Четверо у човні (не кажучи про Жадана!): що з новинок читаємо влітку

Ну що ж, ось і прийшло літо, а МОЗ досі активно не рекомендує потикати носа за межі свого району чи принаймні міста. Що робити з бажанням пригод  і подорожей? Доведеться досліджувати рідні міста й містечка. На щастя, українські новинки сприяють пошукам локальних пригод. Ми оглянули 5 українських новинок на будь-який смак – романізована біографія українського художника, київський ретро-детектив, готика, напівказковий роман про пригоди дівчини з Донецька і, звісно, нова книжка Жадана. Насолоджуйтесь!

Петро Яценко. Магнетизм

Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. — 288 с.

Хвала богам, нарешті з’явилася книжка, в якій про Схід написано цікаво і захопливо. Тобто в якій головне те, що вона цікава й захоплива, а те, що це книжка про Схід – то такий хитрий бонус. Як у популярних коміксах головним є пригоди Капітана Америки, а те, що з його допомогою поширюється патріотизм і проговорюються американські цінності – другорядне. Такою книжкою став «Магнетизм» Петра Яценка.

Уявіть собі Гайку з «Чіпа і Дейла» в реальному житті. Симпатична жвава дівчина, що порається з усілякими механізмами й встряє в халепи. Гайка (також відома як Марія Гай), як і її мультяшна тезка – ще та дама в біді. Спочатку в Донецьку зник її хлопець. Тоді в 2014-му вона мусила тікати з рідного міста до Києва. В Києві Гайку швидко виперли з квартири через хитрющу подругу, яка вважає, що всі їй винні. А тоді з’ясувалося, що подруга ще й вкрала Гайчині гроші. 

Усе це було б сумно й драматично, якби не одна деталь. У Гайки є суперздібності – вона вміє розмовляти з металом. Дівчина може доторкнутися до машини, і та розповість їй свою історію, в якій знайдеться місце й історії її власника. Саме тому вона має хист до створення стімпанківських прикрас – може вдало поєднати деталі з різного мотлоху, адже ці речі між собою діалогізують. 

Ці суперздібності неабияк допомагають дівчині, адже Чіп і Дейл не дуже поспішають їй на допомогу. Зате під ногами вештається надокучливий Вжик – 12-річний син Гайчиної подруги, який у Києві збунтував проти тиранічної матері й втік з дому до Гайки. 

І тут підключається важка артилерія. Київ – місце відьомське, а отже, новітнім легендам бути! У міст бувають серця й охоронці. З металом можна домовитись і «зачаклувати» його. А на Гайку починає полювати місцевий Змій. Тож після прочитання роману розумієш – його цілком можна пропонувати як захопливу підліткову книжку. І з нього точно можна зробити комікс.

До всього цього в книзі Яценка вигулькне історія Джона Г’юза, засновника Донецька. Вгадайте-но, чиєю правнучкою виявиться Гайка? 

Купити книжку.

Симор Гласенко. Дім чистого світла

Чернівці: Книги XXI, 2020. – 304 с.

В тому, що вся «жесть» і жах діється за межами великих міст, автори давно встигли нас переконати. Хочете побачити полювання на відьом (в прямому чи переносному сенсі) – гайда до провінції. Там такого хоч греблю гати! Вбивства, незручне минуле, таємні дружини на горищах – про це нам ще Шарлотта Бронте розповідала. І українська провінція не пасе задніх. 

Загадковий Фельдшер митарствує між малесенькими селами. Працює там доти, доки хтось із місцевих не вагітніє. А тоді Фельдшер нашвидкуруч збирається й по-англійськи тікає із села на нове віддалене робоче місце. Специфічний спосіб життя, що нагадує блукання Дантовим чистилищем або (зважаючи на медитативні практики героя й попивання масали) на повторювані реінкарнації, в яких герой спокутує якийсь давній тяжкий гріх. 

Отак Фельдшер опиняється в черговому витку свого чистилища. На цей раз це вкрай моторошне село Крутояр. Тамтешні люди не довіряють чужинцям. Настільки не довіряють, що попередники Фельдшера померли за загадкових обставин. Видається, над ними вчиняли самосуд за необачні помилки. Чи й просто за те, що були тут зайдами. 

Крутояр – мальовниче місце, в якому стоїть нездоровий провінційний дух. Селяни більше довіряють ворожці, ніж лікарю (бо вона своя).

