Червоне – то любов, і чорне – то любов

28-го вересня в Україні відзначають день народження поета-шістдесятника, перекладача, критика, публіциста Дмитра Павличка. Разом з поетом і публіцистом Вано Крюґером ми згадуємо, якими текстами найбільше запам’ятався класик української літератури.

У тексті збережена авторська стилістика.

Кожен поет залишається найкращими своїми віршами. Моралісти, звісно, можуть подіставати найгірші його вірші й носитися з ними, багатіючи цим «знанням», – і це буде єдине, чим вони «багаті». І саме тому вони це, звісно, зроблять. І саме тому від них самих не залишиться і цього.

Час – <єдино> справедливий: він воздає кожному саме те, що той заслужив; його мірчак незрівнянно точніший навіть за ваги в руках одного з Вершників…

…і про Вершників: одним з перших відзначив Дмитра Павличка Лаврентій Берія: необхідно було продемонструвати успіхи нововозз’єднаних з УРСР областей… В сім’ї вольній, новій… Живи, Україно!.. Цікаво, чи дописав Дмитро Павличко мемуари, всі, як він хотів? Я маю встигнути, вона уже ходить десь близько…

***

За вивіркою золотою

Я біг вершинами смерік,

Провалювавсь у темну хвою,

Як у вогонь, що серце пік.

Я обдирався об ялиці,

Та знову біг через руні,

Мов краплі чорної живиці,

Кров запікалась на мені.

Я біг, і падав з високості,

І піднімався нашвидку,

Не відав, чи ламались кості,

Чи хмиз тріщав у темнику.

Чого вона тікала в пущу

Від мене, ніби від хортів?!

Таж я ту білку проклятущу

Лишень погладити хотів!

Ще в Штатах Богдан Рубчак, підвізши Івана Драча разом із Дмитром Павличком до готелю, де вони зупинились, і затримавшись на розвороті, бачив, як Іван Драч з Дмитром Павличком вискочили з готелю, накинувши піджаки на голови – бо йшла злива – і побігли в кінотеатр для дорослих, котрий якраз був поруч…

…бо вміння насолоджуватись життям, не зважаючи на дурниці – соціяльні умовнощі, – неодмінна ознака інтелекту, вищого за інших; дехто – навіть більшість – не здатні на це, і так і зникають, не живши взагалі – та це не стосується Дмитра Павличка. За свідченнями Михайла Григорова, вся жіноча частина літературного середовища шістдесятих років пройшла через Дмитра Павличка; він був дуже красивий в молодості.

***

Дівчино, дівчино, де твої крильця?

Небо весняне в сяйві іскриться.

Чи не пора нам летіти, маленька,

В ярій пшениці шукати гнізденька?

Буде в колоссі воно, як у сонці,

Буде гойдаться в моїй колисонці,

Я ж над тобою спинюся в блакиті,

Співи свої розпочну дзвонковиті.

Всі літаки, всі літаючі блюдця,

Всі вертольоти круг мене зберуться.

 – Слухайте, – скажуть залізні і ниці, –

Жайвір співає для жайворониці!

З усіх поетів Дмитро Павличко – найнаочніша ілюстрація слів Петра Мідянки, що не поет вибирає мову, а мова обирає поета – пор. з Олександром Потебнею: не ми розмовляємо мовою, а мова розмовляє нами – саме тому Дмитро Павличко ще й надзвичайно вмілий і плідний перекладач цілої плеяди світових клясиків <Данте Аліґ‘єрі, Франческо Петрарка, Вільям Шекспір, Йоганн Вольфґанґ фон Ґьоте, Федеріко Ґарсія Льорка, et al.>: мови говорять ним. Проте йдеться не так про мови національні, як про мови авторські – і ширше – мови <музику> сфер…

… Дмитру Павличку пощастило – у зацитованих мною віршах саме ним промовляє мова кохання…. …проте, звісно, це не єдина мова, що промовляє ним – ним також промовляє мова партійно-політична, ледь трохи змінюючись залежно од епохи та її аґенди: Відлиги, Застою, Незалежності…

