ніби статуя в храмі

ніби крейда що ковзає

лицем статуї

тут накреслені імена гуртів:

Somali Yacht Club

КАТ

Vovk —

імена богохульні

повітря тхне

торішньою слиною і травою

свічки як вічі глядять зі стін

вдивляються в натовп

досвід голого споглядання

ти — мелодія моїх звивин

змій має чорну шкіру

і приходить ночувати

в нетрях будинків

змію зимно

Свою деміургічну увагу поет скеровує в різні виміри. Це можуть бути ідеї та фактури урбаністичного простору («прямокутні / чи я просто ніколи / не цікавився архітектурою / алгеброю геометрією / пізній совок / баугауз / цегляний політеїзм / нащо мені це бачити? / дощ за вікном / не спиняється / як нав’язливий / залицяльник») або, скажімо, певно найконцентрованіша та найконцептуальніша в цьому огляді тілесність:

пальці ніг мабуть смачні

якщо не їв два тижні

ховаючись під завалами

«потрапляння» унаочнює смерть —

фрагментарність людського тіла

людського сприйняття дійсності

чи плакав фотограф

коли робив знімок ніг у пакеті кісток?

(наче перепрошував

за невчасність

глядацького висновку)

Купити книжку

«Сміх згаслої ватри»

Ія Ківа. — Київ: Дух і Літера, на обкладинці — робота Інги Леві, 2023. — 120 с.

Мабуть, про основну масу віршів нової книжки Ії Ківи «Сміх згаслої ватри» найточніше скаже словосполучення «метафори війни». Поетка розробляє метафори та асоціації, пов’язані з війною, не так для трансформування, естетизації чи переосмислення бачених і (від)чутих подій, як для уточнення, деталізації війни, того, що вона несе. Таким чином, попри індивідуальну і локальну риторику, вірші діють на універсальному етичному і гуманістичному рівні, в той чи інший спосіб їм доведеться бути спадщиною і свідченням.

переміщуючи власне лице шахівницею смерті

стаєш безголовим вершником пам’яті

носиш двійко ключів — від дому і дому —

як двійко очей заліплених воском вишневого квіту

ходиш із хрестиком до шиї примотаним

брудною ганчіркою порожніх життів

і дивишся на великий цвинтар історії

як в дзеркало річки в яку входиш двічі

+

+

+

+

+

+

+

щоб знов потонути

Поряд із війною тут виринають й інші теми, мотиви, реальності. Це і масив культури (Ія Ківа ніби часто підкреслює її безсилля перед катастрофами, але саме звідти черпається чимало «життєвої сили» цих текстів), і світ дитинства, і захоплива віртуальна реальність родинної пам’яті. Між іншим, є в книжці «Сміх згаслої варти» вірш із присвятою «Олегу Коцареву». Не можу стриматись і не навести його тут:

ми поховаємо цивілізацію у лісах

щоби сонце прокинувшись

почуло зелену платівку світанку

станемо голими в коло перебіжного танцю

і розсміємося дитячим сміхом природи

земля себе не впізнає у дзеркалі наших рухів

земля нас ніколи вже не впізнає

так вода виходячи з пам’яті звірів камінних

стає снігом в прозорих долонях хмарин

так дерева вростаючи в дощ

стають небом в обіймах пташок

нам не страшно – скажемо ми –

бути й не бути у пуповині часу

і пов’яжемо білі хусточки сліз у домі любові.

Купити книжку

«Естуарій»

Анастасія Велес. — Відкриття, ілюстрації Анни Харченко, 2023. — 68 с.

У книжці Анастасії Велес «Естуарій» оригінальні українські вірші супроводжуються англійськими перекладами Альони Ніколаєнко. Анастасія Велес зосереджується на психології, на фіксуванні ефектних та гармонійних миттєвостей, що плідно поєднується з увагою до символічних деталей.

срібною голкою та золотою ниткою

прокладає стібки на мапі душі жінка

ходить своїм таємним маршрутом

у пошуках неповторних півоній

у краменицях-кишенях свого весняного міста

поки чекає на світло зелене

від сонця мружиться

вбирає у себе сонячний вітамін

переходить ще один перехід назустріч любові

жінка у невагомій сукні лине рукою срібною

у самому серці міста

з незав’язаними стрічками на рукавах

Характерно, що в «Естуарії» (при явних натяках на східну й середземноморську літературну традицію) регулярно виникають урбаністичні мотиви з виразними посиланнями на Харків, аж до не кожному відомої «площі п’яти кутів», де колись стояв і загадково зник у 1930-х роках пам’ятник поету і політику-«боротьбисту» Василю Еллану-Блакитному. Саме з Харковом пов’язані й ті тексти, в яких ідеться про реалії війни. До речі, поетка в авторській передмові декларує терапевтичну функцію своїх текстів: «трохи розвіяти біль та сум», втім, її віршам, звичайно, не випадає уникнути болю й суму.

повернувшись до тебе

не можу стримати сліз

плачу

плачу від радості

коли маю змогу випити кави

у кав’ярні в якій була 23 лютого

коли зустрічаю рідних

та тих хто вижив

дивлюсь на них зачаровано

слухаю їх

їм є про що розказати

про тих хто загинув

про обстріли та снаряди

плачу від болю

коли заходжу до порожніх осель

щоб забрати необхідне

поличку в бабусиній квартирі зі своїми книжками

іграшки сина в своїй

тиша та порожнеча тисне на тебе

сльозами

візьми себе в руки

кажу собі

(…)

рідний мій Ха

кажуть ти став залізобетон

кажуть загартувався

поки допомагав чим міг

зранений мов подряпаний щит

а тепер на Науковій в кав’ярнях

яблуку ніде впасти

дякую що вистояв

попри весь цей біль

і досі стоїш

дякую

Купити книжку

У просторі фестивалю Книжковий Арсенал Вітрину новинок формуватимуть видання про війну будь-якого жанру, теми чи вікової категорії представлені видавцями й книгарнями на ярмарку Фестивалю-2024.

Читайте також: Самотні нормальні люди: 5 актуальних українських прозових книжок