І живуть зі своїми фізичними й психічними хворобами ніби так і треба. Хтось страждає на алергію і чоловічий гормональний розлад, наявність якого соромно навіть припустити в себе. А хтось – на те, що з понад десяток років тому його кинула дружина. Неліковані фізичні й психічні рани постійно кровоточать і гниють, створюючи ту саму нездорову ситуацію в селі. 

Та Фельдшер – не єдиний чужинець у Крутоярах. Ще там опинився біженець з Донецька Борис Уваров із сином. Для Уварова це село теж стало реінкарнацією, однак в його випадку – до нового і кращого життя. Працьовитий, сильний і хороший чоловік, він став власником пилорами, і довів свій бізнес до пуття. Він отримав шанс розпочати нове життя поза захопленим Донецьком. І відчув, що належить цьому місці й може знайти в ньому спокій. А ще оновити його. 

Ситуація в Крутоярах дає привід побачити Україну в мініатюрі. Проблема своїх і чужих тут стоїть надто гостро. Чужинці помічають незамиленим оком ті проблеми, в яких крутоярівці боялись зізнатися самим собі. Зрештою, це Фельдшер блукає зі своїм болем від одного кола чистилища до іншого. А крутоярівці живуть так усе життя.

Купити книжку.

Читайте також: #купуйумалих: волинська готика, домашнє насилля та комікс про Анну Франк

Катерина Лебедєва. 22: Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві

Харків-Київ: Видавець Олександр Савчук; Бібліотека українського мистецтва Катерини Лебедєвої, 2020. – 258 с.

Згадаймо, з чого починається відомий роман «Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича. Київ, 1922 рік. Перед тим як потрапити до розкішного ситого помешкання своєї вередливої учениці Зини, ми на хвилинку зазираємо до помешкання героя. Там холодно і голодно. З елементів інтер’єру – таця з брудною водою, а паляниця, яку приносить його гість – це щось щедре й розкішне, від чого треба з ввічливості тричі (!!!) відмовлятися. Так Домонтович кількома штрихами означив атмосферу кількох дуже непевних і важких для Києва років.

Мистецтвознавиця Катерина Лебедєва написала романізовану біографію художника Леся Лозовського, яка припадає саме на цей час – на 1917–1922 рр. Коли Київ із прекрасного перспективного міста повсякчас перетворюється на руїну й осередок непевності. Коли влада змінюється стільки разів, що припиняєш рахувати. А мистецтво вбирає жахливу образність реальності й заворожено (шоковано? травмовано?) працює із нею.

Ця книжка дає змогу зрозуміти мистецтво першої чверті ХХ століття – звідки в ньому бралася кровожерливість і його кольори. Чому світ розпадався на друзки кубізму. Звідки бралися барокові форми. 

Ця книжка крутиться, наче колесо фортуни. То вона підставляє нам свій величний бік – започаткування Української академії мистецтв, портрети Бойчука і Нарбута, у яких вчився Лозовський. Дає приємність побувати у вітальнях людей зі смаком, перейнятися важливістю речей. А тоді обертається своєю страшною стороною. Тою, де кров, тиф, і трупи, які собаки пожирають просто на вулиці. 

Містичні знаки цієї романізованої біографії надиктовані самою епохою – мистецьке середовище фанатіло від містики. Можливо, це реакція на непевність і втрати. Після систематичного розпадання світу на шматочки потрібне щось, що скріплює його назад, надає всім діям і подіям сенсу. Таким знаком для Лозовського в цій книзі є цифра 22 і наївна щира віра у вчення, що допоможуть знайти безсмертя. Містика, мистецтво як шлях до безсмертя і велика неможлива гомосексуальна любов поєднуються тут у потужний коктейль. Достатньо сильний, щоб у Лозовського від нього зносило дах, а світ на якісь миті набував втраченого сенсу.

Купити книжку.

Олександр Красовицький, Євгенія Кужавська. Справа зниклої балерини

Харків: Фоліо, 2020. — 380 с.

І знову Київ 1910-их років – любовно виведені старі назви вулиць, фігурки гаргулій на будинках та розслідування з реальних газетних шпальт Києва першої чверті ХХ століття. В усій цій затишній вінтажній атмосфері колишній слідчий Тарас Адамович Галушко береться за нову справу – ну не сидиться поліцаю на пенсії. Що й не дивно: якщо вірити книзі, в 10-ті роки попереднього століття київська поліція тихцем скаржилася на недофінансування й брак професійних кадрів. Тому коли до Галушка приходить панночка Міра Томашевич і просить знайти її зниклу сестру, балерину, слідчий не може відмовити юній дамі в біді. 

