Чи попереджала література про Трампа? Антиамериканські романи США

Чи передбачала література США антидемократичний хаос Дональда Трампа? Чи взагалі подавала інший бік так званої «американської мрії»? Про що може попередити література і чи вона справді здатна спинити деградацію суспільства? Розповідаємо про те, чому література США часто за суттю своєю є антиамериканською та які соціальні поразки вона вже змогла передбачити.

Порівняно з європейськими й азійськими літературами, література США не може похвалитися багатовіковою традицією, ведучи свою історію з кінця XVIII століття і виокремлюючись в повноцінне художнє явище лише на початку ХІХ століття. І від самого початку в неї виникали певні проблеми із зображенням власного суспільства. У 1868 році ветеран Громадянської війни (1861–1865) і посередній письменник Джон Вільям Де Форест спробував сформулювати, який жанр є найпотрібнішим для США, назвавши його «великим американським романом».

Де Форест, чудово розуміючи, що його національній літературі поки бракує митців рівня Вільяма Теккерея, Ентоні Троллопа, Оноре де Бальзака і Віктора Гюго, закликав авторів дати в американському романі національну широту картини, правдиво окреслених персонажів, природну мову й сильні почуття.

«Найближчим підходом до бажаного явища», на його погляд, попри всі недоліки, є «Хатина дядька Тома» (1852) Гаррієт Бічер-Стоу про долю чорношкірого раба. Й ось тут, як на мене, важливо зазначити, що всі великі американські романи — насправді водночас й антиамериканські, адже вони активно говорять, хоч часом і опосередковано, про відмінність між країною, державою й урядом.

Так Бічер-Стоу, яка, зрозуміло, була за скасування рабства певною мірою вплинула на світогляд своїх співвітчизників, який активно проявився під час Громадянської війни в США. Тоді ж країна розділилася на Північ і Південь, зосібна, через рабовласницьку політику. Тож авторка «Хатини дядька Тома», висвічуючи недоліки рабовласництва, також засуджувала цілу частину суспільства своєї країни, а отже на метафоричному рівні діяла проти Америки як цілісної держави.

Цікаво, що переможений Південь пізніше сформував свою естетику, відому як «південна готика». У цьому стилі важлива саме територіальна закоріненість й екзистенційна поразка, своєрідне спадкове переживання політичного програшу, що відбився на психологічному стані персонажів (тексти Карсон Маккалерс, Юдори Велті, Вільяма Фолкнера, Фланнері О’Коннор і раннього Кормака Маккарті).

Крім того, персонажі «південної готики» постійно борються зі своїми гріхами, які вряди-годи випускають на волю, згодом шкодуючи про зроблене.

Утім, саме у великому американському романі, завдяки його зосередженості на психологізмі й епічності, яскравіше виявилися всі негативні риси американського соціуму, у яких тепер можна вбачати передумови сучасного абсурду в політиці США. Так в «Останньому з могікан» (1826) Джеймса Фенімора Купера, де оспівано романтику і небезпеки фронтиру, загострено проблему виживання корінного населення США, а тому й наголошено на розрізненні «свій-чужий».

«Шарлатова літера» (1850) Натаніеля Готорна унаочнила ті моральні протиріччя, які пронизували тодішній американський соціум. «Пригоди Гекльберрі Фінна» (1884) Марка Твена, давши низку влучних характеристик різним представникам національного характеру, і досі не дають спокою тим, хто вбачає там або неправильне зображення чорношкірого населення, або ж невідповідну мову. Знаково, що одним із найкращих романів 2024 року в Америці став «Джеймс» Персіваля Еверетта, де переосмислено постать «негра Джима» з твору Твена.

У ХХ столітті тенденція викривати недоліки американського ладу лише посилилася, і своєрідним підсумком віку невипадково вважають «Нескінченний жарт» (1996) Девіда Фостера Воллеса і «Підземний світ» (1997) Дона Делілло. Воллес задумував роман з метою показати, як воно: жити в Америці наприкінці століття (і відповідав: попри купу розваг, дуже сумно і навіть смертельно), тоді як Делілло спробував своєрідно реконструювати історію другої половини ХХ століття. Дон Делілло обирає специфічні теми для аналізу Америки: бейсбол, сміття, стендап, католицизм, чужинці й атомна бомба. Вони потрібні йому для того, щоб через маргінальні деталі вийти на широкі узагальнення щодо тих помилок, які припустилося людство загалом і США зокрема. Тож, зрештою, усе можна звести до політики, бо ж безглуздо сперечатися з тим, що література — теж завжди політичне явище, а тим паче тоді, коли свідомо ігнорує її.

Важлива ідея, яка виникала не в одного письменника, і виразно окреслилася, зокрема, в американській літературі минулого століття — це ідея Батьківщини. Про США полюбляють спрощено говорити, що це нація емігрантів, тому й нинішня антиеміграційна політика Дональда Трампа, є, по суті, антиамериканською, але справа в іншому.

У тому, чому література і політика в складні історичні моменти часто разом починають маніпулювати поняттям Батьківщина, підміняючи ним поняття уряду і держави.

