Бути Тиктором: виклики українського видавничого супергероя

У цей багатий на ювілеї рік 125-ліття Івана Тиктора – українського видавця, редактора, військовика та громадського діяча – ризикує загубитися, зокрема й поміж імен знаних літераторів. До того ж видавці традиційно перебувають дещо в тіні, а деяким, як-от Тикторові, доводиться повертатися ще й з тіні радянської заборони. Сьогодні ми розповідаємо, ким насправді був найвідоміший видавець довоєнної Галичини.

Іван Тиктор, 1940

Природжений підприємець

Уродженець Красного на Львівщині, виходець із заможної хліборобської родини, засновник концерну «Українська Преса» Іван Тиктор може по праву вважатися self-made man у видавничому бізнесі. Упорядниця видання «Іван Тиктор: талан і талант» письменниця Оксана Думанська вказує на співзвучність прізвища видавця із грецьким словом «ктитор», яким називають творців і засновників монастиря чи храму і яке свідчить, що, очевидно, хтось із його предків був церковним старостою.

Батьківський заповіт. Зверніть увагу, який в Івана Тиктора елегантний автограф

Якби ми збирали віхи до «біографії успіху», то знайшли б їх в історії Тиктора чимало. Це і родинні перекази про «ворожіння» на майбутню долю, коли Іванові виповнився рік, а серед викладених предметів хлопчик вхопив грошову купюру й молитовник. І численні приклади, коли беручкий студент перетворював обов’язки у прибуткову справу, як це сталося зі студентською кухнею при гуртожитку Таємного університету у Львові. Або ж як підприємливий видавець ризикував, вкладаючи кошти у несподівані проєкти, знаходив нестандартні рішення, щоб залучити щораз нових українських читачів та передплатників, при цьому оминаючи цензуру польської влади.

Дружина Марія Тиктор з сином Зеновієм, якому Іван Тиктор дав друге ім’я Новчас 

Свого часу Іван Тиктор налагодив у своїй хаті в Красному виробництво ячмінної кави «Золотий Колос», яка витіснила інші популярні на той час у Галичині бренди. А газета для селян «Народня Справа» у побуті отримала назву «коров’ячої», коли видавець запропонував її передплатникам можливість страхувати домашню худобу: «…Кождий передплатник буде мати в себе кождої неділі не тільки цікавий часопис, але бодай в части вільний буде від страху, що на випадок втрати худобини він безпомічно заломить руки і не знатиме, що діяти. Тоді з помічю прийде нещасливому “Народня Справа”, бо виплатить йому без ніяких потручень допомогу в сумі 120 зол.».

Сучасники визнавали Івана Тиктора одним із найуспішніших українських підприємців, а наприкінці 1930-х львівські промисловці обрали його головою свого товариства. 

У діяльності Івана Тиктора поєднувалося розуміння своєї аудиторії, її потреб, і водночас власної місії як видавця – творити якісну українську пресу і книжку. Підприємливість і патріотизм стали справою його життя.

Розбудова видавничої імперії: медіамагнат чи комбінатор?

На початку 1920-х Іван Тиктор стає членом управи видавничого кооперативу «Червона Калина», і з того часу активніше береться до видавничої справи.

Дирекція видавництва «Червона Калина», Іван Тиктор стоїть праворуч, 1921 (?)

Великі надії Іван Тиктор покладав на часопис «Новий Час», заснований 1923 року (з 1926 року повністю перейшов у Тикторову власність), його видавець використав для розбудови свого майбутнього концерну «Українська Преса».

10-ліття «Нового Часу», 1932–1933

Коли 1939 року радянська влада конфіскувала видавництво, Іван Тиктор переїхав до Кракова, де у 1940–1941 роках працював в «Українському видавництві», організував релігійне видавництво «Нове життя», тоді на короткий період 1942–1943 переїхав до Рівного, де очолив видавництво «Волинь».

З поверненням радянської влади на Галичину майже всю родину Тиктора вивезли на Сибір, частині з них у 1950-х вдалося повернутися додому. Тим часом Іван Тиктор з дружиною і донькою Наталею, уникаючи репресій, виїхали до Австрії, а тоді переїхали до Канади, де Тиктор очолив видавництво і друкарню в тижневику «Новий шлях» у Вінніпезі. Там же 1950 року він створив «Клюб приятелів української книжки», у якому перевидав найважливіші видання свого концерну. Звісно, відтворити успіх «Української Преси» у Канаді Іванові Тиктору, на жаль, не вдалося – зовсім іншими були запити української діаспори…

Видання календарів «Золотий Колос». Часопис «Дзвіночок»

Однак, доробок концерну – це, без сумніву, ціла видавнича імперія, у якій були дуже розмаїті успішні проєкти: щоденник «Новий Час», дводенник «Наш Прапор», тижневики – газета для селян «Народня Справа» та гумористично-сатиричний часопис «Комар», місячники – «Дзвіночок», «Наш Лемко», спроба оригінального часопису «Українська Ілюстрація», щорічні календарі «Золотий Колос», «Комар», «Календар для Всіх» та ін.