Якось Дмитро Павличко виступає у Стопчатові й розказує землякам про своє бідацьке дитинство, цілком відповідно до вимог народницького/радянського/пострадянського канонів. На цих словах встає його – ще живий – батько і каже: Дмитре, та не так бідно ми вже і жили…

А сам Дмитро Павличко своїм Magnum Opus вважає зовсім не Таємницю твого обличчя <віршів із якої – як і з Золотого ябка – якраз соромиться>, а Омелу, – ось вірш із неї:

Якби

(Мрії патріота)

Якби князі дітей не мали,

Якби не кляті феодали,

Якби не чорноземне поле,

Якби не москалі й монголи,

Якби любилися гетьмани,

Якби дружили отамани,

Якби король наш край не псячив,

Якби Хмельницький передбачив,

Якби Мазепа виграв битву,

А цар ковтнув із горя бритву,

Якби Тарас нам жив ще досі,

Якби не свині у горосі,

Якби Грушевський і Петлюра,

Якби то кров була – не люра,

Якби Франко був президентом,

А Чорновіл прийшов з презентом,

Якби Оле́ся звали О́лесь,

Якби тривала єдність в Русі,

Якби то в кучмі і в кожусі,

Якби не вкрав доляри Паша, –

Ото була б держава наша!

Звісно, цей вірш можна читати іронічно. Проте ключове – можна.

Бо за все треба платити. Якщо мови розмовляють тобою – і тим паче якщо це мова партійно-політична – платою за це буде закономірна втрата іронічної дистанції.

Проте і це буде винагороджено. 24 серпня 1991 року у Верховній Раді тоді ще УРСР пристрасть <а одним із значень грецького πάθος якраз і є пристрасть> і політика злилися у визначальних словах Дмитра Павличка – Леоніде, або читай, або я тебе задушу! – адже Леонід Кравчук звик діяти обережно, проте з ґарантованим успіхом, Дмитро ж Павличко прагнув скористатися історичною миттю щойно вона випала… Акт проголошення Незалежності України не міг бути іронічним – лиш патетичним. Зрештою, Лис і Вогонь, Леонід Кравчук і Дмитро Павличко – єдина стихія з єдиною метою – і вони її досягли: 24 серпня 1991 року саме завдяки їм УРСР стала Україною.

Ментально Дмитро Павличко до кінця залишався в кінці вісімдесятих-на початку дев’яностих, в боротьбі за Незалежність України – що його декляративно-публіцистичні вірші, що його публічні виступи – що ті, що ті – завжди полум’яні – свідчили про це. Бо, повторюся, за все треба платити.

Та все життя Дмитра Павличка загалом і найкращі його вірші – навіть всупереч власним його рядкам – свідчать про інше, важливіше:

Червоне – то любов і чорне – то любов

Бо

Ось Дмитро Павличко дивиться кіно для дорослих.

Ось Дмитро Павличко кохає кожну так, як її ще ніхто не кохав.

Ось Дмитро Павличко повертає Богдана-Ігоря Антонича, майже забутого на той час.

Ось Дмитро Павличко пише і досі неперевершену чуттєву книгу, розкриваючи Таємницю її обличчя.

Ось Дмитро Павличко форсує прийняття Акту проголошення Незалежності України.

І навіть смерті не здолати цю пристрасть.

Бо еротизм – це утвердження життя навіть у смерті, за визначенням Жоржа Батая.

І любов долає смерть.

***

Стояли ми на темній оболоні,

Немов два дерева в однім гіллі.

Мої долоні на твоєму лоні

Тремтіли, мов на лампі мотилі.

Лампада сонця в молодому тілі

Принаджувала жителів темнот.

Метелики згоряли очманілі

І налітали, спалені стокрот.

Ні, попелом вони не розсипались,

Лиш очищались од вогнистих сфер…

Єретиком ставав мій кожен палець,

Готовим вийти вдруге на костер,

Готовим знести найлютіші муки

За світло, що зринає з темноти…

Безсмертними ставали мої руки

На пагорбах сяйливої мети,

Так, ніби відкривав небесні далі

Незайманості непорочний гріх

На тих стежках біблійної печалі,

На тих дорогах радощів моїх.

Фото: з особистого архіву Дани Павличко