Звісно, навіть фрази «Захищай свій уряд» і «Захищай свою Батьківщину» звучать дуже відмінно, і ця маніпуляція завжди йде в комплекті з розмовами про патріотизм. Ця тема, на мою думку, є лейтмотивом творчості Ернеста Гемінґвея, хоч подеколи і виринає на другому плані. Власне, американська література нерідко робить крок від сатиричного викриття недоліків людей до саркастичного висміювання недоліків уряду, що, утім, не вберігало американську демократію від політичних хитань.

Читайте також: У США на кордоні з Канадою затримали авторку мальописів як «нелегальну мігрантку»

Однією з суттєвих тем для літератури США в ХХ столітті був страх нацизму/фашизму. Нобелівський лауреат Сінклер Льюїс чи не вперше показав його в романі «У нас це неможливо» (1935), пишучи про прихід до влади політика-популіста Віндріпа, у якого від абсолютної влади паморочиться голова і він починає наслідувати фюрера. Прикладом специфічного відгалуження від означеної теми є «Все королівське військо» (1946) Роберта Пенна Воррена — історія про умовну альтернативу безвідповідальним лідерам нації, яка, зрештою, показує, що в американському контексті ніяких альтернатив не може бути, бо світ хоче бачити в США зразок для наслідування. У 1962 році Філіп К. Дік видає свій фантастичний роман «Людина у високому замку» про альтернативний світ, де нацистська Німеччина перемагає в Другій світовій війні й починає правити в Америці. У 2004 році Філіп Рот друкує роман «Змова проти Америки», де президентом США стає відомий льотчик Чарльз Ліндберг з антисемітськими гаслами і формує профашистський уряд.

Об’єднують ці твори насамперед фігури популістів, які встають до керма держави й починають наслідувати найгірші світові режими. Коли Дональд Трамп уперше став президентом у 2017 році, тільки лінивий літературознавець не згадав роман Стівена Кінга «Мертва зона» (1979), де до влади рветься популіст Грегорі Стілсон, який потенційно може розв’язати Третю світову війну. Утім, те, що у 2017-му викликало лише здивування і захват талантом Кінга, у 2025 році, з другим приходом Трампа до влади, викликає вже серйозне занепокоєння. Та от тільки в нашому світі Джонні Сміт (герой «Мертвої зони») хоч і знайшовся, але після замаху на життя героєм таки став претендент на президентство.

Інша важлива подія, яка також запустила низку процесів в культурі, сталася 22 листопада 1963 року. Убивство президента Джона Кеннеді призвело до активізації параноїдальних настроїв у суспільстві, вагомо знизився рівень довіри до влади, яка, імовірно, могла бути причетна до замаху. Усе це спричинило розквіт конспірології, яка, зрештою, розмила і так нечітке поняття істини-правди. У сучасних реаліях це звучить так: назви соцмережу «Правда соціальна» (Truth Social) і пиши там будь-яку брехню, бо сама «правда» як концепція вже давно девальвувалася, і різниці ніхто не помітить. Крім того, після 1963 року американським спецслужбам ніби остаточно розв’язали руки, і вони почали діяти як окремий гравець на політичному полі: Делілло «Терези» (1988), Кінґ «11/22/1963» (2011) тощо.

Не варто, гадаю, оминати той факт, що наше теперішнє розчарування в США, пов’язане з нашим попереднім зачаруванням цією країною та її «американською мрією» і «демократією». Така ситуація мені чимось нагадує сюжет роману Джона Барта «Баришник дур-зіллям» (1960) про поета Ебенезера Кука, якого вважають автором першої американської сатири (1708). Цей персонаж вважав Америку омріяним краєм, практично землею обітованою, а натомість зіткнувся там з лихими повіями, злими плантаторами і несправедливими суддями. Наше уявлення про США сформоване прекрасною художньою творчістю і багатомільйонними фільмами, однак справжніх США ми не знаємо, адже справжня Америка вибрала Дональда Трампа, який тепер обмежує демократичні свободи й трансформує країну на свій смак. Література США неодноразово застерігала від подібних фігур, тільки от література, як завжди, мало впливає на поточний стан речей, бо, крім того, що спочатку треба завдати собі клопоту, щоб її прочитати, так потім ще й треба її правильно зрозуміти, відчути її прогностичну силу і почути її слабкий голос, який попереджає про ризики бездумного вибору. 

Видається, що розважальна функція літератури вже давно заглушила всі інші й більшість уже просто не спроможна побачити в ній щось інше. Ця розвага, як у романі Воллеса, існує у формі нескінченної насолоди і задоволення, що поступово і непомітно нас «убиває». Здавна художня творчість говорить про наші вади, та от побачити в тексті дзеркало охочих небагато.

Отак й американська література, по суті, часто виявляючись антиамериканською, готувала нас до сьогочасного безладу.

Поновлення імперських зазіхань під гаслом «Зробімо Америку великою знову» передбачає і руйнацію попередньої Америки, свідками чого ми зараз і є. А якби у світі було більше уважних читачів, то усього цього хаосу можна було б уникнути, і ми жили б у «чудесному світі новому», хоч не факт, що він би був кращим, однак точно не таким, як зараз, і точно — чудесним.

Читайте також: Які іноземні письменники підтримали Україну після суперечки Трампа й Зеленського в Білому домі