Обкладинки видань, оформлені Едвардом Козаком (ЕКО). Обкладинки видань, оформлені Робертом Лісовським

Майже до кожного періодичного видання засновувалися книжкові бібліотечки науково-популярних, художніх, публіцистичних творів українських та іноземних авторів: «Народна Бібліотека», «Українська Бібліотека», «Бібліотека “Нового Часу”», «Бібліотека для молоді “Ранок”», «Бібліотека “Аматорський Театр”», «Бібліотека “Лемківщина”», «Бібліотека “Нашого Лемка”», «Музична Бібліотека» та ін. Ці серії не лише знайомили з перекладами світових творів, а й забезпечували незаповнені видавничі ніші творами українськими, залучали відомих авторів та митців. Так, наприклад, обкладинки до багатьох Тикторових видань створювали художники Едвард Козак та Роберт Лісовський.

«Перша Лемківська Читанка»

Серед іншого, у концерні було видано «Святе Євангеліє», молитовник «Вірую», альбом світських і церковних вишивок, «Перша Лемківська Читанка»…

Видання «Історичної Бібліотеки»

Апогеєм професійної біографії Тиктора вважають серію «Історична Бібліотека», до якої увійшли «Велика Історія України», «Історія Української Культури», «Історія Українського Війська» та незавершена «Велика Всесвітня Історія». Щомісяця передплатники серії отримували випуск у вигляді зшитка на 48 сторінок, а наприкінці — палітурку, в яку можна було оправити видання.

«Тиктор доказав прямо перед цілим світом, що й ми, українці, є спосібні до великих діл і досягнень, саме теж і на видавничому та пресовому полі».

Качмар В. У 85-річчя Івана Тиктора // Свобода. – Джерзі Ситі; Нью-Йорк, 1981. – 14 липня.

І наклади, і розмаїття назв Тикторових видань вражають навіть за сучасними мірками. Наприклад, максимальні наклади молитовника «Вірую» та календаря «Золотий Колос» становили 100 тисяч примірників, часопису «Народня Справа» – 40 тисяч, «Дзвіночка» – 30 тисяч (при тому, що середня кількість примірників для преса на той час становила від 1 до 15 тисяч). А за близько 15 років своєї діяльності концерн «Українська Преса» випустив понад 400 назв книжкової продукції із середнім накладом 5 тисяч примірників.

«…Мені снилося, що я став Тиктором і я не знаю, що це значить».

Іван Тиктор

Ми можемо собі лише уявляти, як воно – бути Тиктором. Сучасники згадували, що видавець мав запальний характер і не зі всіма знаходив спільну мову, бувало, приймав непопулярні рішення. Йому закидали меркантильність, критикували за скорочення творів до потрібного обсягу, «жовтизну», низький смак. Однак головною ідеєю Тиктора було здешевити продукцію і зробити її доступною для будь-якого доходу – як бачимо, дуже успішно. Дослідниця Надія Зелінська зазначає: «У міжвоєнній Галичині, напевно, не було селянської хати чи міського помешкання, куди б не потрапив часопис, книжка або календар з логотипом “Української Преси” та прізвищем Тиктора…»

Тикторовими слідами

Оцінюючи доробок Тиктора, іноді здається, що історія зробила столітній закрут, і зараз ми повертаємося до того моменту, де спинилися наприкінці 1930-х, – пошуку власної видавничої ідентичності. Тому так важливо культивувати взірці для наслідування, популяризувати українські історії успіху та ознакувати ними простір – як інформаційний, так і фізичний.

Локацій, присвячених Іванові Тиктору, не так багато. На малій Батьківщині видавця діє невеличкий Історико-краєзнавчий музей селища Красне, де йому присвячена частина експозиції (у тому ж приміщенні – місцева бібліотека, названа на честь Тиктора), встановлено пам’ятник на місці його хати.

Історико-краєзнавчий музей селища Красне

Значну роботу зі збереження й вивчення спадщини Івана Тиктора та просування його постаті проводить Українська академія друкарства, де на кафедрі медіакомунікацій підготували згадану вже монографію «Іван Тиктор: талан і талант» 2007 року і де зараз триває робота над новим, ювілейним виданням, присвяченим 125-літтю видавця.

Наприкінці 2017 року з ініціативи кафедри на розі вулиці Тиктора та проспекту Свободи у Львові була встановлена інформаційна таблиця, присвячену видавцю.

Таблиця фіксує фото 1935 року, на якому Іван Тиктор крокує львівською бруківкою, в незмінному капелюсі й з цигаркою в зубах, за ним розвівається плащ – майже супергеройський…

У 2018 році у проєкті «Літературна мапа Львова», ініційованому Кластером видавничої діяльності та поліграфії у Львові та офісом «Львів – місто літератури ЮНЕСКО», було створено окремий Тикторівський маршрут. Згодом за мотивами цього маршрут було проведено декілька екскурсій, а пізніше його у вигляді квесту з геолокацією було перенесено у Літературний квест «Слідами Івана Тиктора», який зараз можна пройти у мобільному додатку «WalQlike».

Пам’ять про Тиктора триває і в наукових заходах, зокрема Тикторівських читаннях, вже шості такі читання «Видавнича справа в Україні: на перехресті традицій та інновацій» відбулися в Українській академії друкарства у травні цього року.

Навряд чи цих зусиль достатньо, щоб повною мірою охопити видавничу потужність Івана Тиктора, але це хороший старт для того, щоб привернути до нього увагу, вшанувати пам’ять і спробувати закріпити його постать як український бренд видавничого успіху.

Читайте також: Видавець Олександр Савчук: За освітою я танкобудівник