Тривожна передвоєнна атмосфера та механізм суспільно-культурних змін грають у цьому детективі визначну роль. Герої книжки – представники старої прекрасної епохи. ХХ століття добряче змінити їхні типажі.

Галушко нероздільний зі своїм старосвітським побутом. Він листується із закордонними колегами, з якими веде «віртуальні» партії в шахи. Він неквапно заварює каву в турці й розповідає історії про грузинський чай. Він займається тим, що експериментує з вареннями й створенням алкогольних напоїв. 

Серед інших милих вимираючих видів буде художник старого академічного зразка, Олег Щербак. Цей захисник канонічних мистецьких форм зневажливо відгукується про балетні експерименти Віри і її хореографині Броніслави Ніжинської. У салоні Олександри Екстер від теж зверхньо позирає на кубізм та інші нові форми малярства. Світ мистецтва радикально змінюється. Як і світ поліцейської праці – в ньому з’являється дактилоскопія та інші новітні методи. Тож такі типажі, як Щербак чи Галушко, повільно відходять у вічність. А в цій книзі вони гріються в останніх промінчиках сонця старої Європи. 

За цим повільним вислизанням у вічність старої прекрасної київської епохи приємно спостерігати у романі «Справа зниклої балерини». Щоправда, у книзі зібрано стільки довідникової інформації про Київ, тренди епохи і світ, що беруть сумніви, що слідчий Галушко візьметься за справу №2.

Купити книжку.

Сергій Жадан. Хлібне перемир’я

Meridian Czernowitz, 2020. – 128 с.

Кожна нова книжка Жадана викликає збудження, незалежно від того, чи це проза, чи нова збірка віршів. Ну а після публікації «Хлібного перемир’я» аудиторія почала тихцем стежити, які з театрів ставитимуть цю п’єсу. Аншлаг гарантовано. 

За сюжетом Антон повертається до рідного дому, де на верхньому поверсі лежить тіло його щойно померлої мами. Вдома тільки брат Толік і тепле пиво в холодильнику. Атмосфера п’єси така, наче відключили не тільки електрику й воду, а й влаштували тотальну розморозку в пеклі. Світ «Хлібного перемир’я» поставили на паузу – комунікації не працюють, живим нема де народжувати, а мертвих нема як ховати. Стоїть незатишний мертвотний дух хлібного перемир’я – світ застиг, щоб фермери могли зібрати врожай. 

Брати опинилися на символічній проміжній станції між життям і смертю. Міст – буквальний і метафоричний сполучник між світами – було знищено, а отже, місто відрізане річкою від цивілізації. Залишене саме на себе. Місцевий Стікс тихенько нагрівається і не поспішає оприявити фігуру Харона-перевізника (як і фігури потойбічних мстивих демонів, на яких чекатиме кожен із героїв тексту). 

А далі на трупний запах матері (чи принаймні на запах чуток) стікаються усі місцеві живі. Усі ті, хто лишився в цьому місті (а їх таких обмаль). Поодинокі містяни набиваються в будинок братів, як звірі в рукавичку. Вони балакають і підозрюють одне одного. Підозрюють, що зараз хтось здасть саме їх і саме по них прийдуть. І оскільки час дії – 2014 рік, цьому світу стояти на паузі непевності ще ой як довго. 

І ось в такому незатишному поминальному колі вгадуються риси danse macabre – танка смерті. Це поширений мотив у мистецтві пізнього середньовіччя – зображення великого хороводу живих із мертвими. В такому танку мерці тримались за руки з королями й простолюдами, демонструючи, що перед смертю рівні всі, а також те, що цикл народження й смерті цілісний. «Хлібне перемир’я» Жадана показує той самий танок. 

Мертва матінка наче запрошує до цього великого моторошного танцю всіх живих. Ось вони беруться за руки – свої й чужі, мертві й ще не народжені, християни й мусульмани. Танець смерті личить розмові про Донбас. Бо незалежно від того, яких хто поглядів тримається, всі герої однаково попалися в цю пастку.

Видається, що з «Хлібним перемир’ям» можна неабияк гратися під час театральної постановки. Тож чекатимемо на оригінальні режисерські рішення.

Купити книжку.

Читайте також: Сергій Жадан. Любити країну цілісно, перевіряти реальність на відлуння